Міжнародне право - Тимченко Л.Д. - 12.8. Правовий режим Арктики

Арктика - це частина земної кулі з умовним центром (Північним полюсом), до складу якої входять води Північного Льодовитого океану і його морів, а також ділянки суші Європи, Азії й Америки. Дотепер у географічній і юридичній науці немає загальновизнаного визначення цього поняття. Дискусійним залишається питання про південну межу Арктики, хоча багато вчених схильні вважати, що нею є Північне полярне коло (66° 33' пн. ш.).

Правовий статус Арктики формувався протягом довгого часу, процес його розвитку триває дотепер. Нині правовий режим Арктики базується на нормах міжнародного права і національного законодавства арктичних держав (Данії, Ісландії, Канади, Норвегії, Росії, США, Фінляндії, Швеції). В Арктиці діє низка універсальних конвенцій (Конвенція ООН з морського права 1982 р., Чиказька конвенція про цивільну авіацію 1944 р., Договір про заборону випробувань ядерної зброї в трьох середовищах 1963 р. та ін.); одна регіональна конвенція - Угода про збереження білих ведмедів 1973 р.; безліч двосторонніх договорів арктичних держав. Однак, на відміну від Антарктики, немає міжнародно-правового акта, що визначає статус арктичного регіону в цілому.

Канада і Росія, що володіють найбільш значними арктичними територіями, дотримуються секторальної системи захисту своїх інтересів у цьому регіоні. її ініціатором виступив у 1907 р. канадський сенатор П. Пуарьє. 1 червня 1925 р. Канада вперше закріпила цю ініціативу на законодавчому рівні шляхом прийняття доповнення до Закону про північно-західні території. Після цього Канада прийняла низку законодавчих актів щодо своїх арктичних територій, які базувалися на секторальній концепції. Відповідно до положень канадського законодавства суверенітет Канади поширюється на землі й острови, розташовані в межах сектору, вершиною якого є Північний полюс, а сторонами - меридіани 60° і 141° зах. д. У законодавстві нічого не йдеться про претензії Канади на морські простори у межах сектору. Однак деякі канадські політики і юристи почали тлумачити зазначені положення законодавства розширювально, тобто поширювати їх на морську територію, що натрапило на протидію США та інших держав. Для захисту своїх інтересів 17 липня 1970 р. Канада прийняла закон про запобігання забрудненню арктичних вод. Чинність закону поширюється на морські води шириною 100 миль у межах канадського сектору. Прийняття закону не зменшило тертя між Канадою і США щодо статусу канадських арктичних вод, яке зберігається й дотепер.

Президія ЦВК СРСР 15 квітня 1926 р. прийняла постанову, що оголошувала територією СРСР всі "як відкриті, так і здатні бути відкритими надалі землі й острови", розташовані в Північному Льодовитому океані до Північного полюса у межах між меридіанами 32° 04' 35" сх. д. і 168° 49' 30" зах. д. Виняток становили острови норвезького архіпелагу Свальбард (Шпіцберген), що лежать між 32° і 35° сх. д. Межі, визначені постановою, утворюють арктичний сектор. У межах цього сектору СРСР претендував тільки на землі й острови, але не на морські простори за межами територіальних вод. Незважаючи на це, деякі радянські юристи (Є.О. Коровін, С.А. Вишнепольський, Г.М. Гуслицер та ін.) зробили висновок про поширення положень постанови і на морські території, вкриті кригою. Офіційно радянський уряд жодного разу не висловлювався на підтримку цієї позиції. Російські вчені та політики після розпаду СРСР короткий час намагались переоцінити арктичну секторальну концепцію, але нині можна спостерігати чітку тенденцію до визнання арктичної секторальної концепції з боку російських офіційних кіл та наукового середовища.

США не поділяли позицію Канади та СРСР щодо Арктики і далі виступають проти секторальної системи. Такої ж думки дотримується Норвегія. Обидві держави вважають, що за межами територіальних вод в Арктиці повинні діяти свободи відкритого моря. Данія, будучи сувереном Гренландії, мовчазно схиляється до позиції США і Норвегії.

Компроміс між двома підходами, однак не позбавлений суперечностей, був знайдений у ст. 234 Конвенції ООН з морського права 1982 р., що наділила прибережні держави правами приймати закони і правила щодо запобігання забрудненню та збереження морського середовища у вкритих кригою районах шириною не більше 200 миль.

Важлива роль у життєдіяльності СРСР, а тепер Росії належить Північному морському шляху (ПМШ), що тривалий час вважався національною водною магістраллю, закритою для міжнародного судноплавства. Пов'язано це було з проблемами холодної війни. її закінчення сприяло відкриттю в 1991 р. ПМШ для міжнародного судноплавства.

