Міжнародне приватне право - Фединяк Г.С. - 6. Уніфікація норм міжнародного цивільного процесу в актах міжнародних організацій

У співпраці з удосконалення цивільних процесуальних норм беруть участь міжнародні організації, кількість яких налічують сьогодні понад двадцять п'ять. Найактивнішими з них є: Гаазька конференція з міжнародного приватного права, Міжнародний інститут уніфікації приватного права (далі - УНЩРУА), Комісія ООН з права міжнародної торгівлі (далі - ЮНСІТРАЛ), Конференція ООН з торгівлі та розвитку (далі - ЮНКТАД), Міжнародна морська організація (далі - ІМО), Міжнародна організація цивільної авіації (далі - ІКАО). Основна мета їхньої діяльності - уніфікація норм права. Цей процес може відбуватися або в межах міжнародної організації, або під її егідою. У цих випадках уніфікація має багатосторонній характер. Уніфікацією в межах міжнародної організації вважається правотворчий процес, результатом якого у національному праві держави - члена організації є норма, причиною чи передумовою прийняття якої став акт міжнародної організації. Уніфікація під егідою міжнародної організації означає, що акт приймається поза структурами організації, але за її ініціативою.

Серед організацій, які займаються уніфікацією цивільних процесуальних норм, що регулюють судочинство з "іноземним елементом", чільне місце посідає Гаазька конференція з міжнародного приватного права. Скликана вперше в Гаазі 1893 р., конференція об'єднала зусилля майже усіх центральноєвропейських та багатьох неєвропейських держав. Вона й сьогодні плідно працює у кількох напрямах, уніфікуючи норми цивільного процесу. Про це свідчить, зокрема, той факт, що за післявоєнний час на сесіях Гаазької конференції прийнято майже 30 міжнародних конвенцій в основному з питань цивільного процесу та сімейного права. Наприклад, підсумком роботи перших двох конференцій 1893 та 1984 рр. стала Конвенція про цивільний процес, підписана 14 листопада 1896 р. Після четвертої конференції 1904 р. вона була замінена новою конвенцією, підписаною 24 квітня 1909 р. Конвенція про врегулювання колізій законів та про юрисдикцію стосовно розлучень й судове розлучення подружжя була підписана 12 червня 1902 р. Але поступово почався процес денонсації цих договорів. До 1917 р. чинною залишилася тільки Конвенція про цивільний процес 1896 р. На п'ятій та шостій сесіях Гаазької конференції з міжнародного приватного права, що відбулися у 1925 та 1928 рр., пропонувалися до прийняття проекти конвенцій: про визнання та виконання судових рішень (1925 р.), про вирішення колізій законів і про судову юрисдикцію у сфері спадкування, про звільнення від сплати судових мит та про безоплатну видачу актів громадянського стану (1928 р.). Проте вони не отримали широкого визнання. Після Другої світової війни на сесіях Гаазької конференції паралельно з конвенціями про право схвалювалися конвенції з процесуальних питань. Зокрема, 2 жовтня 1973 р. багато європейських держав підписали Конвенцію про визнання і виконання рішень, які стосуються аліментних зобов'язань. Водночас з питань міжнародного цивільного процесу було підготовлено ще сім договорів, але не всі вони набули чинності. Наприклад, не вступила в силу Конвенція про угоди про підсудність, прийнята 25 листопада 1965 р., а в Конвенції про визнання та виконання іноземних рішень у цивільних та торгових справах й Додатковому протоколі до неї, що були прийняті 1 лютого 1971 р., беруть участь тільки дві держави.

Основне місце серед Гаазьких конвенцій з міжнародного цивільного процесу посідає Конвенція з питань цивільного процесу, схвалена у 1951 р. та підписана 1 березня 1954 р. Раніше вона діяла в редакціях 1896 та 1905 рр. Значна за обсягом, Конвенція 1954 р. регулює процедуру вручення судових та позасудових документів, виконання судових доручень іноземних держав, внесення завдатку та стягнення платежів у разі винесення й виконання рішень стосовно іноземців, надання безоплатно правової допомоги тощо. Гаазька Конвенція з питань цивільного процесу 1954 р. є однією з таких, що визнані багатьма державами. СРСР приєднався до зазначеної Конвенції у 1967 р. із застереженнями, відповідно до одного з яких передання судових документів та судових доручень для виконання здійснювалося переважно дипломатичним шляхом через Міністерство іноземних справ СРСР1. Для України ця Конвенція набула чинності з 26 липня 1967 р.

