Міжнародне приватне право - Довгерт A.C. - 2. Цивільна правоздатність та дієздатність юридичної особи в міжнародному приватному праві

7. Юридичні особи, як і інші учасники цивільних правовідносин, мають правоздатність і дієздатність. Сучасна цивілістична доктрина і законодавча практика більшості держав світу йдуть шляхом визнання за юридичною особою здатності мати такі самі цивільні права та обов'язки, які має фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині (див. ч. 1 ст. 91 ЦК України). Разом з тим у МПрП можливі колізії законів щодо визначення моменту виникнення та припинення цивільної правоздатності юридичних осіб, обсягу право- та дієздатності, обмежень щодо здійснення юридичною особою окремих видів підприємницької діяльності тощо.

8. Відповідно до ст. 26 Закону України про МПрП, цивільна правоздатність та дієздатність юридичної особи визначаються її особистим законом. У міжнародних договорах за участю України при визначенні правоздатності юридичних осіб, як правило, застосовується "критерій інкорпорації". Так, згідно з ч. З ст. 26 Кишинівської конвенції про правову допомогу та правові відносини з цивільних, сімейних та кримінальних справ 2002р., правоздатність юридичної особи визначається законодавством Договірної Сторони, за законодавством якої вона була заснована. Аналогічне положення міститься і в низці двосторонніх міжнародних договорів за участю України про надання правової допомоги у цивільних справах (див., напр., ч. 2 ст. 21 Договору між Україною та Латвією 1995 p., ч. 2 ст. 21 Договору між Україною і Польщею 1993 p., ч. 2 ст. 21 Договору між Україною та Кубою 2003 p.). Проте в низці двосторонніх договорів про надання правової допомоги закріплений інший принцип. Так, відповідно до ч. 2 ст. 22 Договору між Україною та Румунією 2002 p., правоздатність юридичної особи визначається законодавством Договірної Сторони, на території якої вона перебуває.

9. Правоздатність юридичної особи може бути як універсальною (загальною), що дає їй можливість брати участь у будь-яких цивільних правовідносинах, так і спеціальною (обмеженою), що передбачає можливість юридичної особи вступати тільки у ті правовідносини, які відповідають визначеним законом чи установчими документами предмета і цілям її діяльності і встановленим обмеженням. Як відомо, ЦК України стоїть на позиції визнання універсального характеру правоздатності юридичної особи, що відповідає сучасним загальносвітовим тенденціям розвитку цивільного законодавства, однією з яких є відхід від принципу спеціальної (обмеженої) правоздатності юридичних осіб та максимальне звуження сфери застосування доктрини "ultra vires" (виходу за межі правоздатності юридичної особи). У вітчизняному законодавстві обмеження універсальної правоздатності юридичних осіб як правило, пов'язані зі здійсненням окремих видів підприємницької діяльності, які вимагають отримання спеціального дозволу (ліцензії) і здебільшого несумісні з здійсненням інших видів діяльності або сумісні лише з деякими з них. Відповідно до ч. 1 ст. 227 ЦК України, правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним. В інших державах, навпаки, вихід юридичної особи за межі своєї "статутної правоздатності" може спричинити визнання вчинених нею актів такими, що не мають юридичних наслідків.

Доктрина "ultra vires" була сформульована в XIX ст. в країнах "загального права". В найбільш жорсткому варіанті свого втілення вона забороняла компаніям здійснювати будь-які види діяльності, які прямо не передбачені їх установчими документами. При цьому кожна особа, що вступала в правовідносини з компанією, робила це "на свій страх та ризик": оскільки статут компанії є публічним документом, доступним для ознайомлення з боку зацікавлених осіб, вважалося, що контрагент юридичної особи обізнаний і зі статутними обмеженнями щодо предмета її діяльності (т.зв. "доктрина конструктивного повідомлення"), а отже, свідомо уклав з нею правочин, що виходить за рамки таких обмежень, і має нести всі несприятливі наслідки такого вчинку. Згодом відбувся відхід чи принаймні пом'якшення доктрини "ultra vires" з метою захисту інтересів добросовісних третіх осіб, які вступають у правовідносини з юридичними особами. Результатом цього процесу стала закріплена законодавствами більшості держав світу неможливість визнання недійсними актів юридичної особи виключно на підставі будь-яких статутних самообмежень, відсутності достатніх повноважень у представника компанії на вчинення такого акту від імені юридичної особи чи невиконання будь-яких внутрішніх процедур. Третіх осіб ці обмеження не стосуються; позов може бути пред'явлений, як правило, лише учасником компанії до винної посадової особи про відшкодування шкоди, завданої компанії, що, однак, не звільняє від необхідності виконання невигідного для компанії правочину.

В українському законодавстві відповідне правило зафіксоване у абз. 2 ч. З ст. 92 ЦК України: у відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження. Проте в зарубіжних країнах рівень захисту інтересів третіх сторін може бути вищим. Так, відповідно до ч. 2 ст. 9 Першої Директиви Ради ЄС J 968р. про компанії, обмеження повноважень органів управління товариства, що випливають із положень статуту або з рішення уповноважених органів, ніколи не можуть бути використані проти третіх осіб, навіть за умови розкриття даних про такі обмеження. Тільки фактичне знання третіми особами про порушення, які мали місце в процесі призначення осіб, уповноважених представляти інтереси товариства, може бути використане проти них (ст. 8). Згідно зі ст. 40 Закону Великої Британії про компанії 2006 p., особа, яка виступає контрагентом компанії за правочином, не вважається недобросовісною лише через те, що вона знала про існуючі обмеження представницьких повноважень. Таким чином, варто констатувати, що в Україні права третіх осіб захищені набагато гірше, аніж у Європі, де навіть обізнаність з положеннями статуту залишає непохитною презумпцію добросовісності третіх осіб.

10. Закон України про МПрП містить окрему колізійну норму, що визначає компетентний правопорядок, законодавство якого може надати сили обмеженням повноважень органів чи представників юридичної особи стосовно третіх осіб. Відповідно до ст. 28 цього Закону, юридична особа не може посилатися на обмеження повноважень її органу або представника на вчинення правочину, яке не відоме праву держави, у якій інша сторона має місце перебування або знаходження, крім випадків, коли інша сторона знала або за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження. Як бачимо, і в цьому випадку законодавець використав критерій доведеності знання контрагента про наявність обмежень при формулюванні винятку із загального правила про їх незастосовність до третіх осіб. Ключовим же правопорядком, до якого необхідно звертатися при встановленні дійсності внутрішніх обмежень щодо повноважень представників юридичної особи, є не особистий закон юридичної особи, що в цілому визначає її цивільну право- та дієздатність, а право держави контрагента, у якій він має місце перебування або знаходження, оскільки саме його інтереси є більш вразливі, при вирішенні цієї категорії справ.