Сучасний процес становлення української державності є складним та багатогранним і визначається взаємодією та впливом політичних, економічних, соціальних, ідеологічних та інших чинників. Завданням конституційного права на сучасному етапі є впорядкування базових суспільних та державних відносин, керуючись загальновизнаними стандартами організації правової держави та громадянського суспільства.

В основу структури навчального посібника покладено поділ галузі конституційного права на інститути. У другому виданні викладено усталені теоретичні підходи до розуміння зазначених інститутів, а також проаналізовано їх розвиток, тенденції та перспективи за період з 2007 до 2012 рр. Зважаючи на зміну в Україні форми правління у зв'язку із поверненням до Конституції 1996 р. (через прийняття Рішення Конституційного Суду України від 30.09.2010 р. № 20-рп/2010), актуальним є поданий у навчальному посібнику аналіз трансформації статусів вищих органів державної влади і механізмів їх взаємодії.

Особливу увагу в навчальному посібнику присвячено тенденції процесуалізації конституційного права.

У зв'язку з формуванням системи правових позицій Конституційного Суду України з багатьох питань, що є предметом конституційного права України, у пропонованому виданні детально розглядаються такі позиції та подаються посилання на них.

Характеристику тенденцій розвитку інститутів конституційного права України автори доповнюють прикладами становлення аналогічних інститутів у зарубіжних країнах, що мають місце на сучасному етапі.

Автори посібника будуть вдячні за конструктивну критику, зауваження та пропозиції, висловлені читачами.

Глава І. КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВО -ПРОВІДНА ГАЛУЗЬ НАЦІОНАЛЬНОГО ПРАВА УКРАЇНИ

1. Предмет та метод конституційного права

Як відомо, визначенню предмета будь-якої галузі права передує окреслення кола тих суспільних відносин, що нею регулюються. Саме ці відносини утворюватимуть предмет галузі права.

Питання щодо предмета конституційно-правового регулювання вважається одним із найбільш дискусійних у теорії конституційного права. Його обговорення почалося ще в юридичній літературі дореволюційного періоду.

На сучасному етапі вчені досі не дійшли згоди з цього питання. Так, російські науковці дотримуються таких позицій:

1) конституційне право регулює відносини, що складаються в усіх сферах життєдіяльності суспільства. Предметом конституційного права є тільки ті відносини, які можна назвати базовими в кожній зі сфер життя (К. І. Козлова);

2) конституційне право регулює суспільні відносини, які формують основу всієї структури суспільства і держави та безпосередньо пов'язані зі здійсненням публічної, переважно державної, влади (В. А. Рижов);

3) предмет конституційного права охоплює дві основні сфери суспільних відносин: а) охорона прав та свобод людини (відносини між людиною та державою); б) устрій держави і державної влади (владні відносини) (М. В. Баглай);

4) особливістю конституційно-правового регулювання суспільних відносин є те, що в одних сферах життя суспільства конституційне право в повному обсязі регулює суспільні відносини, а в інших - лише основоположні, тобто такі, які визначають зміст усіх інших відносин у цих сферах. Переважна частина першої групи представлена суспільними відносинами, що виникають і діють у сферах, в яких утворюються основні елементи держави (населення, територія і влада). Друга група відносин не є обов'язковим атрибутом конституційного права. Вони стають елементом останнього лише тоді, коли в цьому зацікавлена держава, що втілюється у відповідних нормах права, які містяться у таких основоположних актах, як конституція, або в інших документах установчого характеру (О. О. Кутафін).

5) предметом конституційного права є найбільш фундаментальні суспільні відносини, якими характеризуються: засади конституційного (суспільного) ладу російської держави, сутність та форми влади народу; основи правового стану особистості; державний лад Росії; система, порядок формування, принципи організації та механізм діяльності органів державного влади та місцевого самоврядування. Конституційне право закріплює та регулює зазначені суспільні відносини, сприяє їх розвитку (С. А. Авакьян).

Українські науковці визначають предмет конституційного права України таким чином:

1) сукупність політико-правових суспільних відносин, пов'язаних з відносинами держави та особи в Україні, народним волевиявленням, організацією та здійсненням державної влади і місцевого самоврядування, закріпленням соціально-економічних умов владування, а також з державно-територіальною організацією України, які регулюються нормами цієї галузі національного права України (О. Ф. Фрицький);

2) суспільні відносини, які виникають і діють у процесі здійснення влади народом України. Предмет конституційного права зумовлює чотири групи (блоки) суспільних відносин: а) відносини, які формують основоположні засади народовладдя, суверенітету народу; б) відносини, що опосередковують будівництво (побудову) державі! як організації влади народу і для народу; в) відносини, які зумовлюють утворення основоположних засад функціонування держави; г) відносини, які визначають характер зв'язків між державою і конкретною особою (В. Ф. Мелащенко);

