Міжнародне приватне право - Фединяк Г.С. - 9. Норми міжнародних багатосторонніх договорів у сфері спадкових відносин

Серед міжнародних багатосторонніх конвенцій, які містять матеріально-правові чи колізійні норми, застосовувані у сфері спадкового права, є Конвенція про колізію законів, що стосуються форми заповідальних розпоряджень, вчинена в Гаазі 5 жовтня 1961 р. (далі - Гаазька конвенція 1961 р.). її норми мають декілька колізійних прив'язок, застосовуваних до визначення дійсності заповідального розпорядження чи такого, що відміняє попереднє заповідальне розпорядження. Заповідальне розпорядження є дійсним, якщо його форма відповідає внутрішньому законодавству: а) місця його вчинення або Ь) громадянства заповідача під час вчинення розпорядження чи під час його смерті, або с) місця, у якому заповідач мав свій доміцилій під час вчинення розпорядження чи під час його смерті, або сі) місця, у якому заповідач мав своє звичайне місце проживання або під час вчинення розпорядження, або під час його смерті чи е) місця знаходження нерухомої речі. Якщо національне право становить не уніфіковану систему, закон, який піддягає застосуванню, визначається правилами, діючими у цій системі. За відсутності таких правил застосовуваний закон визначається найбільш реальним зв'язком заповідача з якоюсь однією правовою системою держави. Питання про доміцилій регулює право цієї ж правової системи (ст. 1).

Конвенція встановлює пріоритет дії правових норм договірних держав (чинних або прийнятих у майбутньому), які визнають заповідальні розпорядження, вчинені відповідно до формальних вимог іншого законодавства, ніж вказаного у ЇЇ ст. 1. Норми Конвенції застосовуються також до форми заповідальних розпоряджень, вчинених двома чи більшою кількістю осіб в одному документі.

Питання про форму заповідального розпорядження охоплюють вимоги стосовно віку, громадянства та інших особистих якостей заповідача. Ці ж правила застосовують до якостей, що повинні бути притаманні свідкам, у разі визначення дійсності заповідального розпорядження.

Застосування конвенційних колізійних норм не залежить від вимог взаємності. Конвенцію використовують і тоді, якщо громадянство заінтересованих осіб чи право, яке підлягає застосуванню, не є громадянством чи правом договірної держави. У застосуванні законів, до яких відсилає Конвенція, може бути відмовлено тільки, якщо вони явно суперечать публічному порядку. Конвенція застосовується в усіх випадках, коли заповідач помирає після набрання нею чинності.

У статтях 9-13 Конвенції договірним державам пропонується зробити застереження до її норм. Наприклад, у разі наявності застереження договірні держави можуть не визнавати, крім виняткових обставин, заповідальні розпорядження, вчинені в усній формі одним з її громадян, який не має іншого громадянства (ст. 10). Кожна договірна держава може обумовлювати за собою право не застосовувати Конвенцію до таких питань про заповіти, які відповідно до його законодавства не належать до питань спадкування (ст. 12).

Процес правозастосування у спадкових відносинах регулює Конвенція про право, яке підлягає застосуванню до спадкування нерухомого майна, вчинена в Гаазі 1 серпня 1989 р. (далі - Гаазька конвенція 1989 р.). Якщо Гаазька конвенція 1961 р. тільки констатує право особи на вибір певного правопорядку для врегулювання спадкових правовідносин, то Гаазька конвенція 1989 р. вимагає ще й юридичного оформлення такого вибору шляхом складення відповідної заяви. Форма заповіту, його зміст та інші вимоги визначаються колізійними прив'язками, викладеними в статтях 3-5 Конвенції. Нею дозволено застосовувати право тієї держави, з якою у особи є найтісніший зв'язок (ст. 5). Застосування законів держави, з якою особа-учасник правовідносин по Конвенції, підтримує реальний зв'язок, є можливим тільки тоді, коли право цієї держави не передбачає, якими саме нормативними актами слід користуватися.

