Міжнародне приватне право - Фединяк Г.С. - 4. Розвиток регулювання деліктних зобов'язань з "іноземним елементом" у внутрішньому законодавстві України

У першому Цивільному кодексі України 1923 р. деліктним зобов'язанням було присвячено розділ XII ("Зобов'язання, що виникають внаслідок заподіяння іншому шкоди"). Із змісту постанови ЦВК України "Про надання чинності Цивільному кодексу Української СРР", самого кодексу, а також із чинних на той час пунктів 4 та 5 розділу III ("Права, пільги, обмеження й обов'язки чужоземців") Положення про чужоземців в УСРР та про порядок придбання і втрати прав українського громадянства від 28 березня 1922 р.2 випливало, що на іноземців у питаннях відповідальності за вчинений делікт поширювався національний режим.

Внутрішнє законодавство України того часу не містило колізійної норми щодо вирішення деліктних спорів з "іноземним елементом", хоча стосовно врегулювання міжреспубліканських розходжень вже тоді пропонувалося застосувати відсилання до закону місця вчинення делікту. На це вказувала ст. 9 Ввідного закону до Цивільного кодексу України 1922 р. А саме: "Чинність Цивільного кодексу поширюється на всю територію УСРР". Роз'яснюючи цю статтю та аналогічні положення цивільних кодексів інших союзних республік, Пленум Верховного Суду Союзу PCP у постанові № 32 від 10 лютого 1931 р. "Про порядок застосування різних за змістом окремих законів союзних республік, що регулюють майнові відносини" вказав, що оскільки в законодавстві союзних республік є часткові розходження в нормах права, то для усунення розходжень у судовій практиці й створення єдиного правила про порядок застосування різних за змістом законів окремих союзних республік, на вимогу сторони спору, суд повинен застосовувати до позовів про відшкодування шкоди, заподіяної деліктом, закон місця вчинення делікту . Проте вказана прив'язка не була складовою колізійної норми міжнародного характеру. Лише 1977 р. Цивільний кодекс України було доповнено ст. 569 ("Закон, застосовуваний до зобов'язань, які виникають внаслідок заподіяння шкоди") , згідно з якою до визначення прав та обов'язків сторін за зобов'язаннями, які виникають внаслідок заподіяння шкоди, застосовувався закон країни, де мала місце дія чи інша обставина, що послужила підставою для вимоги про відшкодування шкоди. У разі заподіяння шкоди за кордоном, якщо сторонами були громадяни України або організації України, права та обов'язки таких сторін визначалися за законом України. Водночас акцентувалася увага на недопустимості застосування іноземного закону, якщо дія чи інша обставина, яка стала підставою для вимоги про відшкодування шкоди, за законодавством України не була протиправною.

Крім колізійних, Цивільний кодекс України містив і матеріально-правові норми, які регламентували зобов'язання з делікту. Вони були зосереджені у главі 40 ("Зобов'язання, що виникають внаслідок заподіяння шкоди") вказаного кодексу та побудовані за системою генерального делікту. З часу прийняття Цивільного кодексу сфера застосування цієї глави збільшувалася. Так, Законом України "Про внесення змін і доповнень до положень законодавчих актів України, що стосуються захисту честі, гідності та ділової репутації громадян і організацій" від 6 травня 1993 р. було змінено й доповнено статті 6 і 7 Цивільного кодексу, а також доповнено Кодекс ст. 440 стосовно відшкодування моральної шкоди1. У декількох нормативних актах почали визначати поняття моральної шкоди (наприклад, у Законах України: "Про охорону праці" від 14 жовтня 1992 р., "Про зовнішньоекономічну діяльність"; у постанові № 5 Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" від 31 березня 1995 р.2).

Загалом було передбачено, що моральна шкода відшкодовується тільки у спеціальних випадках, передбачених законодавством, зокрема, статтями 7, 440 Цивільного кодексу України, Законами України: "Про інформацію" (ст. 49), "Про захист прав споживачів" від 12 травня 1991 р. (у редакції від 15 грудня 1993 р.) (ч. 2 ст. 24), "Про авторське право і суміжні права" від 24 грудня 1993 р. (в редакції від 11 липня 2001 р.) (п. З ст. 44), "Про режим іноземного інвестування" (ст. 10), "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" від 20 грудня 1991 р. (ст. 17) , "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду" від 1 січня 1994 р. (п. 5 ст. З)6, ст. 173 і Кодексу законів про працю України та іншими нормативно-правовими актами.

Особливістю законодавства України щодо відшкодування немайнової, в т. ч. моральної, шкоди було те, що близькі родичі особи, якій завдано моральної шкоди, права на відшкодування такої шкоди не мають, окрім випадків, коли цим же деліктом безпосередньо були порушені й їхні права.