3) суспільні відносини, що забезпечують організаційну і функціональну єдність суспільства як цілісної соціальної системи, основи конституційного ладу України, статус людини і громадянина, територіальний устрій держави, форми безпосередньої демократії, систему органів державної влади та місцевого самоврядування (Ю. М. Тодмка);

4) політичні та інші найважливіші суспільні відносини в Україні, зміст яких полягає в утвердженні та реалізації конституційних прав і свобод людини, реалізації публічної влади Українським народом, Українською державою, територіальними громадами і спільнотою Автономної Республіки Крим, а також у забезпеченні взаємодії громадянського суспільства з державою (В. Ф. Погорілко, В. Л. Федоренко). Цінність наведеного визначення, на наш погляд, полягає у тому, що, на відміну від решти подібних, у ньому акцентовано увагу не лише на констатації обсягу відносин, що є предметом галузі, а й на цілях реалізації цих відносини та принципах формування "ідеології" та мотивації законодавця при врегулюванні зазначених відносин;

5) суспільні відносини у політичній, економічній, соціальній і культурній сферах суспільного та державного життя, учасники яких мають конституційну правосуб'єктність (О. В. Скрипнюк).

Аналіз наведених способів визначення предмета конституційного права дає підстави погодитися з думкою О. О. Кутафіна, за якою предмет конституційного права будь-якої держави не може бути незмінним. Він залежить від змісту конституції та інших основоположних документів, що діють у державі на певному етапі її розвитку4.

Отже, предмет конституційного права України на сучасному етапі утворюють суспільні відносини щодо основ конституційного ладу України, конституційно-правового статусу людини та громадянина, форм безпосередньої демократії, організації та діяльності органів державної влади (передусім - законодавчої, виконавчої, судової та Президента. України), адміністративно-територіального устрою України, місцевого самоврядування.

До числа проблемних належать не лише питання змісту предмета конституційного права, а й назви цієї галузі права.

У період становлення радянського права зазначена галузь набула найменування "державне право".

Після прийняття Конституції СРСР 1936 р. І. П. Трайнін вніс компромісне рішення називати державне право конституційним (державним) правом. Деякі радянські вчені (В. Ф. Коток, С. М. Рані її, І. Є. Фарбер) вважали, що цю галузь права слід іменувати конституційним правом, оскільки державне право є конституційним як за змістом, так і за предметом суспільних відносин, які воно регулює. "Державне право" є рівнозначним поняттю "право держави" і може бути застосоване до будь-якої галузі. Назва галузі права повинна відображати його специфіку і бути зрозумілою для всіх верств населення.

Противники цієї думки (А. І. Лєпьошкін, А. X. Махненко, Б. В. Щетинін) наголошували, що предмет будь-якої галузі права визначається не джерелами, а сферою його правового регулювання, а назва "державне право", на їхнє переконання, відображає специфіку правового регулювання в цій галузі права1.

Основні позиції сучасних вчених-конституціоналістів щодо порушеного питання зводяться до такого:

1) на думку О. Ф. Фрицького, розв'язання цієї проблеми зумовлене основними напрямами юридичної думки - природно-правовим та позитивістським. Згідно з першим основою конституції є людина та її права, тому в державах, які визнають це положення, існує конституційне право. У тих країнах, де правильним вважається позитивістський напрям, першоосновою конституції визнається держава, яка визначає обсяг прав і свобод людини, і галузь права іменується державним правом2;

2) В. А. Рижов зауважує, що вибір терміна зазвичай обумовлюється національною традицією слововживання. Так, англосаксонська та романська правові системи традиційно користуються терміном "конституційне право", оскільки у Великій Британії, США, Франції до початку XIX століття або в його перші десятиліття утвердився конституційний лад. Для країн германської системи (Австрія, Німеччина, Швейцарія) характерне застосування поняття "державне право", оскільки у цих державах утвердження конституційного ладу відбулося пізніше. У соціалістичних країнах послуговуються терміном "державне право" (за винятком Куби, де застосовується романська правова термінологія)3. Однак, па думку Н. А. Богданової, такий підхід є спірним. Наприклад, у Німеччині вже утвердився конституційний лад, але галузь права досі іменується державним правом. Деякі автори вважають, що застосування такого терміна пояснюється тим, що в Німеччині конституція іменується Основним Законом, однак такі доводи Н. А. Богданова вважає несерйозними;

3) О. О. Кутафін зазначає, що, по-перше, цей спір має виключно термінологічний характер, оскільки в ньому не йшлося про обсяг предмета або зміст галузі, по-друге, в ньому не могла перемогти жодна зі сторін, оскільки предмет галузі за змістом дійсно має скоріше конституційно-державний характер, ніж просто конституційний або просто державний.

