Конституційне право України - Совгиря О.В. - Глава IX. КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВИЙ СТАТУС ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ

1. Загальна характеристика інституту президента. Становлення інституту президента в Україні

Президент - це, як правило, одноособовий виборний глава держави в країнах з республіканською формою правління, який обирається її громадянами або парламентом на 4-7 років. Ця посадова особа очолює державу в 150 країнах світу (з майже 200), решта - має монархічну форму правління, яка характеризується:

- спадковістю влади (хоча в ОАЕ, Малайзії монархи обіймають свою посаду на основі виборів);

- довічністю влади;

- відсутністю відповідальності монарха перед народом. Уперше інститут президента виник у СІЛА. Іноді він може бути

колегіальним. При цьому встановлюється розподіл повноважень глави держави між колегіальним органом і його головою.

У колишніх соціалістичних країнах роль глави держави, по суті, виконували постійно діючі колегіальні органи (президії) верховних представницьких органів державної влади.

У юридичній літературі вживаються поняття "інститут Президента" та "інститут президентства". Щодо їх співвідношення слушною вважаємо позицію С. А. Агафонова, на думку якого інститут президентства - це система правових норм, спрямованих на регулювання суспільних відносин, змістом яких є діяльність Президента України як їх суб'єкта (інший дослідник проблеми) В. А. Шатіло - уточнює, що це норми, які регулюють порядок виборів Президента України, визначають функції та повноваження Президента України, термін його повноважень і порядок їх припинення, його конституційно-правову відповідальність, а також норми, що регламентують діяльність допоміжних органів і служб при Президентові України), а інститут Президента України - це державно-правове утворення в цілісній системі управління суспільством, що складається з найвищого державного одноособового виборного органу та його консультативних, дорадчих та інших допоміжних органів та служб, наділене конституційно-владними повноваженнями в управлінні державою, характеризується єдністю взаємозв'язків з іншими державними, а також недержавними органами та громадянами, діяльність якого регулюється системою відповідних правових норм. Причому в останньому розумінні термін "інститут" вживається на позначення певного органу чи організації держави.

Вважаємо, що С. А. Агафонов правильно зауважує про те, що Президент України є не посадовою особою, а органом держави та частиною державного механізму, тому що тільки держава має виключне право на прийняття законів та інших нормативно-правових актів, обов'язкових для усього суспільства чи його частини. Різновидом таких актів є укази та розпорядження Президента України.

Президент, як правило, обирається громадянами відповідних держав шляхом прямих або непрямих виборів.

Прямі вибори більше характерні для держав з президентською (за винятком США та Індонезії) або напівпрезидентською формами правління (Росія, Франція, Бразилія, Мексика).

У більшості парламентських республік (Греція, Ізраїль, Чехія, Словаччина) президент обирається непрямими виборами: парламентом (у зв'язку з чим його влада вважається похідною від парламенту) або виборщиками, які обираються населенням або спеціальними колегіями, до яких входять представники суб'єктів федерації або адміністративно-територіальних одиниць (ФРН, Індія, Пакистан, Італія). Хоча у певних парламентських державах (Австрія, Болгарія, Ірландія, Ісландія, Румунія) президент обирається прямими виборами4.

У деяких країнах Латинської Америки, Азії та Африки особи, які обіймають посаду глави держави та іменуються президентами, не обиралися, а були призначені військовими колами та іншими політичними угрупованнями в результаті державних переворотів (пронунціа-менто).

Основними цензами, передбаченими конституціями зарубіжних держав щодо президентів, є:

- громадянство відповідної держави (причому у США, Колумбії, Монголії президент повинен мати громадянство за народженням, а не в результаті натуралізації);

- проживання на її території протягом певного часу (не менше 10-15 років);

- певне володіння громадянськими і політичними правами;

- досягнення певного віку (мінімально допустимий - 25 років). Іноді встановлюється верхня вікова межа перебування особи на посаді президента (хоча у демократичних країнах система виборів, як правило, виключає можливість приходу до влади осіб, які через вік не зможуть здійснювати ефективне управління державою).

У країнах з однопартійною системою необхідною умовою для заняття поста президента є приналежність до правлячої партії, а в державах з великим впливом певної релігії кандидат на пост президента має сповідувати відповідну релігію.

У деяких країнах існують спеціальні вимоги до кандидата на пост президента: мати незаплямовану репутацію, досвід фінансової діяльності, середню або вищу освіту, знати державну мову тощо.

