Міжнародне приватне право - Фединяк Г.С. - 3. Національні акти України про засади процесуального статусу іноземців, осіб без громадянства та іноземних юридичних осіб

Громадяни України можуть мати процесуальні права та обов'язки на території іноземної держави, а так само іноземці та особи без громадянства можуть набути процесуального статусу в судах України. Як зазначалося, Конституція України проголошує норму про піклування та захист Україною її громадян, що опинилися за кордоном. Вона наділила іноземців та осіб без громадянства національним режимом стосовно здійснення ними прав та виконання обов'язків. Вказане стосується і процесуальних прав та обов'язків суб'єктів права. Засади правового регулювання процесуальних прав іноземців та осіб без громадянства містить Закон України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" від 4 лютого 1994 р., у якому зазначено: іноземці та особи без громадянства мають ті ж права та виконують ті ж обов'язки, що й громадяни України (ст. 2); вони можуть звертатися до суду й інших державних органів для захисту їх особистих, майнових та інших прав. У судочинстві іноземці та особи без громадянства як учасники процесу користуються такими ж процесуальними правами, що й громадяни України (ст. 22).

Подальший розвиток зазначені засади отримали у Цивільному процесуальному кодексі України 2004 р., а саме у розділі X за назвою: "Провадження у справах за участю іноземних осіб". Тут врегульовано питання надання національного режиму щодо користування цивільними процесуальними правами та обов'язками іноземцям, особам без громадянства та іноземним юридичним особам, іноземним державам та міжнародним організаціям; застосування обмежень (ст. 410); визначення підсудності цивільних справ за участю "іноземного елементу" судам України процесуальний порядок звернення суду України до іноземного суду або іншого компетентного органу іноземної держави із судовим дорученням про надання правової допомоги (статті 415, 416); порядок виконання доручень іноземних судів в Україні (статті 417, 418); порядок виконання судових доручень закордонними дипломатичними установами України (ст. 419). Окремий розділ ЦПК України регулює питання визнання та виконання на території України рішень іноземних судів (розділ VIII). У ньому містяться норми про визнання та звернення до виконання рішень іноземних судів, що підлягають примусовому виконанню (статті 390-398) та норми про визнання рішень іноземних судів, що не підлягають примусовому виконанню (статті 399-401).

Ще одним нормативно-правовим актом з питань процесуального статусу іноземних осіб у судах України став Закон України "Про міжнародне приватне право" від 23 червня 2005 р. Його норми, як і норми ЦПК України, містять визначення поняття "іноземної особи" у судовому провадженні та закріплюють право цих осіб на звернення до судів України (ст. 73). Крім цього, норми вказаного Закону детально регулюють питання міжнародної підсудності (статті 75-78) та питання судового імунітету (ст. 89). Є у розглядуваному Законі і норми відсилочного та бланкетного характеру, наприклад, ті, що стосуються виконання судових доручень та визнання і виконання рішень іноземних судів на території України (статті 80, 82)'. Загалом, Закон України "Про міжнародне приватне право" можна вважати нормативно-правовим актом, який демонструє тісний зв'язок міжнародного цивільного процесу з правовим регулюванням приватноправових відносин з "іноземним елементом". Водночас, наявність норм відсилочного та бланкетного характеру свідчать про його невід'ємність від цивільного процесуального права держави.

Потреба врегулювати окремі процесуальні питання виникла ще з прийняттям Верховною Радою України 16 липня 1990 р. Декларації про державний суверенітет України. У зв'язку з цим 16 квітня 1991 р. було прийнято Закон України "Про зовнішньоекономічну діяльність". У ньому було вставлено принцип захисту інтересів суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності (ст. 2), урегульовано питання: порядку оскарження суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності в суді рішень органів державної влади України про застосування антидемпінгових, компенсаційних та спеціальних заходів (ст. 31), підсудності (ст. 32), подання позову (ст. 34), діяльності судових та арбітражних органів щодо визнання або стягнення боргу, а також оскарження санкцій у суді або арбітражі (ст. 37), розгляду судовими та іншими органами спорів, що виникають у процесі зовнішньоекономічної діяльності (ст. 38), компетентності судів стосовно предмета розгляду спорів щодо застосування положень цього Закону та інших законів, прийнятих на його виконання (ст. 39). Вказані норми діють і сьогодні.

Після становлення України як суверенної держави кількість нормативно-правових актів з цивільними процесуальними нормами значно збільшилася. Наприклад, норми про підсудність спорів має законодавство України про інтелектуальну власність. Це статті 24, 30, 31, 33, 35 Закону України "Про охорону прав на винаходи й корисні моделі" від 15 грудня 1993 р.1, ст. 21 Закону "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг" від 15 грудня 1993 р.2, статті 19, 23, 25,27 Закону "Про охорону прав на промислові зразки", що були прийняті 15 грудня 1993 р. , статті 50, 52 Закону України "Про авторське право та суміжні права" від 23 грудня 1993 р. (в редакції Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про авторське право і суміжні права" від 11 липня 2001 р.)4. Закон України "Про режим іноземного інвестування" від 19 березня 1996р. також має норми про порядок розгляду спорів у судових органах: державних та третейських (статті 14, 26).