Норми Конвенції 1954 р. прагнуть замінити детальніше розроблені Конвенція про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах, схвалена 1964 р. та підписана 15 листопада 1965 р.; Конвенція про отримання за кордоном доказів у цивільних або комерційних справах, схвалена 1968 р. та підписана 18 березня 1970 р.; Конвенція про полегшення доступу до правосуддя за кордоном, схвалена 1980 р. та підписана 25 жовтня 1980 р. Чимало держав - учасниць Конвенції 1954 р. приєдналися до цих багатосторонніх договорів. Так, учасницями Конвенції про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах 1965 р. є: Антигуа і Барбуда, Багамські острови, Барбадос, Білорусь, Бельгія, Болгарія, Ботсвана, Великобританія, Венесуела, Греція, Данія, Єгипет, Ізраїль, Ірландія, Іспанія, Італія, Канада, Кіпр, Китай, Латвія, Люксембург, Малаві, Мексика, Нідерланди, Норвегія, Пакистан, Польща, Португалія, Республіка Корея, Росія. Сейшельські острови, Словаччина, США, Туреччина, Україна , Фінляндія, ФРН, Франція, Чехія, Швейцарія, Швеція, Естонія, Японія. Ця Конвенція складається з трьох глав та додатку. Перша глава стосується правового регулювання вручення судових документів, друга глава - позасудових документів і третя глава містить загальні положення. Додаток становить формуляр прохання про вручення за кордоном судових або позасудових документів. Для держав, які одночасно є учасницями Конвенції 1954 р. та Конвенції 1965 р., остання заміняє статті 1-7 Конвенції 1954 р. Метою Конвенції 1965 р. є, по-перше, створення відповідних засобів, для того, щоб судові або несудові документи, які підлягають врученню за кордоном, були доведені до їх одержувачів у належний строк, і, по-друге, спрощення та прискорення процедури вручення таких документів. Норми Конвенції 1965 р. спрямовані на уніфікацію законодавства держав континентальної Європи та держав "загального" права з питань вручення судових та несудових документів, оскільки внутрішнє законодавство цих держав із зазначених питань має суттєві розбіжності.

У зв'язку з виникненням у судовій практиці питань, пов'язаних із застосуванням зазначеної Конвенції Вищий Господарський Суд України прийняв Інформаційний лист від 25 травня 2009 р. №01-08/315 "Про деякі питання, пов'язані із застосуванням Конвенції про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах".

Учасницями Конвенції про отримання за кордоном доказів у цивільних або комерційних справах ¡970 р. є: Австралія, Аргентина, Барбадос, Болгарія, Великобританія, Венесуела, Данія, Ізраїль, Іспанія, Італія, Кіпр, Китай, Латвія, Литва, Люксембург, Мексика, Монако, Нідерланди, Норвегія, Польща, Португалія, Сінгапур, Словаччина, Словенія, США, Туреччина, Україна , Фінляндія, ФРН, Франція, Чехія, Швейцарія, Шрі-Ланка, Естонія, ПАР. Ця Конвенція теж складається з трьох глав: судові доручення, доручення збирання доказів дипломатичними та консульськими агентами і уповноваженими; загальні положення. Для держав, які одночасно є учасницями Конвенції 1954 р. та Конвенції 1970 р., остання заміняє статті 8-16 Конвенції 1954 р. Метою Конвенції 1970 р. є, по-перше, полегшення виконання та передачі судових доручень, а також розвиток подальшого зближення різних методів, що використовуються для цього, і, по-друге, розширення обсягу взаємної правової допомоги у цивільних або комерційних справах.