У конституціях зарубіжних держав по-різному вирішується питання щодо обмежень балотування однієї і тієї самої особи на посаду президента:

- не більше двох разів за своє життя;

- не більше двох разів підряд;

- особа може обиратися лише один раз (деякі країни Латинської Америки);

- немає обмежень (Франція).

Урочистий вступ президента держави на посаду називається інаугурацією (від лат. inaugurare - посвячувати), що включає зазвичай складення присяги.

Статус президента має відмінності залежно від різновиду форми правління.

У парламентській республіці президент є лише главою держави і виконує функції переважно представницького характеру. Міністри та уряд у цілому не підпорядковані та не відповідальні перед ним (Італія, ФРН). Президент здійснює свої повноваження через інститут, тобто акти президента діють лише за умови скріплення їх підписом прем'єр-міністра або міністра, відповідального за виконання нього акта.

У президентських республіках президент є главою держави і главою виконавчої влади одночасно (США, Бразилія). Йому підпорядковані міністри як у випадку, коли вони складають уряд, так і у випадку, коли колегіального органу вони не утворюють. Посада прем'єр-міністра у таких державах є символічною або взагалі відсутня, оскільки фактичним керівником уряду є сам президент.

Президенти держав зі змішаною формою правління наділяються конституціями широкими правами в галузі виконавчої влади та іншими повноваженнями (нормотворчими, координаційними тощо). У цих державах президент посідає становище над традиційними гілками влади як координатор щодо органів державної влади, держави, суспільства. На практиці у таких державах повнота влади президента залежить від розстановки політичних сил.

Отже, залежно від форми правління у конкретній державі президент може:

- не належати до жодної з гілок влади (змішані республіки, зокрема Україна);

- належати і до законодавчої, і до виконавчої гілок влади (Індія);

- входити тільки до складу виконавчої гілки влади (президентські республіки, наприклад, США).

В Україні інститут президентства з'явився порівняно недавно.

Декларація про державний суверенітет України проголосила, що державна влада в республіці здійснюється за принципом її поділу на законодавчу, виконавчу, судову, тобто передбачалася горизонтальна організація державної влади, що зумовлювало необхідність заснування поста президента, який би здійснював координацію діяльності цих трьох гілок влади.

5 липня 1991 р. було прийнято: Закон У PCP "Про заснування поста Президента Української PCP і внесення змін та доповнень до Конституції (Основного Закону) Української PCP", яким було передбачено заснування поста Президента У PCP; Закон У PCP "Про Президента Української PCP", відповідно до ст. 1 якого Президент У PCP визначався як найвища посадова особа Української держави і глава виконавчої влади; Закон У PCP "Про вибори Президента Української PCP".

1 грудня 1991 р. відбулися вибори Президента України, під час яких уперше в історії нашої держави на конституційній основі шляхом прямих виборів було обрано Президента України.

У період з 1991 до 1996 рр. було розроблено кілька проектів Конституції України, а також підписано Конституційний договір між Верховною Радою України та Президентом України від 08.06.1995 р. Відповідно до зазначених проектів та Договору Президент визнавався главою держави та главою державної виконавчої влади.

Остаточно статус Президента України був визначений Конституцією України, відповідно до ст. 102 якої Президент України є главою держави і виступає від її імені. Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина.

У сучасній літературі з конституційного права обґрунтовується необхідність прийняття Закону України "Про Президента України", що обумовлено потребою у конкретизації конституційних норм та тим, що Конституція за своєю правовою природою не може забезпечити всеохоплююче правове регулювання функціонування інституту Президента України1.

На думку О. Ф. Фрицького, місце Президента України в системі гілок державної влади визначається тим, що він здійснює координацію діяльності органів виконавчої влади. В. М. Шаповал наголошує, що за змістом Конституції України немає підстав стверджувати про наявність "арбітражної", "узгоджувальної", "врівноважувальної" чи "інтегруючої" функції Президента, оскільки жодне з його повноважень не є таким, що демонструє цю функцію. Науковець включає Президента до конституційно визначеної системи поділу влади і визнає його главою виконавчої влади де-факто.

Існує точка зору, відповідно до якої діяльність і функції Президента опосередковують здійснення самостійного виду державної влади - президентської. Підставами для такого твердження є, зокрема, те, що Президент видає самостійні нормативні акти (укази), наділений допоміжними органами і службами, а також виконує функції і повноваження, які властиві лише йому та не підлягають делегуванню4.