Міжнародне приватне право - Фединяк Г.С. - 9. Норми щодо сімейних правовідносин міжнародних багатосторонніх договорів

Оскільки матеріально-правові норми держав стосовно укладення шлюбу, його розірвання, призначення аліментів внаслідок розлучення та роздільного проживання подружжя, стосовно опіки і піклування, усиновлення, аліментних зобов'язань на користь дітей та інших питань є дуже різноманітними, то виникають колізії, які вирішуються з допомогою уніфікованих норм міжнародних договорів. Для шлюбно-сімейного права характерною є уніфікація не матеріально-правових норм, а колізійних. Це засвідчують, зокрема, перші Гаазькі конвенції: про врегулювання колізій законів у сфері укладення шлюбу 1902 р., про врегулювання колізій законів і про юрисдикцію стосовно розірвання шлюбів та судового розлучення подружжя 1902 р., про колізії законів стосовно особистих та майнових відносин подружжя 1905 р., про врегулювання опіки над неповнолітніми 1902 р., про обмеження дієздатності повнолітніх та піклування над ними 1905 р. Учасниками цих конвенцій були, зокрема, Угорщина, Польща, Румунія.

Із середини XX століття кількість міжнародних договорів збільшується. Одним із перших документів цього періоду є Конвенція про стягнення за кордоном аліментів від 31 грудня 1956 р. Цей універсальний договір, відкритий для підписання як державами - учасницями ООН, так і іншими державами, був прийнятий для полегшення провадження судових справ та стягнення за кордоном аліментів. Конвенція врегулювала механізм передання прохання про стягнення аліментів з відповідача, передання рішень та інших судових постанов у договірну державу, від якої залежить виконання цих документів. Конвенція встановила національний режим щодо сплати витрат і мит, запроваджених для резидентів чи громадян держави, у якій відбувається провадження по справі. Учасницями цієї Конвенції є деякі держави Східної Європи. Україна приєдналася до цієї Конвенції 20 липня 2006 р.1

З метою дотримання прав людини та її основних свобод, ООН запропоновано багатосторонню Конвенцію про згоду на взяття шлюбу, шлюбний вік та реєстрацію шлюбів від 7 листопада 1962 р. (набрала чинності 9 грудня 1964 р.)2. Учасницями цієї Конвенції є майже 40 держав - Австрія, ФРН, Великобританія, Канада, Мексика та ін. Норми Конвенції ґрунтуються на правилах Загальної декларації прав людини, що проголошують право чоловіків та жінок, які досягли повноліття, брати шлюб та засновувати сім'ю без усяких обмежень за ознакою раси, національності чи релігії (ст. 16). Вони базуються також і на положенні Загальної декларації прав людини про те, що шлюб повинен бути зареєстрований тільки за вільної та повної згоди обох сторін, які одружуються (ст. 16). У Конвенції йдеться про недопустимість реєстрації шлюбу без повної та вільної згоди обох сторін, про яку вони повинні заявити особисто. Шлюб має бути оформленим: відповідно до закону; після належного оголошення; у присутності представника влади, який має право на оформлення шлюбу; в присутності свідків. Конвенція допускає відсутність однієї сторони, якщо відповідний компетентний представник влади впевниться у явній винятковості обставин, які зумовили відсутність особи, у її бажанні взяти шлюб і в тому, що відсутня особа не заперечила цього бажання перед компетентним представником влади.

Конвенція також декларує правила, перейняті більшістю національних правових систем: встановлення державою мінімального шлюбного віку; заборону реєстрації шлюбу з особою, яка не досягла встановленого шлюбного віку, крім випадків, коли компетентний орган влади в інтересах сторін та з урахуванням вагомих причин дозволяє зробити з цього винятки. Зазначений міжнародний договір не регламентує детально питання форми шлюбу, але вказує, що всі шлюби реєструються компетентним органом влади в офіційному реєстрі. Загалом норми Конвенції спрямовані на усунення застарілих законів та звичаїв щодо оформлення шлюбів, зокрема на повну ліквідацію шлюбів між дітьми та угод між батьками дітей про їх одруження ще до досягнення ними шлюбного віку.