Особливості виконання Конвенції про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах 1965 р. та Конвенції про отримання за кордоном доказів у цивільних або комерційних справах 1970 р. визначено розділами VI, VII Інструкції "Про порядок виконання міжнародних договорів з питань надання правової допомоги в цивільних справах щодо вручення документів, отримання доказів та визнання і виконання судових рішень", затвердженої наказом Міністерства юстиції України і Державної судової адміністрації України від 27 червня 2008 р.

Учасницями Конвенції про полегшення доступу до правосуддя за кордоном ¡980 р. є, в основному, європейські держави (наприклад, Греція, Італія, Нідерланди, ФРН, Франція, ін.). Україна не є її учасницею. Ця Конвенція покликана замінити статті 17-26 Конвенції 1954 р. Отже, для держав, які беруть участь у всіх трьох перелічених вище конвенціях, останні повністю заміняють Гаазьку Конвенцію з питань цивільного процесу 1954 р.

З конвенціями, які регулюють процесуальні питання, тісно пов'язана Конвенція про скасування вимоги легалізації іноземних офіційних документів, підписана 5 жовтня 1961 р. Відповідно до її умов учасники Конвенції звільняють від легалізації видані в інших державах-учасницях документи: а) судових органів чи службових осіб; б) адміністративні; в) нотаріальні; г) офіційні посвідчення, що підтверджують факти та автентичність підписів. Легалізацію цих документів заміняє сертифікат певної форми (апостиль), який складає компетентний орган тієї держави, де видано документ. Форма сертифіката визначена Конвенцією. Сертифікатом засвідчують правильність підпису; статус особи, яка підписала документ; ідентичність печатки чи гербової марки. До зазначеної Конвенції приєдналося більше 60 держав, третину від вказаної кількості яких становлять європейські. СРСР був учасником Гаазької конвенції 1961 р. відповідно до постанови Верховної Ради СРСР від 17 квітня 1991 р. Україна є учасницею цієї Конвенції з 2002 р. Норми про регулювання легалізації документів передбачені нею також і в окремих міжнародних двосторонніх договорах.

Для виконання норм вказаної Конвенції та інших міжнародних договорів з аналізованого питання в Україні прийнято Лист Міністерства юстиції України від 11 травня 2010 р. № 26-26/291 за назвою "Роз'яснення щодо застосування міжнародних договорів України про правову допомогу в частині, що стосується скасування вимоги легалізації офіційних документів, виданих компетентними органами Договірних Сторін".

Цивільні процесуальні норми містяться у деяких багатосторонніх договорах з питань сімейного права. Наприклад, це Конвенція про юрисдикцію, застосовуване право та визнання рішень про усиновлення від 15 листопада 1965 р. (чинна з 23 жовтня 1978р.), Конвенція про право, застосовуване до аліментних зобов'язань від 2 жовтня 1973 р., яка майже повністю замінила попередню Конвенцію про право, застосовуване до аліментних зобов'язань стосовно дітей від 24 жовтня 1956 р. Це також Конвенція про визнання розлучень та рішень щодо окремого проживання подружжя від / червня 1970 р., Конвенція про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей від 25 жовтня 1980 р. (чинна для України з 1 вересня 2006 р.). Процесуальні норми містять також декілька Гаазьких конвенцій, спрямованих на вирішення питань міжнародного приватного права для окремих видів зобов'язань. Однією з таких пропонувалася Конвенція про компетенцію суду, обраного сторонами, при міжнародній купівлі-продажу рухомих матеріальних речей від 15 квітня 1958 р. Проте жодна держава так і не бере в ній участі.

Загалом, як зауважувалося, в Гаазьких конвенціях беруть участь центральноєвропейські держави та чимало неєвропейських. Східноєвропейські держави участі в конвенціях зазвичай не брали. Так, у Конвенції про визнання та виконання рішень про аліментні зобов'язання стосовно дітей 1958 р. брали участь Австрія, Бельгія, Іспанія, Італія, Ліхтенштейн, Нідерланди, Португалія, Туреччина, ФРН, Франція, Швейцарія, Данія, Норвегія, Швеція, Фінляндія, а з колишніх соціалістичних держав - Угорщина та Чехословаччина. До Конвенції про скасування вимоги легалізації іноземних офіційних документів 1961 р. із східноєвропейських держав свого часу приєдналися тільки Югославія та Угорщина.