Отже, беручи до уваги вищевикладене, можна погодитися із позицією Н. А. Богданової, яка підкреслює, що конкретна держава сама визначає назву відповідної галузі свого національного права, керуючись теоретичними та історичними, об'єктивними та суб'єктивними факторами. Слушною також є думка О. Ф. Фрицького стосовно того, що в сучасний період відмінність між термінами "конституційне" та "державне" право має відносне значення, отже, можна говорити про відносну тотожність, синонімічність цих термінів4.

Сьогодні в Україні набуло поширення поняття "конституційне право", що спричинено, очевидно, необхідністю утвердження верховенства Конституції України у суспільній свідомості та поки що поширеною тенденцією до зміни та заперечення практично всього, що пов'язане з радянською державою.

Специфіка конституційного права як галузі права визначається методами правового регулювання суспільних відносин, тобто сукупністю прийомів та способів впливу на суспільні відносини, що застосовуються державними органами при регулюванні цих відносин.

Метод конституційного права має такі особливості:

1) за допомогою конституційного регулювання закріплюються не всі, а найголовніші принципи і положення, які визначають зміст та основні напрями розвитку суспільства;

2) максимально високий юридичний рівень;

3) безпосереднє конституційне нормозакріплення;

4) переважання імперативного, централізованого регулювання, за якого відносини між суб'єктами ґрунтуються на засадах субординації;

5) установчий характер, який означає, що певні відносини в конституційному праві отримують первинне правове регулювання, тобто регулюються вперше;

6) універсальний характер методу, оскільки його дія поширюється на всі сфери життєдіяльності;

7) поєднання прямого регулювання суспільних відносин з непрямим за допомогою закріплених у Конституції України норм-принци-пів, які визначають засади функціонування всіх галузей права;

8) поєднання стабільності і динамізму, оскільки, з одного боку, конституція, будучи основним джерелом конституційного права є стійким політико-правовим документом, а з іншого - має зважати на розвиток суспільних відносин.

Розглянемо основні методи, що використовуються у конституційному праві.

1. Припис (позитивне зобов'язання) як метод застосовується у правовідносинах, в яких одна сторона має юридичний обов'язок вчинити активні дії, а інша сторона набуває право вимагати, а в разі невиконання - реальну можливість забезпечити виконання юридичного обов'язку. За допомогою цього методу проголошується більшість норм конституційного права щодо організації і діяльності органів державної влади, тобто на державні органи та посадових осіб покладається обов'язок діяти для досягнення конкретних цілей. Припис може мати характер як загально-нормативної орієнтації, коли затверджуються положення про органи, встановлюються або змінюються їх завдання, повноваження тощо, так і конкретних доручень вчинити ту або іншу юридично значущу дію, наприклад, виділити кошти, прийняти рішення, призначити або звільнити з посади керівника тощо. З використанням методу припису сформульовані, наприклад, повноваження Верховної Ради України (ст. 85 Конституції України), Президента України (ст. 106 Конституції України), Кабінету Міністрів України (ст. 116) тощо.

2. Заборона - метод, при застосуванні якого правова норма покладає на своїх адресатів юридично значущий обов'язок утриматися від вчинення певних юридично значущих дій в умовах, які передбачені відповідною нормою. Іноді способом встановлення заборони може бути юридична санкція за певну поведінку. Метод заборони простежується, наприклад, у змісті ч. 1 ст. 61, ч. З ст. 62, ч. 1 ст. 64 Конституції України.

3. Дозвіл - метод, який передбачає юридичний дозвіл вчинити ті або інші юридично значущі дії в умовах, закріплених у певній нормі, або утриматися від їх вчинення на свій розсуд. Метод дозволу є основним при регулюванні прав і свобод людини і громадянина (хоча в деяких випадках права і свободи формулюються через імператив), іноді застосовується при визначенні повноважень державних органів. Інколи дозволи формулюються шляхом надання суб'єкту права вибрати варіант належної поведінки1. При цьому слід мати на увазі, що коли йдеться про норми, що формулюють права і свободи людини і громадянина, коректніше говорити про метод проголошення, підтримання, конкретизації, оскільки зазначені права та свободи існують незалежно від держави2. Метод дозволу використано при формулюванні практично всіх прав і свобод людини і громадянина за Конституцією України.

У цілому конституційно-правове регулювання суспільних відносин грунтується на владно-імперативних засадах. Для нього найбільш характерні приписи та заборони. Це пояснюється тим, що більшістю норм конституційного права визначаються відносини, пов'язані із владою. Однак слід зауважити, що конституційне право передбачає у багатьох випадках можливість виникнення конституційно-правових відносин, побудованих на засадах юридичної рівності сторін (це відносини між рівноправними суб'єктами - адміністративно-територіальними одиницями, радами одного рівня тощо).