Багатосторонньою угодою, що запропонована ООН і яка стосується питань, пов'язаних з оформленням шлюбу, є Конвенція про громадянство одруженої жінки від 20 лютого 1957р. (набрала чинності для України 16 грудня 1958 р.) . У Конвенції беруть участь понад 60 держав, серед яких: Австрія, Албанія, Аргентина, Білорусь, Мексика, Польща, Румунія, Франція, ФРН та ін. Конвенція містить правило, відповідно до якого реєстрація шлюбів між громадянами певної держави та іноземцями не буде автоматично змінювати громадянство дружини (це стосується й розірвання шлюбу між громадянином певної держави та іноземною особою, а також зміни громадянства чоловіком під час існування шлюбу). Вказане правило відображено в законодавстві України з питань громадянства.

Із семидесятих років прийнято декілька Гаазьких конвенцій стосовно укладення й розірвання шлюбу та режиму майна подружжя. Зокрема, відомою є Конвенція про визнання розлучень та рішень про роздільне проживання подружжя від 7 червня 1970 р. Вона застосовується тільки до законних рішень, прийнятих у результаті судового та інших проваджень, стосовно розлучення й роздільного проживання подружжя. Конвенція не застосовується до встановлення вини чи додаткових приписів, які оголошені при прийнятті рішення, наприклад щодо майнових зобов'язань, опіки над дітьми. У Конвенції містяться численні колізійні прив'язки, які дозволяють максимально враховувати інтереси сторін по справі. Здебільшого це закон доміцилію одного з подружжя.

Гаазька конвенція про укладення шлюбу та визнання дійсності шлюбів від 14 березня 1978 р. вказує, що формальні вимоги укладення шлюбу регулюються законодавством держави його укладення. Шлюб укладається, якщо майбутнє подружжя задовольняє вимоги національного права держави укладення шлюбу і один з них має громадянство цієї держави чи звичайно проживає у ній. Шлюб укладається також за умови, якщо кожен з майбутнього подружжя задовольняє вимоги національного права, визначеного колізійними нормами держави укладення шлюбу. Тому в такій державі можуть вимагати від майбутнього подружжя документи, що підтверджують зміст іноземного закону, який слід застосовувати. Проте у застосуванні іноземного закону може бути відмовлено, якщо його застосування явно не сумісне з публічним порядком держави, в якій укладається шлюб.

Норми Конвенції регулюють визнання дійсності шлюбів, укладених у договірних державах. Конвенція у зазначеному аспекті не застосовується до шлюбів: 1) які укладаються військовими властями; 2) які укладаються на борту кораблів чи повітряних суден; 3) за дорученням; 4) посмертних; 5) неофіційних. Держава може відмовити у визнанні дійсності шлюбу, якщо під час укладення шлюбу за правом цієї держави один з подружжя: 1) уже перебував у шлюбі; або 2) не досяг мінімального шлюбного віку чи не отримав необхідного дозволу; або 3) не мав розумових здібностей давати згоду на шлюб; або 4) не згодився на шлюб добровільно; або 5) подружжя є кровними родичами чи існує між ними зв'язок, викликаний фактом усиновлення, або вони є родичами по прямій лінії, або між ними є брат чи сестра. Проте якщо один із подружжя на момент укладення шлюбу вже перебував у шлюбі, у визнанні шлюбу не може бути відмовлено за умови, що попередній шлюб згодом було розірвано чи анульовано.

У Конвенції врегульовано й питання дії різних систем права в одній державі. Зазначена Конвенція замінила Гаазьку конвенцію про регулювання колізій законів у сфері укладення шлюбу від 12 червня 1902 р.

Гаазька конвенція про право, застосовуване до режимів власності подружжя від 14 березня 1978 р. використовує колізійні прив'язки: І) закон громадянства; 2) звичайного місця проживання одного з подружжя. Щодо нерухомості - закон її місця знаходження. Конвенція не застосовується до аліментних зобов'язань між подружжям; прав спадкування пережившого подружжя, правоздатності подружжя. Визначається роль шлюбного контракту в установленні режиму стосовно майна подружжя. Зазначається неможливість застосування матеріального права, якщо воно суперечить публічному порядку держави.

У другій половині XX ст. було прийнято декілька конвенцій стосовно дітей. Це Гаазька конвенція про компетенцію і застосовуване право щодо захисту неповнолітніх 1961 р. Іншою є Конвенція про юрисдикцію, застосовуване право й визнання рішень про усиновлення від 15 листопада 1965 р. Вона застосовується до усиновлення між особами: з одного боку, особою, яка має громадянство однієї з договірних держав, звичайне місце проживання в одній з них, або є подружжям, кожен з якого є громадянином договірної держави та має своє звичайне місце проживання у договірній державі та, з іншого боку, дитиною, яка не досягла 18 років на час подання заяви про усиновлення і не перебуває у шлюбі, є громадянином договірної держави та має звичайне постійне місце проживання у цій державі.