Іншою міжнародною організацією, яка займається удосконаленням цивільних процесуальних норм, що регулюють судочинство з "іноземним елементом", є Міжнародний інститут уніфікації приватного права (УНІДРУА). Створена рішенням ради Ліги Націй 3 жовтня 1924 р. та офіційно відкрита у Римі 30 травня 1928 р., реорганізована й відокремлена від Ліги Націй у 1940 р., ця міжнародна організація налічує понад п'ятдесят держав. Із сімдесятих років колишній СРСР брав участь у роботі над деякими проектами конвенцій цієї організації, хоч ні СРСР, ні Україна, ні Білорусія не були членами УНІДРУА. Тільки у 1990 р. СРСР став її членом.

Вказана міжнародна організація укладає договори про співробітництво з іншими державами та організаційними структурами, наприклад з ООН, ЄС, Європейською Радою. Тому чимало нормативних проектів ця організація розробляє не тільки за власною ініціативою, а й на прохання інших міжнародних організацій. У разі, якщо проект готувався на прохання іншої організації, він передається цій організації для прийняття. Так відбувається уніфікація норм під егідою міжнародної організації. Наприклад, на основі проекту, підготовленого у 1929-1938 рр. Міжнародним інститутом уніфікації приватного права, під егідою Європейської Економічної Комісії ООН 21 квітня 1961 р. у Женеві прийнято Європейську конвенцію про зовнішньоторговельний арбітраж (чинна з 7 січня 1964 р.). її учасницями є 28 держав, у т. ч. й Україна, яка підписала Конвенцію 21 квітня 1961 р. та ратифікувала 18 березня 1963 р.1 Цей же проект було використано Європейською Радою під час підготовки Конвенції стосовно єдиного закону про арбітраж, яка була прийнята 1966 р.

Основу для уніфікації національного законодавства створили норми Європейської конвенції від 24 квітня 1961 р. про зовнішньоторговельний арбітраж, які регулюють сферу її дії, можливість юридичних осіб публічного права звертатися до арбітражу, право іноземних громадян бути арбітрами, окремі питання здійснення арбітражного процесу, відвід арбітражного суду з причини непідсудності, підсудність внутрішньодержавним (національним) судам, оголошення арбітражного рішення недійсним та інші. Європейська конвенція 1961 р. вирішила проблему формування арбітражу в разі, якщо сторони не домовилися в арбітражній угоді про остаточний склад арбітражу. Конвенція спростила й процедуру застосування арбітражу. Загалом прийняття цієї Конвенції сприяло ефективності зовнішньоторговельного арбітражу. З метою з'ясування питання компетентності органів арбітражу, передбачених вказаною Конвенцією, деякими державами Ради Європи 17 грудня 1965 р. було укладено Паризьку угоду щодо застосування ст. IV Європейської конвенції 1961 р.

За участю УНІДРУА на прохання Комітету по внутрішньому транспорту Європейської Економічної Комісії ООН та при співробітництві з ним готувалися проекти Конвенції про договір міжнародного автомобільного перевезення вантажів та Конвенції про договір міжнародного автомобільного перевезення пасажирів та багажу, які серед інших мали й норми цивільного процесу (підписані відповідно 19 травня 1956 р. та 1 березня 1973 р.). Перша стала чинною 2 липня 1961 р. У ній беруть участь понад двадцять держав (Україна приєдналася 1 серпня 2006 р). Глава V кожної з цих Конвенцій регулює претензійно-позовний порядок вирішення спорів, що виникають з перевезень, які підпадають під їх дію. Конвенція 1973 р. відкрита для підписання (Україна приєдналася 15 грудня 2004р).

Міжнародним інститутом уніфікації приватного права було підготовлено Протокол про арешт та примусове виконання рішень стосовно суден внутрішнього плавання, що став основою Протоколу № 2 - про арешт та примусове виконання рішень стосовно суден внутрішнього плавання. Цей Протокол є додатком до Конвенції про реєстрацію суден внутрішнього плавання, прийнятої 25 січня 1965 р. Проте ця Конвенція не набула чинності.

