Міжнародне публічне право - Репецький В. М. - 18.5. Екстрадиція у міжнародному кримінальному праві

Екстрадиція - процесуальна дія, що полягає в передачі особи державою, на території якої вона перебуває, іншій державі (на її вимогу) з метою притягнення такої особи до кримінальної відповідальності або для виконання обвинувального судового вироку.

Види екстрадиції:

- видача особи для притягнення її до кримінальної відповідальності;

- видача особи для приведення судового вироку до виконання - полягає у передачі особи, яка засуджена іноземним судом і переховується від відбуття покарання, але затримана на території іншої держави;

- видача на певний термін (наприклад, для розгляду справи в суді, в якій співучасниками є громадяни різних держав).

Екстрадиція є суверенним правом кожної держави. Обов'язок екстрадиції виникає лише на підставі взятих державою на себе міжнародних зобов'язань.

Вимогу про видачу особи може пред'явити держава:

- громадянином якої є злочинець;

- на території якої вчинено злочин;

- якій завдано шкоду злочином.

Принципи, згідно з якими має здійснюватись екстрадиція:

- злочин передбачений у міжнародному договорі про видачу;

- принцип подвійної злочинності (злочин є караним як за законом держави, що вимагає видачі, так і за законом держави, до якої звернено вимогу);

- покарання тільки за той злочин, який був юридичною підставою видачі.

Джерелами правового регулювання екстрадиції є як багатосторонні, так і двосторонні договори. Зокрема, Європейська конвенція про видачу правопорушників 1957 p., Додатковий протокол 1975 р. та Другий додатковий протокол 1978 р. до Конвенції 1957 р. (підписані в межах Ради Європи), Конвенція про правову допомогу і правові відносини в цивільних, сімейних та кримінальних справах 1993 р. (підписана в межах СНД), учасником яких є й Україна166.

Європейська конвенція про видачу правопорушників 1957р. у ст. 1 зазначає, що держави-учасниці зобов'язуються видавати одна одній усіх осіб, які переслідуються компетентними органами запитуючої держави за вчинення правопорушення або які розшукуються зазначеними органами з метою виконання вироку чи постанови про утримання під вартою. Конвенція не містить конкретних видів злочинів, у зв'язку з вчиненням яких здійснюється видача, як критерій використовується вид покарання за вчинене правопорушення - видача здійснюється у зв'язку з правопорушеннями, які караються за законами запитуючої держави та запитуваної держави позбавленням волі або згідно з постановою про утримання під вартою на максимальний термін не менше одного року чи суворим покаранням. Якщо особа визнається винною і вирок про ув'язнення або постанова про утримання під вартою проголошується на території запитуючої держави, термін призначеного покарання має становити не менше чотирьох місяців (ст. 2).

Конвенцією 1957 р. також встановлено умови, при яких видача не здійснюється, зокрема:

1) договірна держава має право відмовити у видачі власних громадян (ст. в);

2) запитувана держава може відмовити у видачі відповідної особи за правопорушення, яке за її законодавством вважається вчиненим повністю або частково на її території (ст. 7);

3) відмовити у видачі відповідної особи, якщо компетентні органи цієї держави переслідують її у зв'язку із правопорушенням, за яке вимагається видача (ст. 8);

4) якщо компетентні органи запитуваної держави проголосили остаточне рішення щодо відповідної особи у зв'язку з правопорушенням, за яке вимагається видача (ст. 9);

5) якщо відповідна особа, згідно із законодавством запитуючої або запитуваної держави, не підлягає переслідуванню чи покаранню у зв'язку із закінченням строку давності (ст. 10);

6) якщо правопорушення, за яке вимагається видача, карається смертною карою за законодавством запитуючої держави і якщо законодавство запитуваної держави не передбачає смертної кари за таке саме правопорушення або вона, як правило, не виконується, та у видачі може бути відмовлено, якщо запитуюча держава не надасть запитуваній державі достатніх гарантій того, що смертний вирок не буде звернуто до виконання (ст. 11).