Конвенція не застосовується, якщо: 1) усиновителі не є громадянами однієї й тієї ж держави і не мають свого звичайного місця проживання в одній і тій же договірній державі; 2) тільки усиновителі чи усиновителі та дитина є громадянами однієї договірної держави, звичайно проживають у цій державі; 3) усиновлення не дозволяється органом, який не володіє належною юрисдикцією.

Встановлено органи, які володіють юрисдикцією стосовно вирішення питань про усиновлення, зокрема анулювання цього факту чи відкликання усиновлення, а також визначається матеріальне право держави, застосовуване при цьому. Регламентуються питання визнання факту усиновлення.

Оскільки захист інтересів дітей вважається питанням вагомого значення, 25 жовтня 1980 р. в Гаазі було прийнято Конвенцію про цивільні аспекти міжнародного викрадення дітей. Метою цієї Конвенції є забезпечення негайного повернення дітей, незаконно переміщених чи утримуваних у договірній державі й гарантування ефективного дотримання права опіки та доступу в усіх договірних державах. Право на опіку в цій Конвенції означає сукупність прав, які стосуються турботи про дитину. Це, зокрема, право опікуна визначати місце проживання дитини. Право доступу до дитини охоплює право забирати дитину протягом обмеженого часу в інше місце, ніж звичайне місце проживання дитини.

Вказаний міжнародний договір застосовується до будь-якої дитини, яка мала звичайне місце проживання у договірній державі безпосередньо перед порушенням права на опіку чи доступ. Застосування Конвенції припиняється з досягненням дитиною 16 років.

Конвенція вказує на співпрацю центральних органів держав із зазначених питань, визначає зміст клопотання про надання права доступу до дитини і т. ін. Для судового чи адміністративного провадження не вимагається ніякого забезпечення чи застави для оплати витрат. Не вимагається легалізації чи дотримання інших аналогічних формальностей. Декларується національний режим стосовно права на правову допомогу і консультації юриста. Договірна держава не може вимагати від заявника оплати витрат у зв'язку з можливою участю адвоката. Однак договірна держава може вимагати оплати витрат на повернення дитини.

У Конвенції містяться колізійні норми з прив'язками, зокрема до закону звичайного місця проживання дитини. Вирішено питання про вибір з двох чи більше систем права, які діють у державі, тільки однієї для регулювання питань опіки над дітьми.

Свого часу між громадянкою СРСР та громадянином однієї з держав, де діють норми мусульманського права, і яке сповідував цей іноземець, в Україні було зареєстровано шлюб. Сім'я мала постійне місце проживання в м. Києві. Після 1991 р. шлюб було розірвано одним із районних судів м. Києва. Народжена в шлюбі дитина залишилась під опікою матері. Батько дитини змінив місце проживання, переїхавши на постійно у державу свого громадянства. Рішення суду України у цій іноземній державі не визнавалося та не визнається й досі.

За деякий час батько дитини запрошує колишню дружину та дитину відвідати державу його постійного місця проживання з метою оздоровлення дитини строком на 4 місяці. Після переїзду до цієї держави доньку було відібрано від матері мотивуючи тим, що у цій іноземній державі дівчинка дошкільного віку повинна виховуватися в родині свого батька. Матері не повернули дитину навіть тоді, коли вона залишала іноземну державу. Колишній чоловік пред'явив матері дитини рішення суду шаріату, відповідно до якого дівчинка - його донька, якій виповнилося 9 років, переходить під опіку батька.

Дитина утримувалася в жахливих санітарних умовах, змушена була розмовляти арабською мовою, носити одяг, прийнятий у державі місця перебування. За будь-які зустрічі зі своєю матір'ю її жорстоко карали.

Мати дитини зверталася до консульства та адвокатів, які не могли зарадити її ситуації, крім того, що домогтися майже неможливого: перегляду судом шаріату рішення суду першої інстанції та ще й із запрошенням у засідання дитини. Рішення суду шаріату залишилося в силі. Дитина знову повернулася в родину свого батька.

Допомогти матері забрати свою дитину до України можна було б, використовуючи норми Конвенції про цивільні аспекти міжнародного викрадення дітей (Гаага, 25 жовтня 1980 р.), проте ні Україна, ні іноземна держава, про яку йдеться, не були на той час учасниками Конвенції.

