Міжнародне приватне право - Фединяк Г.С. - 2. Органи, що займаються захистом суб'єктивних цивільних прав, та принцип lex fori

З'ясування змісту міжнародного цивільного процесу залежить, зокрема, від визначення кола органів, уповноважених захищати суб'єктивні цивільні права шляхом розгляду та вирішення цивільних справ. Сьогодні відповідно до ст. 124 Конституції України судочинство в Україні здійснюють Конституційний Суд та суди загальної юрисдикції. Це, своєю чергою, не усуває можливості захисту прав та інтересів суб'єктів права іншими органами. Захистом суб'єктивних цивільних прав, крім суду, займаються й інші юрисдикційні органи, наприклад, нотаріат, третейські суди, профспілкові та інші державні органи. Так, згідно з нормами Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 р. захист цивільних прав та інтересів особи на території України здійснюється судом, Президентом України, органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, нотаріатом (статті 16, 17, 18). Проте, рішення прийняті Президентом України, органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування щодо захисту цивільних прав та інтересів особи не є перешкодою для її звернення за захистом до суду. Крім цього, згідно зі ст. 50 Закону України "Про нотаріат" від 2 вересня 1993 р. особа має також право на подання скарги до суду на неправильно вчинену нотаріальну дію або відмову у ЇЇ вчиненні.

Свого часу для вирішення спорів, що виникали при укладанні договорів на ярмарках оптового продажу товарів, ярмарками створювали арбітраж по вирішенню таких спорів. У зв'язку з відсутністю законів України про віднесення до компетенції ярмаркомів вирішення вказаних спорів, створення арбітражів ярмаркому Вищим арбітражним судом України було обґрунтовано визнано протиправним, а їх рішення з господарського спору - неправосудними. Вищий арбітражний суд України у Інформаційному листі від 8 травня 1992 р. № 01-8/552 "Про підвідомчість спорів, що виникають при укладенні договорів на ярмарках оптового продажу товарів" вказав, що, незважаючи на відсутність законодавства про компетенцію ярмаркому стосовно вирішення господарських спорів, у арбітражного суду немає правових підстав відмовляти у прийнятті позовної заяви на підставі п. 2 ст. 62 АПК України з посиланням на те, що господарський спір був вирішений арбітражем ярмаркому. Відповідно до цього Листа вказані спори міг розглядати й третейський суд .

Згідно зі ст. 17 ЦПК України сторони мають право передати спір на розгляд третейського суду. Сьогодні в Україні такі суди діють на підставі Закону України "Про третейські суди" від 11 травня 2004 р. До їх компетенції належить розгляд деяких цивільно-правових та господарсько-правових спорів за участю "іноземного елемента" за винятком тих, де хоча б однією із сторін є нерезидент України (п. 12 ст. 6). Спори ж за участю нерезидентів України розглядають третейські суди, які утворюються відповідно до Закону України "Про міжнародний комерційний арбітраж" від 24 лютого 1994 р. Ними є міжнародні третейські суди, які формуються для розгляду окремої справи та постійно діючі міжнародні арбітражні установи, що знаходяться на території України .

Згідно зі ст. 67 Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища" від 25 червня 1991 р. спори підприємств, установ і організацій України у галузі охорони навколишнього природного середовища з підприємствами, установами та організаціями інших держав, розглядають комісії, утворені на паритетних засадах із представників України й заінтересованих держав або третейським судом . Якщо спір, відповідно до законодавства України, підвідомчий за предметною чи іншою ознакою суду, то зрозуміло, що він не може сьогодні розглядатися комісією.

У вітчизняній доктрині традиційною вважалася точка зору, згідно з якою цивільне процесуальне законодавство складає система норм, що регулюють порядок провадження в суді цивільних справ, і, відповідно, до джерел цієї галузі права належать акти, які мають норми про цивільне судочинство. Поширеною стала також точка зору про процесуальний характер форм діяльності усіх юрисдикційних органів, які здійснюють захист цивільних прав (В. Волжанін, А. Добровольський). її підтримували представники галузевих наук, наприклад, І. Побірченко щодо провадження в арбітражі. Сьогодні дебатується питання про можливість зближення судової влади, уніфікацію судової системи, а також створення єдиного процесуального порядку для розгляду цивільних, трудових, сімейних, земельних та інших спорів. Цікавим є приклад уніфікованої практики та законодавства стосовно розгляду справ у Естонській Республіці, Державний арбітраж було ліквідовано Законом від 15 грудня 1992 p., і починаючи з 1 лютого 1993 p., усі спори, незалежно від складу сторін (юридичні чи фізичні особи), почали розглядати суди загальної компетенції. Для вирішення спорів з договірних та інших цивільно-правових підстав, у т. ч. з міжнародних господарських відносин, було залишено тільки постійний Арбітражний суд при Торгово-промисловій палаті (далі - ТПП), який став недержавною інституцією.

Проте диспозитивний характер цивільних справ вимагає збереження можливості у виборі особами процесуальної форми захисту прав, оскільки існує переважно єдиний підхід до такого захисту. Тому поряд з державними судами допустимим є функціонування інших форм розгляду справ - так званих спеціалізованих юрисдикцій: арбітражу (третейського суду) тощо.