Колізійні принципи, передбачені у Конвенції 1989 р., покликані встановлювати й дійсність угоди по спадкуванню, яка складається учасниками спадкових правовідносин, і визначає момент виникнення права на спадок та зміну чи припинення цього права (статті 9-12). Конвенція не допускає виникнення взаємних вимог по спадкуванню осіб, які є під юрисдикцією різних держав, якщо не зрозуміла черговість закликання до спадкування (ст. 13). Норма вказаної статті дозволяє уникнути виникнення проблем із спадкуванням майна, якщо у правопорядку тієї чи іншої держави немає норм про офіційне визнання факту смерті особи. Конвенція проголошує очевидний взаємозв'язок між правом держави, якій особа бажає підпорядкувати режим спадкування свого нерухомого майна, та обсягом цього майна.

Гаазька конвенція 1989 р. прагне уникнути негативних наслідків ситуацій, коли держава, в якій знаходиться спадкове майно, встановлює особливі правила його спадкування, керуючись економічними, соціальними чи політичними мотивами. Тому Конвенція не допускає будь-якого несприятливого впливу на норми національних правових систем.

Гаазька конвенція про право, застосовуване до майна, розпорядження яким здійснюється на засадах довірчої власності та його визнання від 1 липня 1985р. побудована на інших засадах, ніж аналізовані Конвенції 1961 р. та 1989 р. Наприклад, особі, яка передає спадкове майно, рекомендується самій обрати право. Тому Конвенція 1985 р. уникає колізійних прив'язок, як-то закон громадянства, закон місця постійного проживання та інших. Особа зобов'язана мотивувати свій вибір у спеціально підготовленому акті (ст. 6). Якщо вона не вибрала право, то застосовуються приписи тієї правової системи, з якою спадкування довірчої власності має найтісніший зв'язок. Для її встановлення пропонується використовувати одну з двох колізійних прив'язок. Однією з них є прив'язка до законодавства держави, на території якої діє довіритель - власник успадкованого майна чи група таких власників, об'єднаних у корпоративне утворення, яке може набути навіть статусу юридичної особи. Іншою є прив'язка до законодавства держави - місця знаходження центру управління трастом, фондом (ст. 7). Ці ж колізійні принципи визначають, правом якої держави слід керуватися у правовідносинах між собою особам, які беруть участь у спадкуванні довірчої власності.

Серед універсальних міжнародних договорів, норми яких регулюють відносини у сфері спадкування, є Конвенція стосовно міжнародного управління майном померлих осіб від 2 жовтня 1973 р. (Гаага) (далі - Гаазька конвенція 1973 р.). Міжнародний сертифікат, заснований договірними державами, визначає особу чи коло осіб, уповноважених управляти рухомим та нерухомим майном, а також його (їх) повноваження (статті 1, 30 Конвенції 1973 р.). Сертифікат складається компетентним органом (судовим чи адміністративним), у державі звичайного місця проживання померлого. Договірна держава може заявити про те, що сертифікат, оформлений на її території, вважається "складеним компетентним органом", якщо його складено членом професійної асоціації, призначеної цією державою, і якщо він буде підтверджений компетентним органом.

Формуляр сертифіката, зразок якого додається до Гаазької конвенції 1973 р., складається однією з офіційних мов держави, орган якої видає сертифікат, а також французькою чи англійською мовами.

Володілець зазначеного документа, який домагається його визнання, надає переклад інформації, що міститься у сертифікаті, за винятком, якщо орган не звільняє його від цієї вимоги.

У міжнародному сертифікаті повинні міститися відомості, відповідно до яких компетентні органи держави засвідчують можливість особи бути володільцем сертифіката. Наводяться відомості про померлого (дата смерті, дошлюбне прізвище чи прізвище другого з подружжя, сімейний стан, стать померлого, дата й місце народження), остання відома адреса померлого та його громадянство чи подвійність громадянства тощо, останнє звичайне місцепроживання у державі - адреса, заповіт, який пред'явлено чи не пред'явлено цьому органу влади, пред'явлений чи не пред'явлений шлюбний договір.

Про володільця сертифіката у цьому документі зазначається така інформація: найменування володільця або його ім'я, адреса (органу чи особи), наявність чи відсутність права вчиняти усі дії стосовно майна й майнових прав. Орган, який видає сертифікат, може вказати право володільця діяти від імені адміністратора спадку, спадкодавця тощо. Зазначаються дії, які володілець не може вчиняти як стосовно усього майна, так і певної його категорії. Вказуються права стосовно нерухомого майна (відповідно до ст. 30 Конвенції, про яку йтиметься далі), а також право призначити агента. Міжнародний сертифікат може містити й іншу інформацію. Якщо повноваження володільця сертифіката строкові, вказується дата закінчення повноважень, а також дата, якщо така є, набрання сертифікатом чинності. Обов'язковим реквізитом документа є його дата складення. Сертифікат підписує особа, яка оформила його і особа, яка підтверджує його від імені органу влади. Підписи засвідчуються печатками.