Згідно з Конвенцією 1957 р., встановлено вимоги щодо запиту на видачу підтверджуючих документів (ст. 12). Зокрема, запит супроводжується:

1) оригіналом або завіреною копією обвинувального вироку та постанови суду або постанови про негайне затримання чи ордера на арешт або іншого розпорядження, яке має таку саму силу і видане відповідно до процедури, передбаченої законодавством запитуючої держави;

2) викладом правопорушень, за які вимагається видача. Час і місце їх вчинення, їх юридична кваліфікація і посилання на відповідні правові положення зазначаються якнайточніше;

3) копією відповідних законодавчих актів або, коли, це неможливо, викладом відповідного закону і, за можливістю, якнайточнішим описом відповідної особи, а також будь-якою іншою інформацією, яка може сприяти встановленню її особистості та громадянства.

Конвенція про правову допомогу і правові відносини в цивільних, сімейних та кримінальних справах 1993р. визначила, що договірні сторони зобов'язані на вимогу одна одної видавати осіб, які перебувають на їхній території, для притягнення цих осіб до кримінальної відповідальності або для виконання вироку. Видача особи для притягнення її до кримінальної відповідальності має місце у тому разі, коли особа вчинила діяння, які за законами обох сторін є караними і за вчинення яких передбачається покарання у вигляді позбавлення волі строком не менше одного року. Видача особи для виконання вироку провадиться в разі, коли ця особа вчинила передбачене кримінальним законодавством обох сторін діяння, за яке їй призначено покарання у вигляді позбавлення волі строком на шість місяців і більше.

Видача не провадиться у разі, якщо: особа є громадянином сторони, від якої вимагається видача; на момент одержання вимоги кримінальне переслідування згідно із законодавством сторони, від якої вимагається видача, не може бути порушено, або вирок не може бути звернений до виконання внаслідок закінчення строку давності або на іншій законній підставі щодо особи, яку вимагають видати, на території сторони, від якої вимагається видача, за той самий злочин було винесено вирок або постанову про закриття провадження у справі, що набрали законної сили, і злочин відповідно до законодавства тієї чи іншої із сторін переслідується в порядку приватного обвинувачення (за заявою потерпілого).

У разі, якщо вимоги про видачу надійдуть від кількох держав, сторона, до якої звертаються, самостійно вирішує, яка з цих вимог має бути задоволена.

Щодо кримінального переслідування виданої особи передбачається таке обмеження: без згоди сторони, яка видала особу, останню не можна притягти до кримінальної відповідальності або піддати покаранню за вчинений до її видачі злочин, за який її не було видано.

Сторони повідомляють одна одну про результати провадження у кримінальній справі проти виданої особи. На вимогу сторони, яка видала особу, їй надсилається і копія остаточного рішення.

Запит на видачу повинен містити:

1) найменування запитуваної установи;

2) опис фактичних обставин діяння і текст закону запитуючої держави, на підставі якого це діяння визнається злочином;

3) прізвище, ім'я, по батькові особи, яка підлягає видачі, її громадянство, місце проживання або перебування, за можливістю опис зовнішності та інші відомості;

4) вказаний розмір шкоди, спричиненої злочином (ст. 58 Конвенції 1993 р.).

Особливим юридичним інструментом, який скасував формальну процедуру екстрадиції в межах держав - членів Європейського Союзу, стало Рамкове рішення Європейської ради від 13 червня 2002р. "Про Європейський ордер на арешт та процедури передачі осіб між державами-членами".

Європейський ордер на арешт - це судове рішення, видане державою-членом із метою арешту та видачі іншою державою-членом розшукуваної особи в цілях проведення кримінального обвинувачення або виконання тюремного вироку або наказу про тримання під вартою. Відповідно до зразка ордера, наведеного в тексті Рамкового рішення, ордер - це простий документ, що містить ім'я та громадянство розшукуваної особи, підтвердження наявності чинного рішення суду проти цієї особи, природу та правову кваліфікацію злочину, його опис та відповідні покарання, що мають бути застосовані, а також інформацію про судовий орган, що видав ордер.

Головна ціль європейського ордера - це заміна тривалих процедур екстрадиції на більш просту й ефективну систему передачі осіб, які вчинили злочин, між державами - членами Європейського Союзу.