Останнім часом дедалі більшу підтримку здобуває теза, що Арктика - це особливий регіон, який потребує міжнародно-правового захисту, що відображено в Угоді про збереження білих ведмедів 1973 р. (на жаль, єдиній угоді регіонального рівня). Особливо добре це розуміє міжнародна наукова громадськість. У1989 р. з її ініціативи була утворена неурядова організація - Міжнародний арктичний науковий комітет, метою якого є об'єднання зусиль вчених світу у вирішенні всього комплексу проблем регіону. З урахуванням економічного, екологічного й наукового значення Арктики та дуже високого рівня мілітаризації регіону гостро назріла необхідність удосконалення її міжнародно-правового режиму. Сучасна міжнародна обстановка дає гарні шанси для розробки та прийняття рамкової конвенції щодо Арктики, у додаткових протоколах до якої можна було б вирішити конкретні проблеми цього важливого регіону - корінних народів, екологічної безпеки, морського судноплавства, поетапної демілітаризації й нейтралізації та ін. Відправною точкою в цьому процесі могли б стати основні положення Договору про Шпіцберген 1920 р., що закріпили суверенітет Норвегії над Шпіцбергеном на умовах його мирного економічного й наукового освоєння всіма державами-учасницями за повної демілітаризації й нейтралізації архіпелагу. Норвезький стортинг 17 липня 1925 р. прийняв закон про Свальбард, а 7 серпня 1925 р. королівською резолюцією було затверджено Гірничий статут для архіпелагу. Обидва документи разом з Договором 1920 р. набули чинності 14 серпня 1925 р. У цих документах архіпелаг одержав нову назву Свальбард1.

Дотепер учасницями договору є більше 40 держав1: Болгарія, Велика Британія, Данія, Італія, Нідерланди, Німеччина, Норвегія, Польща, Росія, Румунія, Словаччина, США, Угорщина, Фракція, Чехія, Швеція, країни колишньої Югославії, Японія та ін. Норвезький стортинг у резолюції від 15 лютого 1947 р. визнав, що СРСР є державою, що має разом з Норвегією особливі економічні інтереси на архіпелазі Свальбард (Шпіцбергені). 31991 р. ці права перейшли до Росії. Україна в Договорі не бере участі, незважаючи на те, що 70 % жителів селища Баренцбург (одного з двох на архіпелазі, де постійно проживають люди) є громадянами України.

За положеннями Договору 1920 р. Свальбард (Шпіцберген) визнається норвезькою державною територією спільного користування. За юридичною природою архіпелаг Свальбард (Шпіцберген) - це частина державної території Норвегії, однак на ній діє режим спільного користування щодо всіх держав-учасниць, включаючи суверена, що сформувався в силу міжнародного звичаю. При цьому учасники Договору 1920 р. повинні дотримуватися норвезького законодавства, яке діє на архіпелазі, що у свою чергу не повинно суперечити положенням Договору. Вважаємо, що у майбутній арктичній конвенції рамкового типу було б доцільно використовувати концепцію державної території спільного користування стосовно арктичних територій північних держав. Оскільки непрості політичні, соціально-економічні, екологічні та інші проблеми Арктики не можна вирішити в індивідуальному порядку, вони вимагають об'єднання зусиль зацікавлених держав. На першому етапі режим спільного користування арктичними територіями північних країн міг би поширюватися тільки на вісім держав Арктики, причому це б не зашкодило їхньому суверенітету, оскільки реалізація цього режиму базуватиметься надії місцевих законів і правил. Неарктичні держави зможуть взяти участь у вирішенні проблем Арктики на підставі двосторонніх угод з державами цього регіону або інших міжнародно-правових засобів.

У вересні 1996 р. вісім арктичних держав (Данія, Ісландія, Канада, Норвегія, Росія, США, Фінляндія, Швеція) підписали в

Оттаві Декларацію про створення Арктичної Ради - нової регіональної міжнародної організації. Мета Арктичної Ради - співробітництво, координація і взаємодія арктичних держав, за активної участі корінних народів Півночі та інших жителів Арктики, із загально-арктичних питань; контроль та координація виконання екологічних програм; розробка, координація і контроль за виконанням програм сталого розвитку; поширення інформації, заохочення інтересу й освітніх ініціатив з питань, пов'язаних з Арктикою.

У Декларації зазначається, що Арктична Рада не буде займатися проблемами військової безпеки й демілітаризації Арктики, незважаючи на те, що спочатку ця галузь планувалась як одна із пріоритетних у її діяльності. Пояснюється це тим, що Арктика є одним із найбільш мілітаризованих і нуклеаризованих регіонів Землі. Корінні народи Півночі, неурядові організації, наукові центри, громадськість північних країн наполягають на вжитті термінових і ефективних заходів щодо обмеження озброєнь в Арктиці з перспективою повної демілітаризації й нейтралізації регіону. На жаль, арктичні держави не внесли до переліку цілей Арктичної Ради цей важливий напрямок співробітництва.

Новою позитивною особливістю структури Арктичної Ради є включення до неї у статусі постійних учасників представників неурядових організацій корінних народів Півночі.

Неарктичні держави можуть брати участь у роботі Арктичної Ради як спостерігачі. Україна як велика морська й наукова держава має власні інтереси в Арктиці, а отже, повинна брати активну участь у діяльності Арктичної Ради та у справі створення нового правового режиму для цього регіону, який би враховував і її законні інтереси.