Міжнародне публічне право - Репецький В. М. - 19.4. Регіональні системи колективної безпеки

Як відомо, ООН об'єднує низку регіональних систем колективної безпеки, створення яких передбачене у гл. VIII Статуту ООН. Так, у п. 1 ст. 52 зазначено: "Цей Статут жодною мірою не перешкоджає існуванню регіональних угод чи органів для вирішення таких спорів, які відносяться до підтримання міжнародного миру та безпеки, які підходять для регіональних дій, за умови, що такі угоди чи органи і їх діяльність сумісні з цілями та принципами Організації". Стаття 53 дозволяє Раді Безпеки використовувати такі органи чи угоди для здійснення примусових заходів та забороняє здійснення таких заходів без відповідного уповноваження. А у ст. 54 закріплюється обов'язок інформувати про заплановані або здійснені з метою підтримання міжнародного миру та безпеки дії.

Стаття 53 допускає створення відповідних регіональних органів та укладення регіональних угод. У міжнародно-правовій літературі ці терміни досить часто використовують як синоніми, або ж для їх позначення послуговуються єдиним терміном "регіональні організації". Разом з тим ототожнювати їх не варто, оскільки під терміном "угоди" у Статуті мають на увазі міжнародні договори, а термін "органи" використовують для позначення регіональних організацій.

Регіональну угоду потрібно розглядати як багатосторонній міжнародний договір, учасниками якого є держави певного географічного регіону. Основною ціллю таких угод є забезпечення співробітництва сторін у тій чи іншій сфері в певному географічному регіоні. Укладення таких угод зачіпає спільні інтереси держав, котрі зумовлені географічним положенням та іншими регіональними факторами та інтересами, через те такі угоди не стосуються держав, які розміщені за межами цього регіону.

Регіональні угоди та регіональні органи мають спільні ознаки, які передусім пов'язані з географічною близькістю та спільними інтересами держав, що до них входять. Відмінність проявляється у ступені інтегрованості систем. Іншими словами, регіональні угоди є більш простою формою взаємодії держав, для якої властивий менш високий рівень упорядкованості та організації порівняно з МО. Проте міжнародні договори часто можуть ставати статутами МО, а звичайні "регіональні угоди" можуть трансформуватись у "регіональні органи" в сенсі Статуту ООН, а тому межа між ними не є непорушною. Водночас варто зауважити, що термін "регіональні" не обов'язково означає виключно приналежність до певного регіону в географічному значенні, хоча й географічна близькість розташування має вирішальне значення, і до регіональних організацій, як правило, входять усі або більшість держав певного географічного регіону. Потрібно також враховувати політичну, культурну, історичну та мовну спорідненість країн. Яскравим підтвердженням може слугувати членство Канади та США в ОБСЄ. Тому досить влучним у цьому контексті є використаний професором В. Буткевичем термін "політико-географічний регіон".

В окремих випадках для членства у регіональній організації вирішальне значення можуть мати й інші чинники. Так, ст. 4 Пакту ЛАД передбачає, що для набуття членства в Організації держава повинна бути "арабською". Зважаючи на це, членство в цій Організації для Ізраїлю було б практично неможливим, незважаючи на те, що, як і більшість держав-членів, ця країна належить до регіону Близького Сходу.

Аналізуючи співвідношення змісту поняття "регіон" в юридичному та політичному значенні, варто наголосити, що поняття "міжнародно-правовий регіон" є вужчим, ніж поняття "політичний регіон", оскільки сфера міжнародних відносин та політичної взаємодії держав є ширшою, ніж сфера міжнародно-правового регулювання. Межі міжнародно-правового регіону визначаються відповідною регіональною угодою чи установчим актом регіональної організації з урахуванням сукупності проблем, інтересів та цілей держав-учасниць, політичних, історичних, економічних, культурних та інших зв'язків між ними.

Суттєвою вимогою до регіональних організацій колективної безпеки є відповідність їх установчих документів та діяльності принципам та цілям Статуту ООН, закріплення в їх установчих документах заборони застосування сили та погрози силою, а також наявність орієнтованого всередину механізму мирного вирішення спорів. Таким чином, регіональні органи є своєрідними допоміжними органами ООН у сфері підтримання міжнародного миру та безпеки.

Важливим є також питання про співвідношення компетенції універсальної системи колективної безпеки та регіональних систем, якими виступають регіональні організації колективної безпеки. Для того, щоб дати на нього відповідь, потрібно звернутись до гл. VIII Статуту ООН, яка передбачає створення таких організацій та водночас ставить певні рамки щодо їх діяльності.

Так, ст. 54 передбачає, що будь-яка організація, до компетенції якої входить підтримання міжнародного миру та безпеки на регіональному рівні, зобов'язана інформувати РБ ООН про заходи, які здійснюють або планують здійснити з метою підтримання міжнародного миру та безпеки. Пункт 1 ст. 53 передбачає можливість здійснення регіональними організаціями примусових заходів на підставі уповноваження РБ ООН. У цій статті наголошується, що жодні примусові заходи не можуть здійснюватись відповідно до цих регіональних угод чи органів без відповідних повноважень Ради Безпеки. Водночас варто зазначити, що діяльність таких організацій повинне узгоджуватись з цілями та принципами Статуту ООН.

Термін "примусові заходи", який використовується уст. 53, позначає широкий спектр санкцій - від економічних та політичних до воєнних, які можуть застосовуватись на підставі статуту ООН. Регіональні організації можуть уповноважуватись на здійснення примусових заходів Радою Безпеки при виникненні ситуацій, пов'язаних із загрозою чи порушенням міжнародного чи регіонального миру або акту агресії. У виняткових випадках таке уповноваження може здійснюватись Радою Безпеки також і безпосередньо після їх здійсненна, тобто мати характер "post ex facto". У такому випадку послаблюються можливості контролю Ради Безпеки над регіональними організаціями та відкривається шлях для зловживань, а тому цей інструмент у принципі може використовуватись лише у виняткових випадках. Потрібно також мати на увазі, що пропозицію на конференції у Сан-Франциско, якою передбачалось звільнення регіональних організацій від необхідності отримання повноваження РБ ООН, було відхилено. Зважаючи на це, можна зазначити, що мандат Ради Безпеки має бути попереднім та містити чітке уповноваження на здійснення примусових заходів. Разом з тим, вказуючи на неефективність універсальної системи колективної безпеки, дедалі більше юристів пропонують надати регіональним організаціям право здійснювати примусові заходи самостійно без уповноваження РБ ООН.

У міжнародно-правовій літературі існує одностайність щодо визнання окремих міждержавних об'єднань регіональними організаціями колективної безпеки. Здебільшого такий характер мають регіональні організації загальної компетенції: ОАД, АС, ЛАД та СНД. Крім цього, ГА ООН у своїх резолюціях також наголошувала на ролі таких організацій, як ОБСЄ та ЄСЗД (Європейська служба зовнішньої діяльності). Великі шанси перетворитись на таку організацію має також Південноамериканський Союз, договір про створення якого було підписано 23 травня 2008 р. Стосовно інших МО існують різні думки.