Основні переваги європейського ордера на арешт полягають у такому: по-перше, швидкість процедури передачі осіб, які вчинили злочин. Держава, що заарештувала особу, повинна передати її в державу, яка видала ордер, впродовж трьох місяців або 90 днів з моменту арешту особи. Держава, яка вимагав передачі особи, може надіслати європейський ордер за допомогою електронних засобів зв'язку компетентним органам влади держави, де переховується злочинець. Особу, яка вчинила злочин, може бути заарештовано негайно на підставі європейського ордера. Упродовж 48 годин особа, щодо якої видано ордер, повинна з'явитися в суд. Якщо особа не хоче оскаржити передачу, тоді її може бути передано впродовж 10 днів. По-друге, простота передачі особи, яка вчинила злочин. А саме: при передачі такої особи не має значення національна відмінність визначення злочину, за вчинення якого особа передається, тобто його кваліфікація. За європейським ордером на арешт особа передається за вчинення злочину, який карається позбавленням волі на максимальний термін: не менше одного року або строк призначеного покарання має становити не менше чотирьох місяців.

При передачі також діє принцип взаємного визнання судових рішень. Тобто судове рішення держави, яка вимагає від іншої держави - учасниці Європейського Союзу арешту і передачі особи, повинно бути визнано та виконано цією державою настільки швидко, наскільки це можливо.

Виконання ордера на арешт є судовим процесом, що відбувається під наглядом національної судової влади, в обов'язки якої входить стежити за дотриманням прав та свобод особи, котра підлягає передачі за європейським ордером, відповідно до положень Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р. У цьому разі повноваження міністра юстиції і міністра внутрішніх справ держави, до якої звертаються з вимогою видати злочинця на підставі європейського ордера на арешт, істотно обмежені. Рішення про передачу такої особи або відмову в її передачі приймається екстрадиційним суддею.

Разом з позитивними якостями, існують також недоліки європейського ордера на арешт.

По-перше, за європейським ордером відсутнє право не передавати підданих держав Європейського Союзу. За цим ордером існує принцип, за яким усі особи, котрі вчинили злочин і є підданими держав Європейського Союзу, відповідають за скоєні злочини перед судами ЄС. У цьому випадку такий інститут захисту, як політичний притулок, у межах держав Європейського Союзу не існує. Це є порушенням Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р. Хоча, згідно з нідерландським законодавством, передача підданих Нідерландів у іншу державу Європейського Союзу можлива тільки на тій підставі, якщо особу буде надалі повернено для відбування покарання за ухваленим вироком у Нідерландах. По-друге, за європейським ордером відсутнє розмежування тимчасового арешту і того, що застосовується в деяких державах ЄС. По-третє, обмеженість застосування європейського ордера на арешт, а саме: такий ордер застосовується тільки між договірними державами Європейського Союзу. З іншими державами діє попередня процедура екстрадиції, яка відображена в Європейській конвенції про видачу правопорушників 1957 р. По-четверте, побоювання деяких держав Європейського Союзу (наприклад, Великої Британії) про можливість використання європейського ордера на арешт з порушенням норм чинного європейського законодавства: у використанні ордера як інструмента тиску на політичних дисидентів, існуючої недоторканності поліцейської влади, а також практичних проблем у відмінності між визначенням розслідування злочину і судовим переслідуванням особи за вчинення злочину в континентальних європейських державах.

Існує проблема також у відмінності застосування підстав для відмови в екстрадиції осіб, які вчинили злочин. Європейський ордер на арешт визнає деякі підстави для відмови в екстрадиції особи: принцип подвійного притягнення до кримінальної відповідальності, у зв'язку з амністією і строками давності притягнення до кримінальної відповідальності особи, якщо особа, передача якої вимагається, є неповнолітньою або не досягла віку кримінальної відповідальності за вчинений злочин, якщо особу може бути засуджено за скоєння злочину до довічного позбавлення волі або до смертної кари тощо. Проте не всі підстави для відмови в екстрадиції застосовуються державами -членами Європейського Союзу, внаслідок чого виникають питання в неузгодженості дій між ними, тим паче, що у ст. 19 "Захист у разі переміщення, вислання чи екстрадиції" Хартії основних прав Європейського Союзу зазначається: особа не може бути видана державі, де існує серйозна загроза того, що може бути засуджена до смертної кари, піддана катуванню чи вона може зазнати нелюдського або такого, що принижує людську гідність, поводження.

Двосторонній рівень правового регулювання екстрадиції відображений у договорах, які укладені між двома різними державами. Наприклад, Договір між Україною і Туркменістаном про передачу осіб, засуджених до позбавлення волі, для подальшого відбування покарання від 23 травня 2005 р., Договір між Україною та Арабською Республікою Єгипет про видачу правопорушників від 10 жовтня 2004 р., Договір між Україною та Республіка Панама про видачу правопорушників від 4 листопада 2003 р. та ін.