Через необхідність відшкодувати шкоду неодноразово зверталася увага на встановлення розміру такого відшкодування. У постанові Пленуму Верховного Суду України № 6 "Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди" від 27 березня 1992 р. зазначено, що збитки відшкодовуються відповідно до реальної вартості втраченого майна на час розгляду справи (абзац 2 п. 9). Аналогічне положення помістили і в п. 12 постанови Пленуму Верховного Суду України № 3 "Про практику застосування судами України законодавства про відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної злочином, і стягнення безпідставно нажитого майна" від 31 березня 1989 р. (у редакції постанови Пленуму № 13 від 25 грудня 1992 р.). У постанові Пленуму Верховного Суду України № 6 також зауважено, що коли на час виконання рішення про відшкодування шкоди, виправлення пошкодження за одержані за рішенням кошти збільшилися ціни на майно або роботи, на придбання чи проведення яких воно було присуджено, потерпілий може заявити додаткові вимоги до особи, відповідальної за шкоду, якщо не було його вини в тому, що виконання проводилося вже після збільшення цін і тарифів (абзац 5 п. 9).

У судовій практиці розрахунок заподіяної шкоди проводився на базі встановленого Державним банком СРСР офіційного курсу карбованця до вільноконвертованої валюти. Згодом його проводили за класифікатором Національного банку України. Проте практика свідчить, що вираховувати суму збитків іноді доцільно орієнтуючись на комерційний курс (курс купівлі валюти, що надходить у вільний продаж).

За вказаним курсом було відшкодовано шкоду, заподіяну внаслідок дорожньо-транспортної пригоди, що мала місце на території м. Львова, за позовом громадянина Німеччини П. до вагонного депо станції Львів. У позові заявлялася вимога про відшкодування матеріальних збитків (пошкодження автомашини) - 15601,66 німецьких марок та відшкодування моральної шкоди - по 5 тис. німецьких марок кожному з подружжя П.

Залізничний суд м. Львова, розглянувши справу (1994 р.), відшкодував завдану шкоду, перевівши німецькі марки в українські карбованці за комерційним курсом. На його переконання, таке рішення узгоджено з вимогами ст. 440 Цивільного кодексу України про повне відшкодування шкоди. Наглядова інстанція Львівського обласного суду залишила рішення районного суду в силі, вказавши, що в разі переведення німецької валюти за курсом Національного банку України вимоги закону про повне відшкодування шкоди не було б дотримано.

У вітчизняному законодавстві свого часу знайшли закріплення норми про відповідальність за делікти у нових тенденціях їх прояву. Зокрема, тенденцію до розширення кола осіб, зобов'язаних відшкодувати шкоду, заподіяну деліктом, відображено в Законі України "Про трубопровідний транспорт" від 15 травня 1996 р. Згідно з його нормами за шкоду, заподіяну внаслідок експлуатації трубопровідного транспорту, відповідальними є й підприємства, установи та організації, які виготовляють і постачають для об'єктів трубопровідного транспорту обладнання, труби тощо. Вони відповідають за їхні якість і технічний рівень згідно з чинними стандартами, а також за всі приховані дефекти, виявлені у процесі експлуатації об'єкта, і відшкодовують у зв'язку з цим підприємствам трубопровідного транспорту заподіяну шкоду за нормами законодавства України (ч. 4 ст. 20). Місцеві органи виконавчої влади, представницькі та органи місцевого самоврядування, підприємства, установи й організації, а також громадяни зобов'язані відшкодовувати завдану підприємствам трубопровідного транспорту шкоду в порядку та розмірах, визначених законодавством України (ч. 1 ст.21).

Спостерігалися й інші тенденції, зокрема зумовлені використанням ядерного устаткування. Так, Закон України "Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку" від 8 лютого 1995 р.2 врегулював зобов'язання з деліктів, заподіяних у сфері використання ядерного устаткування та джерел іонізуючого випромінювання. Він установив обмежену відповідальність експлуатуючої організації (ч. 2 ст. 73, ст. 75), вказує на застосування інституту страхування (статті 77, 78); передбачає відповідальність за делікт створення небезпеки (ст. 82). Цей Закон став кроком у розвитку Концепції державного регулювання безпеки та управління ядерною галуззю в Україні . Він встановлює також і правові засади міжнародних зобов'язань України щодо використання ядерної енергії.

Іншим актом, який поновив законодавство України, став Закон України "Про цивільну відповідальність за ядерну шкоду та її фінансове забезпечення" від 13 грудня 2001 р. Його норми встановили підстави відшкодування ядерної шкоди, якими можуть бути договір про таке відшкодування або рішення суду. За ним обов'язок відшкодування покладається на одну особу - оператора, який представляє державу. Закон встановлює межі цивільної відповідальності за ядерну шкоду - 150 млн (для дослідницьких реакторів - 5 млн) Спеціальних прав запозичення у національній валюті за кожен ядерний інцидент (ст. 6).

У разі заподіяння смерті відповідальність оператора обмежується сумою, що дорівнює 2000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, встановлених на момент винесення судового рішення або укладення договору про відшкодування ядерної шкоди за кожного померлого.