На вирішення окремих категорій господарських спорів спрямовані норми Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" від 14 травня 1992 р. (в редакції Закону від 30 червня 1999 р.) (розділи II, IV-VI)6. Провадження справ про ліквідацію банків у разі їх неплатоспроможності, а також порядок оскарження рішень Національного банку України регулює й Закон України "Про банки і банківську діяльність" від 7 грудня 2000 р? Кодекс торговельного мореплавства України від 23 травня 1995 р. має норми про застосування загальних засад законодавства України (ст. 4); вибір суду або арбітражу (ст. 8); імунітет державних суден (ст. 18); право на заявлення претензій та позовів (розділ XI)8. Закон України "Про нотаріат" від 2 вересня 1993 р. також містить норми, які стосуються питань міжнародного цивільного процесу. Питання юрисдикції судів з цивільних справ та імунітет від неї регулює Положення про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні від 10 червня 1993 р. Інший нормативний акт, а саме Консульський статут України від 2 квітня 1994 р., зазначає, зокрема, що консул має право без окремого доручення представляти в установах держави перебування інтереси громадян України, якщо вони відсутні й не доручили ведення справи якійсь особі або не можуть захищати свої інтереси з інших причин. Це представництво триває доти, поки особи, яких представляють, не призначать своїх уповноважених або не візьмуть на себе захист своїх прав та інтересів (ст. 26). Консул має право встановлювати батьківство у випадках, коли відповідно до законодавства України таке допускається в органах реєстрації актів цивільного стану, якщо батьки дитини проживають у його консульському окрузі й хоча б один з них є громадянином України (ст. 30).

Господарський розгляд спорів з "іноземним елементом" регулює значна група законодавчих актів. До 1991 р. зовнішньоторговельні спори були предметом розгляду у спеціалізованих міжнародних третейських судах при ТПП СРСР. Ці суди не пов'язували власну процесуальну діяльність з тими процесуальними правилами, якими керувалися звичайні суди. Сьогодні такі спори розглядають суди загальної юрисдикції (загальні чи спеціалізовані), що не є їм повністю властивим, хоч водночас неправильним було б твердження, що розгляд таких спорів не є їхньою компетенцією чи конституційним обов'язком (ст. 124 Конституції України). У цьому виявляється незвичайність та актуальність розгляду питань щодо вирішення спорів з "іноземним елементом" різними судами. Розгляд спорів з "іноземним елементом" спеціалізованими (господарськими) судами регулює Господарський процесуальний кодекс України від 6 листопада 1991 р. Зокрема, у ГПК України встановлено норму, відповідно до якої правом на звернення до господарських судів України з метою захисту своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів користуються іноземні підприємства, установи, організації та інші юридичні особи, а також іноземні суб'єкти підприємницької діяльності згідно зі встановленою в Україні підвідомчістю господарських справ (ст. 1). Також у ГПК України міститься окремий розділ за назвою: "Провадження у справах за участю іноземних суб'єктів господарювання", в якому закріплено процесуальні права та обов'язки іноземних суб'єктів господарювання (ст. 123), компетенція господарських судів у справах за участю іноземних підприємств і організацій (ст. 124), а також регулюються процесуальний порядок звернення господарських судів України із судовим дорученням до іноземного суду або іншого компетентного органу іноземної держави (статті 125, 126) та процесуальний порядок виконання в Україні відповідних судових доручень іноземних судів (статті 127, 128). Окремо регулюється питання щодо порядку виконання судових доручень закордонними дипломатичними установами України (ст. 129).

Норми ГПК України, Законів України "Про зовнішньоекономічну діяльність", "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", деяких інших актів тлумачать Роз'яснення Президії Вищого господарського суду України від 31 травня 2002 р. № 04-5/608 "Про деякі питання практики розгляду справ за участю іноземних підприємств і організацій", Рекомендації Президії Вищого господарського суду України від 4 червня 2004 р. № 04-5/1193 "Про деякі питання практики застосування Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом". На досягнення одноманітної практики господарських судів при прийнятті ними позовних заяв від підприємств, організацій інших держав - учасниць СНД, про стягнення з відповідача, який знаходиться в Україні, суми, визнаної ним за претензією, спрямований Лист Вищого арбітражного суду України від 5 жовтня 1993 р. № 01-8/1076 "Про деякі питання практики застосування чинного законодавства при вирішенні спорів".

Оплату державного мита при прийнятті до розгляду позовних заяв регулює Декрет Кабінету Міністрів України "Про державне мито" від 21 січня 1993 р .

Крім вказаних, в Україні є нормативно-правові акти, спрямовані на регулювання спорів за згодою суб'єктів цивільних правовідносин поза судовою системою. Це правила про третейські суди. Так, основою створення в Україні міжнародного комерційного арбітражу став Закон України "Про міжнародний комерційний арбітраж" 1994 р., який є яскравим прикладом уніфікаційного права, оскільки побудований на основі Типового закону ЮНСІТРАЛ про міжнародний комерційний арбітраж 1985 р., розробленого Комісією ООН з права міжнародної торгівлі, схваленого Генеральною Асамблеєю ООН 11 грудня 1985 р.

11 травня 2004 р. в Україні було прийнято Закон України "Про третейські суди", який надав право юридичним та фізичним особам передавати на розгляд цього суду деякі спори, що виникають з цивільних та господарських правовідносин за наявності між сторонами спірних правовідносин третейської угоди (ч. 1 ст. 5). Проте, правове регулювання цього Закону не поширюється на випадки, коли у судовому провадженні хоча б одна із сторін спору є нерезидентом України. Отже, справи можуть стосуватися тільки об'єктів правовідносин, що знаходяться на території іноземної держави, чи юридичних фактів, які мали чи мають місце за кордоном. Загалом, слід зазначити, що норми Закону України "Про третейські суди" 2004 р. був прийнятий із врахуванням досвіду аналогічних правових актів деяких іноземних держав.