Міжнародне право - Тимченко Л.Д. - 2.9. Індивіди і міжнародні неурядові організації як суб'єкти міжнародного права

Питання міжнародної правосуб'єктності індивіда не нове, ще в XIX ст. харківський професор Д.І. Каченовський запитував: чи можуть держави впливати на зовнішній світ? Не інакше, як через своїх представників та уповноважених. А тому, на його думку, крім монархів, посланці і консули також вважаються суб'єктами міжнародного права. Сюди ж належать і приватні особи - громадяни різних держав, якщо вони мають відносини між собою та вступають у взаємні суперечки під впливом особистих інтересів. Таким чином, суб'єктами міжнародного права є як самі держави, так і службові особи, які є представниками держави на міжнародній арені, а також приватні особи, що вступають у міжнародні відносини1.

Серед західних учених немає одностайності у відповіді на це питання. А. Фердросс каже, що окремі особи у принципі не є суб'єктами міжнародного права, тому що міжнародне право захищає інтереси індивідуумів, але наділяє правами та обов'язками не окремих осіб безпосередньо, а держави, громадянами яких вони є1. Деякі автори (Баумгартен, Сселль, Стоуелл) дотримуються погляду, згідно з яким держави є лише представниками (агентами) своїх громадян, котрі і е справжніми суб'єктами міжнародного права.

Тривалий час у радянській науці міжнародного права була поширена думка, що індивіди (фізичні особи) і міжнародні неурядові організації (МНУО) є суб'єктами внутрішньодержавного права і можливості самостійно брати участь у міжнародно-правових відносинах не мають. Іншими словами, більшість радянських юристів-міжнародників не визнавала індивідів і МНУО суб'єктами міжнародного права. Така позиція у цьому питанні почала змінюватися у 80-ті роки. Так, Г.М. Вельямінов, B.C. Верещетін, Н.В. Захарова, P.A. Мюллерсон та інші почали піднімати проблему міжнародної правосуб'єктності індивідів і МНУО. При цьому наводилися приклади безпосередньої участі фізичних осіб і МНУО у відносинах, врегульованих міжнародним правом. Дійсно, в сучасному міжнародному праві є норми, що поширюються безпосередньо на індивідів (Факультативний протокол № 1 до Міжнародного пакту про цивільні і політичні права 1966 p., Європейська конвенція про захист прав людини й основоположних свобод 1950 p., Статут Міжнародного воєнного трибуналу в Нюрнберзі 1945 р. і т. ін.) і МНУО (Женевські конвенції про захист жертв війни 1949 р. і два додаткові протоколи до них 1977 p.). А якщо е відносини, в яких беруть участь індивіди і МНУО, і ці відносини врегульовані міжнародним правом, то, природно, що учасники таких відносин повинні визнаватися суб'єктами міжнародного права. Правовою формою діяльності індивідів і МНУО на міжнародній арені е правозастосування позитивного характеру, наприклад, захист порушеного права, надання допомоги хворим і пораненим, або негативного - несення відповідальності за вчинення міжнародного злочину (стосовно індивідів). У міжнародній правотворчій діяльності фізичні особи і МНУО не беруть участі, оскільки не мають таких прав. Тому, коли йдеться про суб'єктів міжнародного права, слід розуміти, що є суб'єкти, що мають права та обов'язки як зі створення, так і застосування норм міжнародного права. До таких належать держави, народи, що реалізують своє право на самовизначення, міжнародні міжурядові організації і державоподібні утворення. їх можна назвати класичними або загальновизнаними суб'єктами міжнародного права (визначення поняття "суб'єкти міжнародного права", наведене раніше, стосується саме їх). Крім того, деякі учасники міжнародних відносин (насамперед індивіди і МНУО) мають обмежене коло прав і обов'язків з міжнародного права, здійснюваних ними тільки в міжнародній правозастосовній діяльності. Остання обставина абсолютно не зменшує ролі і значення держав як головних суб'єктів міжнародного права, а свідчить про те, що наш світ і з політичної, і з правової позицій стає все більш багатополюсним, а значить і більш демократичним.

Багато сучасних російських фахівців підтримують позицію радянської школи: вони вважають, що, хоча є багато міждержавних договорів, присвячених урегулюванню правовідносин між державою та її фізичними і юридичними особами, зокрема в галузі забезпечення прав та загальних свобод людини, і це об'єктивно надає індивіду деякі права на підставі міжнародного права, ці права мають виключно вторинний характер, оскільки є наслідком угод учасників відповідних договорів. Індивід сам по собі не має правової можливості брати участь у міжнародних відносинах, а також у створенні норм міжнародного права. Відповідно фізичні та юридичні особи не є суб'єктами міжнародного права1.1 хоча в ст. 34 Статуту Міжнародного Суду ООН і говориться, що тільки держави можуть бути сторонами у справах, що розглядаються судом, Комітет ООН з прав людини має право здійснювати контроль за дотриманням положень Міжнародного пакту про громадянські та політичні права шляхом розгляду скарг фізичних осіб при порушенні державою-стороною прав, що закріплені в Пакті.