Відповідальність оператора перед кожним потерпілим за шкоду, заподіяну здоров'ю, обмежується сумою, що дорівнює 5000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, встановлених на момент винесення судового рішення або укладення договору про відшкодування ядерної шкоди, але не більше розміру фактично заподіяної шкоди. Якщо оператор заподіяв шкоду майну особи, то його відповідальність обмежується сумою, що дорівнює 5000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, встановлених на момент винесення судового рішення або укладення договору про відшкодування шкоди, але не більше розміру фактично заподіяної шкоди.

Із вказаного можна зробити висновок про те, що відповідальність за делікти переходить у сферу договірного права.

Вказаний Закон України передбачив і види фінансового забезпечення цивільної відповідальності, серед яких обов'язкове страхування цивільної відповідальності, та врегулював участь держави у відшкодуванні ядерної шкоди.

Оскільки розвиток інституту відповідальності без вини привів до ширшого застосування інституту страхування цивільної відповідальності, це знайшло своє відображення, зокрема, у ст. 16 Закону України "Про страхування" від 7 березня 1996 р. Проте Положенням про порядок та умови обов'язкового страхування майна державних підприємств і організацій, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 20 березня 1995 р. , страховику було надано право відмовити страхувальникові у виплаті страхового відшкодування, якщо пошкоджено або знищено майно, яке перебувало за межами України (постанова втратила чинність у зв'язку з прийняттям Закону України "Про страхування" 1996 р.). Водночас постановою Кабінету Міністрів України "Про надання Кабінетом Міністрів України гарантій щодо звільнення іноземних юридичних осіб від цивільної відповідальності за ядерну шкоду" від 26 квітня 1995 р. було встановлено таке: Уряд України може гарантувати іноземним юридичним особам, які надають послуги і виконують роботи, пов'язані з постачанням обладнання, його встановленням, будівництвом, введенням в експлуатацію, виведенням з експлуатації та іншою діяльністю стосовно ядерних установок, а також об'єктів, призначених для поводження з радіоактивними відходами, звільнення від цивільної відповідальності за шкоду, заподіяну внаслідок ядерного інциденту, що може статися на згаданому устаткуванні чи об'єктах, які знаходяться під юрисдикцією України. Порядок надання цих гарантій визначається Кабінетом Міністрів.

Відомо, що в багатьох національних правових системах передбачається відповідальність за дифамацію. До недавна ст. 7 Цивільного кодексу України 1963 р. передбачала відповідальність тільки за поширення таких, що не відповідають дійсності чи викладених неправдиво відомостей, які принижують честь, гідність чи ділову репутацію або заподіюють шкоду їхнім інтересам, якщо особа, котра розповсюдила, не доведе, що вони відповідають дійсності. Водночас ч. 2 ст. 32 Конституції України вказувала та й вказує сьогодні на недопустимість збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом.

Відповідальність за делікти встановлювалася і встановлюється й іншими національними актами України, наприклад Кодексом торговельного мореплавства України.

Чинний Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р. у гл. 82-83 містить матеріально-правові норми стосовно деліктних зобов'язань і зобов'язань із квазіделіктів.

Колізійні норми, застосовувані у міжнародному приватному праві щодо недоговірних зобов'язань, має Закон України "Про міжнародне приватне право" від 23 червня 2005 р. Так, у Законі встановлено, що до зобов'язань, які виникають з дії однієї сторони, застосовується право держави, у якій мала місце така дія. Проте тут же передбачено низку додаткових колізійних норм. Зокрема, права та обов'язки за зобов'язаннями, що виникають внаслідок завдання шкоди, визначаються правом держави, у якій мала місце дія або інша обставина, що стала підставою для вимоги про відшкодування шкоди. Права та обов'язки за зобов'язаннями, що виникають внаслідок заподіяння шкоди за кордоном, якщо сторони мають місце проживання або місцезнаходження в одній державі, визначаються правом цієї держави. Право іноземної держави не застосовується в Україні, якщо дія чи інша обставина, що стала підставою для вимоги про відшкодування шкоди, за законодавством України не є протиправною. Сторони зобов'язання, що виникло внаслідок завдання шкоди, у будь-який час після його виникнення можуть обрати право держави суду.

Спеціальні колізійні прив'язки передбачено Законом стосовно вимог про відшкодування шкоди, завданої внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг). Так, до вимоги про відшкодування шкоди на вибір потерпілого застосовується: 1) право держави, у якій знаходиться місце проживання, місцезнаходження або основне місце діяльності потерпілого; 2) право держави, у якій знаходиться місце проживання або місцезнаходження виготовлювача товару або виконавця роботи (послуги); 3) право держави, у якій потерпілий придбав товар або в якій для нього була виконана робота (надана послуга) (ст. 50).

Спеціальні колізійні прив'язки передбачені Законом також стосовно набуття, збереження майна без достатньої правової підстави. Так, до зобов'язань, що виникли внаслідок набуття, збереження майна без достатніх правових підстав, застосовується право держави, у якій такі дії мали місце. Сторони зобов'язання у будь-який час після його виникнення можуть домовитися про застосування до нього права держави суду (ст. 51).