Міжнародний сертифікат містить перелік дій, що можуть вчинятися стосовно майна та майнових прав. Напроти кожної графи цього переліку може проявлятися заперечення ("Ні"). В такому разі володілець документа не вправі вчиняти цих дій. Тут же застерігається - самостійно чи несамостійно діятиме володілець сертифіката. Діями, які можуть вчинятися стосовно майна та майнових прав, є такі: отримання інформації про спадкову майнову масу та борги, прийняття до розгляду всіх заповітів й інших документів стосовно майна, запровадження превентивних та термінових заходів, стягнення з майна, інкасування боргів й видача дійсної розписки, виконання й анулювання контракту, відкриття, здійснення операцій та закриття банківського рахунка, надання позики, позика грошей, оцінювання, продаж, торгівля, користування правами акціонера, дарування, пред'явлення позову, його оспорювання, досягнення компромісу, вчинення акта розпорядження майном, сплата боргів, відправлення заповідальних відказів, поділ майна, роздання спадку, очищеного від боргів та заповідальних відказів. Зазначений перелік невичерпний. У ньому можна передбачити й інші дії. Для визначення володільця сертифіката і його повноважень компетентний орган застосовує право своєї держави, за винятком випадків, передбачених Конвенцією.

Визнання міжнародного сертифіката відбувається шляхом звичайного оголошення або прийняттям рішення про це компетентним органом. Орган видає сертифікат негайно після оголошення й повідомлення заінтересованих осіб, зокрема, пережившого подружжя, а також після проведення, у разі необхідності, відповідного розслідування. Легалізація сертифіката чи виконання аналогічних формальностей щодо нього не проводиться. Задовольняючи клопотання заінтересованої особи чи органу, компетентний орган повідомляє про видання сертифіката, його зміст, анулювання, зміну чи призупинення дії.

Акт визнання сертифіката надає володільцю право приймати, а так само домагатися прийняття будь-яких захисних і термінових заходів стосовно спадкового майна з дня набрання сертифікатом чинності й протягом усього строку здійснення процедури його визнання. Однак будь-яка заінтересована особа може вимагати відміни чи підтвердження цих заходів відповідно до права запитуваної держави (статті 10-12).

У визнанні міжнародного сертифіката може бути відмовлено у таких випадках. По-перше, якщо сертифікат не є аутентичним або не відповідає зразку, доданому до Конвенції. По-друге, якщо зі змісту сертифіката не випливає, що він був складений органом влади, компетентним відповідно до норм Гаазької конвенції 1973 р. По-третє, якщо сертифікат несумісний по суті з рішенням, винесеним чи визнаним у державі. По-четверте, якщо визнання сертифіката явно не сумісне з публічним порядком запитуваної держави. У Конвенції зазначені й інші підстави для повної чи часткової відмови у визнанні сертифіката. їх перелік вичерпний.

Гаазька конвенція 1973 р. передбачає декілька правил щодо застосування сертифіката та його дії. Зокрема, передбачено, що володілець сертифіката може здійснювати повноваження під наглядом відповідно до правил, чинних у запитуваній державі. Крім того, запитувана держава може зумовити вступ у володіння майном, яке знаходиться на її території, сплатою боргів. Обсяг повноважень володільця сертифіката від цього не змінюється (ст. 21).

У окремому розділі Конвенції врегульовані питання, пов'язані з анулюванням, зміною та призупиненням дії міжнародного сертифіката. Наприклад, якщо протягом процедури визнання сертифіката повноваження його володільця оспорюються по суті, влада запитуваної держави може призупинити тимчасову дію сертифіката, відкласти винесення рішення, і якщо це необхідно, встановити строк, протягом якого у компетентному суді подається позов по суті. Якщо ж повноваження володільця сертифіката оспорюються в суді держави - місці його видачі, влада будь-якої іншої держави може призупинити дію сертифіката до кінця судового розгляду. Якщо позов по суті пред'явлений в судах запитуваної держави або іншої договірної держави, влада запитуваної держави може так само призупинити дію сертифіката до закінчення судового розгляду (ст. 25). У разі анулювання або призупинення дії сертифіката у державі - місці його оформлення, влада кожної держави у межах своєї території здійснює таке анулювання чи призупинення на прохання будь-якої заінтересованої особи. Якщо деякі положення сертифіката змінені у державі за місцем його видання, цей же орган анулює існуючий сертифікат і видає новий зі змінами (ст. 26).