Так, пані Т. Желудкова подала скаргу до Комітету ООН з прав людини про порушення щодо її сина О. Желудкова ст. 2, 7 (свобода від катувань), 9 (право на свободу та особисту недоторканність), 10 (права ув'язнених) та 14 (право на справедливий суд) Міжнародного пакту про громадянські та політичні права. Заявниця повідомила, що її сина заарештували 4 вересня 1992 р. і він був звинувачений з іншими двома особами. 28 березня 1994 р. Орджонікідзевський суд міста Маріуполя засудив його до семи років позбавлення волі. Його скарга на цей вирок була відхилена Обласним судом 6 травня того ж року та 28 червня 1994 р. Верховним Судом України.

Заявниця стверджувала, що після затримання та під час досудового слідства з її сином неодноразово жорстоко поводилися: били у відділку міліції з метою отримання зізнання, тримали в нелюдських умовах. Комітет ООН з прав людини в рішенні по справі № 726/1996 від 6 грудня 2002 р. визнав неприйнятною частину заяви щодо звинувачень у жорстокому поводженні з ним та порушення прав на справедливий суд. Зокрема, справа щодо його побиття розслідувалась прокурором, який не знайшов підстав для порушення кримінальної справи. Комітет також відхилив скаргу щодо порушення права на справедливий судовий розгляд, оскільки жодна із цих скарг не була предметом оскарження в апеляційній та касаційній інстанціях. Проте Комітет визнав, що держава порушила ст. 9 Пакту, оскільки особі не було висунуто обвинувачення протягом 50 днів і він протягом цього періоду не постав перед судом з метою перегляду законності його затримання. Санкція на його арешт та обвинувачення виносилися прокурором, якого не можна назвати незалежним та об'єктивним органом влади, що може виконувати судові функції в значенні ст. 9 (3) Пакту.

Комітет також визначив, що за наданими сторонами поясненнями, постійна та без пояснень відмова у доступі до всієї медичної справи О. Желудкова є вагомою підставою визнання порушення ст. 10 (1) Пакту, що визначає: "Всі особи, позбавлені волі, мають право на гуманне поводження і повагу гідності, властивої людській особі".

Комітет проти катувань ООН також розглядає звернення індивідів. Але найбільш дієвим механізмом здійснення норм міжнародного права, учасником якого може бути фізична особа, є Європейський суд з прав людини.

Так, особа, що бере участь у провадженні Європейського суду з прав людини у своїй справі, як це передбачено Конвенцією 1950 р., Регламентом Суду, Європейською угодою про осіб, які беруть участь у процесі Європейського суду з прав людини, має своєрідний процесуальний суверенітет: така особа-заявник може самостійно, на свій розсуд розпоряджатися своїми правами, що надаються вищезгаданими актами, має імунітети та привілеї, що дають їй можливість виступати з державою на рівних у цьому процесі, тобто незалежність у міжнародних відносинах щодо нього.

Фізична особа - заявник у справі здійснює свою автономну волю, що не залежить від зовнішніх чинників: самостійно приймає рішення про подання заяви до Європейського суду з прав людини, встановлює вимоги до держави, відкликає заяву або укладає мирову угоду. Якщо взяти до уваги, що дружнє врегулювання, або мирова угода - як ближче для вітчизняного юриста словосполучення, досягається шляхом взаємних поступок, узгодженням своїх позицій сторонами суперечки, можна казати, що фізична особа-заявник у цьому випадку є учасником створення правової норми міжнародного права.

М.О. Баймуратов вважає, що коли у передбачених міжнародним правом випадках фізичні особи можуть використовувати міжнародно-правові механізми у захисті своїх прав і законних інтересів, порушених у країні їх громадянства, і в такий спосіб стають носіями певних міжнародних прав і обов'язків, вони набувають спеціальної (фрагментарної) міжнародної правосуб'єктності1.

Досить чітко міжнародна правосуб'єктність фізичної особи наголошується в рішеннях Суду Європейського Союзу. У справі "Ван Генд і Лоос проти Нідерландів" Суд зазначив: "Співтовариство констатує новий правовий порядок у міжнародному праві, за яким переваги держав щодо їх суверенних прав обмежуються, і суб'єктами визнаються не лише держави, а й громадяни".