У діяльності УНІДРУА, яка спрямована на уніфікацію норм права, часто використовувався термін "кодифікація" стосовно уніфікації права. Проте тут кодифікація досягається не прийняттям конвенції, а створенням документа, який виконує функцію єдиної правової моделі для сприйняття різними державами.

Важливе місце в уніфікації цивільних процесуальних норм посідає Комісія ООН з права міжнародної торгівлі (ЮНСІТРАЛ) - спеціальний орган Генеральної Асамблеї ООН, утворений 17 грудня 1966 р. Комісія займається уніфікацією права міжнародної торгівлі шляхом координації роботи інших організацій. Широко застосовуючи типові та єдині закони, сприяє стабільності у використанні звичаїв та практики. Комісія забезпечує єдине тлумачення й застосування міжнародних конвенцій та єдиних законів і поширює інформацію про національне законодавство. Працюючи у багатьох напрямах, наприклад щодо легалізації документів, вона зосереджує увагу також на питаннях комерційного арбітражу. Тому етапом у діяльності Комісії вважається створення Арбітражного регламенту ЮНСІТРАЛ, який розроблявся протягом трьох років та був прийнятий 28 квітня 1976 р. Регламент рекомендований для використання у зовнішньоторговельних контрактах та для вирішення торговельних спорів шляхом арбітражу. Його правила факультативні, тобто застосовуються тільки тоді, коли щодо цього є згода сторін, висловлена в одній з умов контракту (п. 1 ст. 1).

Чотири розділи Регламенту, зміст яких відповідає основним стадіям арбітражного розгляду, детально регулюють порядок порушення провадження, утворення складу арбітражу, власне арбітражного процесу, порядок винесення рішень. Тут передбачено типове арбітражне застереження. Врегульовані питання про форми арбітражних угод, самостійність арбітражних застережень, порядок заявлення заперечень, непідсудність спору арбітражу, інші. Результатом уніфікації правил зовнішньоторговельного арбітражу є створення ефективного правового режиму для вирішення спорів у арбітражі ad hoc, адже він регулює, наскільки це можливо, усі види випадків, які можуть виникнути у міжнародному торговельному арбітражі. Цей документ, як і інші акти про арбітраж, сприяє зближенню арбітражу ad hoc з інституційним арбітражем та асиміляції арбітражних процедур. Проте інституційний арбітраж мас переваги порівняно з арбітражем ad hoc. Водночас тенденція до зближення вказаних арбітражів не зменшує значення Арбітражного регламенту ЮНСІТРАЛ, з прийняттям якого зроблено вагомий внесок в уніфікацію правил арбітражної процедури.

Важливим актом у діяльності вказаної Комісії став Примирю-вальний регламент ЮНСІТРАЛ, схвалений та рекомендований до застосування 4 грудня 1980 р. Цей акт призначений для широкого використання зовнішньоторговельними організаціями різних держав, які домагаються вирішення спорів шляхом примирення, не звертаючись до суду чи арбітражу. Правила Регламенту є факультативними, тобто застосовуваними тільки у разі згоди на це сторін. Свою домовленість сторони можуть змінити в будь-який час (ст. 1). Загалом Примирювальний регламент закріплює принцип свободи сторін при зверненні до примирювального провадження та пропонує швидке й гнучке врегулювання спорів, що не вимагає великих витрат. Його 20 статей регулюють порядок порушення та закінчення примирювального провадження, призначення посередників, визначають принципи обчислення витрат, передбачають типове застереження про примирення. На відміну від Арбітражного регламенту ЮНСІТРАЛ, Примирювальний регламент не передбачає усіх випадків, які можуть виникнути під час примирювального провадження.

Для уніфікації правового режиму важливе значення має Типовий закон ЮНСІТРАЛ про міжнародний комерційний арбітраж 1985 р. (пізніше був переглянутий, зокрема, стосовно ст. 7). Цей Закон закріплює, наприклад, принципи автономності у виборі арбітражу в тих державах, де його визнання є проблематичним.