Анулювання, зміна чи призупинення сертифіката у зазначених випадках не впливає на дії, вчинювані його володільцем на території договірної держави до прийняття рішення органом влади держави, яка здійснює анулювання, зміну чи призупинення (ст. 27). Юридична дійсність угод будь-якої особи з володільцем сертифіката не може оспорюватися тільки на тій підставі, що сертифікат було анульовано, змінено або його дію було призупинено, якщо тільки не буде доведено недобросовісність цієї особи (ст. 28).

Визнання сертифіката також може бути відмінено та відкликано. Наслідки настають ті ж самі, що й у разі анулювання, зміни чи призупинення його дії. Тобто до правовідносин застосовують статті 27 і 28 Гаазької конвенції 1973 р.

Якщо міжнародний сертифікат стосується нерухомого майна, то в ньому зазначаються повноваження щодо такого майна органу, який видає сертифікат. Інші договірні держави можуть визнавати ці повноваження повністю або частково, а також вказувати обсяг визнання таких повноважень відповідно до норм Конвенції.

У разі існування в договірній державі двох чи більше правових систем, що застосовуються до різних категорій осіб, будь-яке відсилання до права цієї держави тлумачиться як відсилання до правової системи, передбаченої правом цієї держави, що застосовується до конкретної категорії осіб. Це не єдина норма стосовно вибору правової системи у державі. Зокрема, у ст. 35 Конвенції вказано, що договірна держава, у якій є дві чи більше територіальні одиниці з різними правовими системами щодо питань управління майном, може заявити про поширення Конвенції на усі її територіальні одиниці або на одну чи декілька з них і змінити свою заяву іншою у будь-який час. У цих заявах чітко вказують територіальні одиниці, до яких застосовується Конвенція. Інші договірні держави можуть відмовити у визнанні сертифіката, якщо у день запиту його визнання Конвенція не застосовується до тієї територіальної одиниці, в якій було видано сертифікат.

До Гаазької конвенції 1973 р. держави можуть робити застереження, її норми превалюють над нормами будь-якого міжнародного двостороннього договору, укладеного державами - учасницями цієї Конвенції, якщо вони не конкурують і не конкуруватимуть з нормами міжнародних багатосторонніх договорів стосовно одного й того ж предмета регулювання. Конвенція застосовується навіть тоді, коли особа померла до набрання нею чинності.

Отже, метою Гаазької конвенції 1973 р. є запровадження в державах уніфікованого документа, який дозволяє визначати коло осіб та їх повноваження стосовно управління майном (рухомим, нерухомим, майновими правами) померлого.

Інша - Вашингтонська конвенція про єдиний закон стосовно форми міжнародного заповіту від 26 жовтня 1973 р.- зобов'язує договірні держави не пізніше шести місяців з моменту набрання нею чинності запровадити у своєму законодавстві правила складання міжнародного заповіту. В їх основі держави можуть використовувати текст єдиного закону стосовно форми міжнародного заповіту (Додаток 1 до Конвенції) або його переклад офіційною мовою держави запровадження. Зазначена Конвенція допускає внесення змін до нормативних актів держави-учасниці з метою забезпечення набрання чинності Додатку до Конвенції.

Договірні держави зобов'язані створити інститут уповноважених осіб, компетентних оформляти міжнародні заповіти. За межами держави ці функції виконують консульські й дипломатичні представники (статті 1, 2 Конвенції). Спадкодавець власноручно вчиняє та підписує заповіт. Він заявляє про це в присутності двох свідків та уповноваженої особи, які не зобов'язані знати зміст заповіту. Якщо спадкодавець не може підписати заповіт, він повідомляє про це уповноважену особу, про що зазначається у заповіті, та вказує особу, яка підпише заповіт від його імені. У цьому разі використовується право тієї держави, на території якої діє ця уповноважена особа (статті 3-5 Конвенції).