Нині Україна є учасником зазначеної Конвенції, оскільки вона ратифікувала її . Для України Конвенція набула чинності 1 вересня 2006 р.

З метою встановлення загальних норм про право, застосовуване до аліментних зобов'язань стосовно повнолітніх осіб, а також для узгодження з нормами Конвенції від 24 жовтня 1956 р. про право, застосовуване до аліментних зобов'язань стосовно дітей, в Гаазі 2 жовтня 1973 р. було підписано Конвенцію про право, застосовуване до аліментних зобов'язань. Ця Конвенція застосовується до аліментних зобов'язань, які виникають із сімейних правовідносин, батьківства й материнства, шлюбу чи свояцтва, в тому числі до аліментних зобов'язань стосовно позашлюбної дитини. В Конвенції наголошено, що її норми регулюють тільки колізії законів стосовно аліментних зобов'язань. Конвенція дозволяє застосовувати іноземне право навіть недоговірної держави, незалежно від вимог взаємності. Колізійні норми цього міжнародного договору дозволяють застосовувати право держави звичайного місця проживання кредитора, або, якщо це неможливо - право держави спільного громадянства сторін аліментного зобов'язання. Якщо ж кредитор не може отримувати аліменти від боржника, незважаючи на застосування вказаних колізійних прив'язок, застосовується право держави запитуваного органу.

У разі виникнення аліментного зобов'язання між особами, які є родичами по бічній лінії чи свояками, боржник може оспорити клопотання кредитора на тій підставі, що такого зобов'язання не існує за нормами права держави їх спільного громадянства або, якщо немає спільного громадянства, за внутрішнім правом держави звичайного місця проживання боржника.

Законодавство, що застосовується до аліментних зобов'язань, визначає inter alia: 1) можливість кредитора вимагати виконання аліментних зобов'язань; особу, яка повинна виконувати ці зобов'язання; 2) осіб, які мають право порушувати справу про аліменти та строк позовної давності для порушення справи; 3) розмір зобов'язання боржника, який сплачує аліменти у випадку, якщо державний орган домагається відшкодування допомоги, виплаченої кредитору.

У Конвенції визначається можливість відмови у застосуванні права, якщо воно не сумісне з публічним порядком держави. Однак якщо це право передбачає інше, необхідно брати до уваги потреби кредитора та стан боржника. Норми Конвенції не застосовуються до стягнення аліментів за період до набрання нею чинності у цій державі.

Конвенція обмежує право держав щодо застережень. Водночас, за державами залишене право робити застереження про те, що вона застосовується тільки до аліментних зобов'язань: 1) між подружжям та колишнім подружжям; 2) стосовно особи, яка не досягла 21 року та не перебуває у шлюбі. За державами залишено право обумовлювати незастосування Конвенції до аліментних зобов'язань: 1) між особами, які є родичами по бічній лінії; 2) між свояками; 3) між розлученим та таким, що роздільно проживає, подружжям, шлюб якого був оголошений недійсним чи анульований, якщо рішення про розлучення, роздільне проживання, недійсність чи анулювання шлюбу було винесено заочно у державі, в якій сторона по справі, що не з'явилася до суду, не мала свого звичайного місця проживання.

Учасниці вказаного міжнародного договору можуть робити застереження про застосування законодавства держави, якщо сторони по справі мають громадянство цієї держави, тобто спільне громадянство, і якщо боржник має у цій державі звичайне місце проживання.

У Конвенції врегульовано питання вибору законодавства до аліментних зобов'язань за наявності двох чи більше систем права.

Серед колізійних прив'язок пропонується прив'язка до закону найбільш тісного зв'язку з певним правопорядком. Зазначена Конвенція майже повністю замінила Конвенцію про право, застосовуване до аліментних зобов'язань стосовно дітей, укладену в Гаазі 24 жовтня 1956 р.

У 1973 р. була прийнята Гаазька конвенція про визнання та виконання рішень щодо аліментних зобов'язань. З останніх Гаазьких конвенцій відомою є Конвенція про захист дітей та співробітництво стосовно іноземного усиновлення від 29 травня 1993 р. її норми ґрунтуються на принципах Конвенції ООН про права дитини від 20 листопада 1989 р., Декларації ООН про соціальні та правові принципи, що стосуються захисту та добробуту дітей, резолюції 41/85 Генеральної Асамблеї ООН від 3 грудня 1986 р. про передання дітей на виховання та їх усиновлення на національному й міжнародному рівнях.