Під егідою ООН були створені Арбітражний регламент Економічної комісії ООН для Європи 1966 p., Правила міжнародного комерційного арбітражу Економічної комісії ООН для Азії та Далекого Сходу 1966 р. їх норми, як і правила Арбітражного регламенту ЮНСІТРАЛ 1976 p., є факультативними й застосовуються тільки у разі, якщо сторони домовилися про це в угоді. Сторонам дозволено домовлятися і про внесення будь-яких змін до правил вказаних Регламентів.

Як результат діяльності Комісії ООН з права міжнародної торгівлі в липні 2006 р. був прийнятий Рекомендаційний документ стосовно тлумачення пункту 2 статті II та пункту 1 статті VII Нью-Йоркської Конвенції про визнання і виконання іноземних арбітражних рішень 1958 р. Цей документ покликаний сприяти уніфікованому порядку визнання і виконання іноземних арбітражних рішень через призму внутрішнього законодавства та прецедентного права різних держав.

Конференція ООН з торгівлі та розвитку (ЮНКТАД) створена як орган Генеральної Асамблеї ООН 30 грудня 1964 р. Сьогодні вона налічує понад 180 членів. Україна опосередковано була представлена в ЮНКТАД, оскільки колишній СРСР, як учасник цієї організації, брав активну участь у розробці усіх її правових документів. Організація сприяє економічному розвитку, зокрема торгівлі між державами з різним економічним рівнем та різними соціально-економічними системами. Для виконання цього завдання було підготовлено юридичні рішення, пов'язані з комерційними та економічними аспектами міжнародних морських перевезень. Ще у 1956 p., при підписанні Конвенції про договір міжнародного дорожнього перевезення вантажів, у спеціальному протоколі відзначалася необхідність розробити особливу міжнародну угоду про договір змішаного перевезення. Проект такої конвенції готувався тривалий час. З метою завершення цієї роботи у 1978 р. Генеральною Асамблеєю ООН було скликано міжнародну конференцію, яка 24 травня 1980 р. прийняла Конвенцію ООН про міжнародні змішані перевезення вантажів. У конференції брали участь 69 держав, у т. ч. й колишній СРСР. Вказана Конвенція регулює порядок і строки заявлення претензій та позовів (статті 24, 25); питання юрисдикції (ст. 26); можливість арбітражного розгляду за бажанням сторін (ст. 27).

Зазначена організація взаємодіє з іншими. Наприклад, у 1969 р. на основі її рішень та рекомендації Генеральної Асамблеї ООН

Комісією ООН з права міжнародної торгівлі була створена Робоча група з міжнародного законодавства у сфері морських перевезень. У березні 1978 р. відбулася міжнародна конференція з морського перевезення вантажів. Результатом її роботи стала Конвенція ООН про морські перевезення вантажів від 30 березня 1978 р. (так звані "Гамбурзькі правила"). Вона повинна була замінити Міжнародну конвенцію про уніфікацію деяких правил про коносамент 1924 р. та доповнюючий її Брюссельський протокол 1968 р. (так звані "Гаазькі правила" та "Правила Вісбі"). У Конвенції 1978 р. детально визначено строк заявлення вимог до перевізника, встановлено нові строки для заявлення перевізнику заперечень з приводу недоліків поставленого вантажу та прострочення його доставки (ст. 19). Строк позовної давності у зв'язку з морським перевезенням збільшено до 2-х років (ст. 20). Передбачено правила судової юрисдикції, у т. ч. альтернативної підсудності. Допускається передання спору на вирішення арбітражу за згодою сторін (статті 21, 22). Незважаючи на деталізованість Конвенції 1978 р. та можливість застосування її у більшості випадків, цю Конвенцію ратифікувало та приєдналось до неї 25 держав. Причому, такі важливі морські держави, як Великобританія, Канада, а також держави "зручного прапора" - Кіпр, Ліберія, участі у Конвенції 1978 р. не беруть.