Суди різних держав застосовують власне національне цивільне процесуальне право, розглядаючи цивільні справи з "іноземним елементом". При цьому не мають значення причини його застосування. До цього може зобов'язувати, наприклад, принцип - закон суду (lex fori). Стверджують, що власний національний закон застосовують тому, що у цивільних процесуальних питаннях немає місця для колізійних проблем та прив'язок до іноземного права. Водночас вказують на правову природу процесуального права як права публічного, що регулює діяльність державних органів (судів) на території держави. Тому більшість держав прямо закріплюють цей принцип у своєму законодавстві (наприклад, ст. 12 Закону Італії "Реформа італійської системи міжнародного приватного права" 1995 p., ст. 3132 Цивільного кодексу Квебеку 1991 р.)

У судах України з питань, які є процесуальними, іноземний закон, як правило, не застосовують. У виняткових випадках все ж виникає потреба у такому застосуванні. Це викликає об'єктивні труднощі, адже суди та заінтересовані особи не завжди можуть досконало оволодіти тонкощами іноземної процесуальної процедури. Наприклад, порядок встановлення фактів, які мають значення для справи, становить предмет значної за обсягом процесуальної процедури.

Ще донедавна питання про застосування іноземного права не мали такого поширення, як сьогодні. Тому висловлювалися різні думки стосовно колізійних прив'язок до іноземного законодавства. Відповідно до однієї з них всі норми іноземного процесуального права слід розглядати як питання права, що застосовуються так, як вони були б застосовані в іноземному суді (Д. Авєрін). Проте більшість правників вважають, що іноземні процесуальні правила навряд чи можуть застосовуватися вітчизняними судами. Адже міжнародне приватне право не поширює на норми міжнародного цивільного процесу свої принципи та базові поняття.

Іноді виникає питання про вибір процесуальних норм органами, які вирішують приватноправові спори, в той час, як вони створювалися для вирішення публічно-правових спорів. Юридичну природу та компетенцію цих судів визначають акти, на підставі яких вони виникли.

Наприклад, у юридичній літературі неоднозначно вирішується питання про юридичну природу та компетенцію Міжнародного арбітражного суду (Трибуналу), утвореного для вирішення спорів, що виникли з ірано-американського конфлікту, який мав місце 4 листопада 1979 р. Одні вчені та практики вважають, що цей Арбітражний суд призначений для вирішення приватноправових позовів. Інші - для вирішення публічно-правових конфліктів між США та Іраном. Третя група юристів вважає, що юридична природа Арбітражного суду випливає з його гібридного становища, тобто суд володіє юрисдикцією по вирішенню публічно-правових та приватноправових спорів. Проте акти, на підставі яких створено цей суд та які визначають його діяльність, вказують, що Арбітражний суд вирішує як публічно-правові, так і приватноправові спори. У разі виникнення проблем при здійсненні правосуддя, Арбітражний суд згідно з арбітражною угодою повинен сам вирішувати питання про свою компетенцію та застосовуване право за заявою однієї із сторін.

Суди та інші органи, створені відповідно до національного законодавства чи міжнародних угод, все ж можуть застосовувати іноземні процесуальні закони й правила про порядок вирішення спорів. Наприклад, Європейська конвенція про зовнішньоторговельний арбітраж 1961 р. (ст. IV, п. 1, Ь), ііі) та регламенти міжнародних арбітражних судів дозволяють сторонам обирати внутрішній регламент, яким повинні керуватися судді, вирішуючи спори.

Міждержавний арбітраж має право застосовувати уніфіковані процесуальні правила міжнародного арбітражу, у т. ч. арбітражних регламентів, ЮНІСТРАЛ та Міжнародного арбітражу з вирішення інвестиційних спорів. Загальні правила про такий арбітраж, а також процедуру провадження ним конкретних спорів закріплено у Багатосторонній угоді про інвестиції, розробленій у рамках Організації економічного співробітництва та розвитку, до якої може приєднатися будь-яка держава, навіть не член цієї організації.

Застосування чи врахування іноземних процесуальних законів і правил про порядок вирішення спорів посилиться, враховуючи: по-перше, вступ України до Ради Європи та зобов'язання у зв'язку з цим реформувати цивільне процесуальне законодавство й систему судів відповідно до стандартів цієї спільноти; по-друге, ратифікацію Україною Угоди про партнерство и співробітництво з Європейським Союзом (чинна для України з 1 березня 1998 /?.), яка зумовлює також відповідні реформи. Указ Президента України "Про затвердження Стратегії інтеграції України до Європейського Союзу" від 11 червня 1998 р., Концепція Загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу, схвалена Законом України від 21 листопада 2002 р. та Загальнодержавна програма адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу, затверджена Законом України від 18 березня 2004р., передбачили основні напрями адаптації законодавства України до законодавства ЄС та правове забезпечення цього процесу. Отже, Україна прийняла рішення про уніфікацію права. Але це зовсім не означає обов'язкової відмови від власної правової системи з певними усталеними традиціями. Адже навіть у Європейському Союзі з його високим рівнем гармонізації права національні правові системи держав-учасниць зберігають самостійність. Зазначені зобов'язання України свідчать про можливість співпраці з іншими державами. З боку України ці зобов'язання є підтвердженням тенденції до співпраці держав стосовно узгодженого розвитку правових норм.