Зазначену Конвенцію було прийнято з метою, по-перше, створення гарантій дотримання основних прав дитини при здійсненні усиновлення, по-друге, створення систем співробітництва між державами для відвернення викрадення, продажу дітей, торгівлі ними, по-третє, забезпечення визнання усиновлення у договірних державах.

Конвенція застосовується, якщо дитина, яка постійно проживає у одній договірній державі, що є державою її походження, переїхала, переїжджає чи повинна переїхати у іншу договірну державу (ту, що приймає) після її усиновлення у державі походження подружжям чи особою, що звичайно проживають у приймаючій державі, або проживають у такій державі з метою усиновлення у приймаючій державі або у державі походження. Конвенція поширюється тільки на таке усиновлення, яке створює постійний зв'язок між батьками та дітьми. Детально врегульовано діяльність центральних органів договірних держав та уповноважених організацій з питань усиновлення. Регламентуються вимоги для іноземного усиновлення. Відповідно до змісту Конвенції усиновлення має місце тільки у разі, якщо компетентна влада держави походження:

1) встановила, що дитина може бути усиновлена;

2) визначила, що після належного розгляду можливості влаштування дитини у державі походження іноземне усиновлення найкраще відповідає інтересам дитини;

3) переконалася, що: а) особи та органи, які беруть участь в усиновленні, належно поінформовані про наслідки їх згоди, зокрема про можливість припинення правового зв'язку між дитиною та сім'єю її походження в результаті усиновлення; б) ці особи та органи дали свою згоду добровільно, у належній формі або засвідчену письмово; в) згода давалася не за винагороду чи компенсацію й не була відізвана; г) згоду матері, якщо це вимагається законодавством держави, було надано тільки після народження дитини.

Компетентна влада повинна переконатися у тому, що:

а) з дитиною радилися та інформували її про наслідки усиновлення й необхідність її згоди на усиновлення, якщо така вимагається;

б) враховувалися бажання та думка дитини;

в) згоду дитини отримано добровільно у належній юридичній формі, вираженій чи засвідченій письмово;

г) така згода давалася не за винагороду чи певну компенсацію.

Компетентна влада держави, що приймає, повинна: 1) визначити, що можливі названі батьки мають право на усиновлення та відповідають вимогам для цього; 2) забезпечити необхідну консультацію можливих названих батьків; 3) вирішити питання про в'їзд дитини в іншу державу та постійне проживання у ній.

Конвенція детально регламентує процедуру усиновлення. Врегульовано питання визнання усиновлення та наслідки усиновлення. Усиновлення повинне визнаватися іншою договірною державою. Засвідчене свідоцтво уточнює, коли й ким було надано згоду на усиновлення. У визнанні усиновлення може бути відмовлено, якщо усиновлення явно протирічить порядку держави з огляду на найкращі інтереси дитини.

Визнати усиновлення означає визнати: 1) правові взаємовідносини між дитиною та її названими батьками; 2) відповідальність названих батьків за дитину; 3) припинення існуючих раніше правовідносин між дитиною та її матір'ю й батьком. Усиновлення повинне мати названі наслідки у тій договірній державі, де воно відбулося.

У Конвенції вирішено питання про обрання однієї системи права з кількох, які діють у державі стосовно усиновлення. Ніякі застереження до Конвенції не допускаються.

Такими є багатосторонні Гаазькі конвенції з сімейного права, а також ті, що укладені в рамках або під егідою ООН.

Окрему групу договорів з питань сімейного права становлять акти ЄС Це, зокрема, конвенції Європейської Ради та її органів.

Наприклад, Європейська конвенція про усиновлення дітей 1967 р., Європейська конвенція про репатріацію неповнолітніх 1970 р.. Європейська конвенція про правовий статус позашлюбних дітей 1975 р., Європейська конвенція про визнання та виконання рішень про тюремне ув'язнення дітей та відновлення тюрем для дітей 1980р.

Комітет міністрів ЄС прийняв резолюції: про громадянство подружжя з різним громадянством 1977 р., про громадянство дітей, які народилися у шлюбі, 1977 р., про рівність подружжя у цивільному праві 1978 р. Цей же орган прийняв рекомендації: стосовно дітей проти жорстокого поводження 1979 р., про права подружжя стосовно ведення сімейного господарства та використання сімейного будинку 1981 р., про аліменти, які належать внаслідок розлучення 1989 р., про сім'ї, які виховують дітей, 1987 р., про невідкладні заходи у сімейних правах 1991 р.