Міжнародна морська організація (ІМО) була утворена 1958 р. для сприяння розвитку співробітництва між державами, у т. ч. з усіх питань судноплавства. Водночас вона є однією зі спеціалізованих установ ООН і нараховує більше 150 держав-учасниць. Протягом перших десяти років свого існування вона майже не займалася міжнародною уніфікацією правових норм. Проте з кінця 60-х років нею приймаються так звані Брюссельські конвенції, які повинні регулювати й цивільні процесуальні відносини, пов'язані з міжнародним мореплавством. Наприклад, Юридичний комітет ІМО підготував проект Конвенції про перевезення пасажирів та їх багажу, яка була прийнята 13 грудня 1974 р. і отримала назву Афінської конвенції про перевезення морем пасажирів та їх багажу 1974 р. (Україна приєдналася 75 липня 1994р., чинна для України з 9 лютого 1995 р.). Для регулювання процесуальних питань Конвенція має Правила про підсудність позовів щодо пасажирських перевезень та про строки позовної давності.

Міжнародна організація цивільної авіації (ІКАО) заснована у 1944 р. як міждержавна, водночас є спеціалізованою установою ООН. Членами ІКАО є більше ніж 180 держав. Одним із напрямів її діяльності є координація співробітництва держав з питань міжнародного приватного повітряного права. Результатом роботи ІКАО стала чинна й сьогодні Варшавська конвенція для уніфікації деяких правил, що стосуються міжнародних повітряних перевезень від 12 жовтня 1929 p., учасниками якої є понад 100 держав. Колишній СРСР брав участь у підготовці цієї Конвенції та ратифікував її 1934 р., а згодом і Гаазький протокол 1955 р. щодо зміни Конвенції для уніфікації деяких правил, що стосуються міжнародних повітряних перевезень, підписаної у Варшаві 1929 р. Вказана Конвенція регулює, зокрема, питання про порядок пред'явлення претензій та позовів.

Процесуальні норми містить і Конвенція про уніфікацію деяких правил міжнародних повітряних перевезень від 28 травня 1999 р. (Україна приєдналася 17 грудня 2008 p.), яка також стала результатом роботи ІКАО.

Під егідою іншої організації - Міжнародного банку реконструкції та розвитку була підготовлена й прийнята 18 березня 1965 р. Конвенція про вирішення інвестиційних спорів між державами та особами інших держав, чинна з 14 жовтня 1966 р. У цій Конвенції, яку інакше називають Вашингтонською, беруть участь понад 150 держав. На її основі створено Міжнародний центр по вирішенню інвестиційних спорів. Конвенція встановлює два самостійних механізми вирішення інвестиційних спорів: примирювальну процедуру та арбітражну. Відмітною рисою Конвенції є те, що вона забезпечує створення відносно завершеної системи арбітражного процесу. її норми регулюють, зокрема, порядок формування арбітражного суду для розгляду конкретного спору; його компетенцію, а також співвідношення цієї компетенції з компетенцією національних судів; питання вибору застосовуваного права; порядок визнання та виконання арбітражних рішень, прийнятих відповідно до Конвенції.

Регіональна організація - Міжамериканський інститут міжнародного права - розпочала свою діяльність на початку XX ст. її учасниками стали латиноамериканські держави. Організація мала на меті кодифікувати норми міжнародного приватного права. У результаті було прийнято у 1928 р. вже згадуваний Кодекс Бустаманте. Без сумніву, він прискорив кодифікацію цивільних процесуальних норм. Кодекс встановив однакові гарантії для усіх осіб, незалежно від їх громадянства. Підписаний двадцятьма державами, ратифікований п'ятнадцятьма, сім з яких зробили загальні та спеціальні застереження, у т. ч. і з питань процесуального права, цей акт є чинним у кількох латиноамериканських державах. Його норми регулюють: загальні правила компетенції з цивільних і торгових справ (статті 318-322), судові вимоги й доручення (статті 388-389), вимогу про призупинення провадження у справі в разі наявності судового рішення, прийнятого в іншій державі, що вступило в силу (ст. 394), докази (статті 398-410), порядок подачі апеляційної скарги (ст. 412), процесуальні питання щодо застосування інституту банкрутства або неспроможності (статті 414-417), виконання рішень іноземних судів (статті 423-424), встановлення добровільної юрисдикції (статті 434-435).