Тема 1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА

План

1. Поняття, предмет, метод, система і функції конституційного права.

2. Об'єкти і суб'єкти конституційного права.

3. Джерела конституційного права.

1. Поняття, предмет, метод, система і функції конституційного права

У вітчизняній юридичній літературі конституційне право традиційно розглядають у трьох аспектах:

1) як галузь національного права держави;

2) як галузеву юридичну науку;

3) як навчальну дисципліну в системі вищої освіти.

Кожна галузь права займає певне місце в правовій системі права конкретної держави та регулює відповідні сфери суспільних відносин. Конституційне право в кожній окремій країні - це фундаментальна, основоположна галузь в системі національного права, на основі якої базуються всі інші галузі права. Воно не поглинає собою останні, а лише закріплює їх конституційні принципи, оскільки конституція як основний закон є стрижнем усієї правової системы державы.

У різних країнах зазначена галузь має різну назву - конституційне право або державне право. Використання зазначених термінів насамперед зумовлено неоднаковими доктринальними підходами вчених щодо обсягу предмета конституційного регулювання. На сьогодні визначення галузі як конституційне право є найбільш розповсюдженим у більшості країн (Великобританія, Росія, США, Франція, Японія), проте у деяких країнах (Австрія, Німеччина, Швейцарія) науковці підкреслюють, що державне право як система юридичних норм не тотожне конституційному, тому що останнє відноситься не тільки до держави, але й до суспільного життя в цілому. В конституційно-правовій теорії і практиці України використовується термін "конституційне право".

Незважаючи на протилежні підходи, в основному норми конституційного права у різних країнах регулюють однакові суспільні відносини, хоча за своїм характером вони можуть бути різними. Ці норми встановлюються органами державної влади, виражають волю або пануючого класу, або політичних еліт, або певних соціальних груп суспільства, закріплюються в системі конституційних актів і спираються на примусову силу держави.

Отже, конституційне право - це провідна галузь системи права більшості країн світу, норми якої регулюють суспільні відносини, що пов'язані з основами конституційного ладу, державно-територіальним устроєм, державним режимом, правовим статусом людини і громадянина, порядком організації і функціонування державних органів, загальними засадами місцевого самоврядування.

Конституційне право як галузева юридична наука становить цілісну систему теоретичних узагальнень, яка спираючись на принципи правової компаративістики комплексно досліджує національне конституційне право певної держави, визначаючи загальні та особливі риси основних елементів державно-правових систем світу, узагальнює сучасний досвід формування та реалізації конституційних принципів, норм та інститутів, пропонуючи на цих підставах відповідні пропозиції щодо вдосконалення конституційного законодавства й практики його застосування.

Предмет науки конституційного права насамперед базується на конституції і має своїм завданням вивчати конституційно-правові норми в дії, тобто в процесі їх реалізації. Крім того, під час формулювання чинних конституційно-правових норм, наука конституційного права на підставі узагальнення враховує правовий досвід минулого і сучасного розвитку багатьох держав. Зміст цієї науки в різних країнах може відрізнятися в залежності від предмету та методу конституційно-правового регулювання.

Як будь-яка наука, конституційне право має систему методів, за допомогою яких досліджується і вивчається її предмет. Система цих методів складає методологію цієї науки. На відміну від предмета, який відповідає на питання, які саме проблеми вивчає та чи інша наука, методологія дослідження визначає на основі яких принципів та за допомогою яких прийомів і способів відбувається пізнання предмета.

Наука конституційного права поряд з системним, структурно-функціональним та іншими методами найчастіше використовує: 1) конкретно-історичний метод, за допомогою якого досліджується і вивчається специфіка державно-правового явища конкретного історичного періоду, визначається динаміка його розвитку, враховуються загальні й особливі історичні факти, під впливом яких формується державний лад, відокремлюються найбільш стабільні аспекти державності; 2) порівняльно-правовий (компаративістський) метод, що використовується для виявлення схожості та відмінностей джерел права в межах однієї або декількох правових систем шляхом їх порівняння чи розрізнення за будь-якою ознакою або властивістю. Застосування цього методу дає можливість не тільки узагальнювати найбільш характерні (істотні) ознаки джерел конституційного права зарубіжних держав, а й аналізувати особливості відповідних національних конституційних систем.

Система навчальної дисципліни "Порівняльне конституційне право" будується на узагальнюючих даних науки конституційного права та змісті конкретних конституцій.

Робоча навчальна програма з порівняльного конституційного права Запорізького національного технічного університету для студентів "Міжнародні економічні відносини" передбачає таку послідовність вивчення цієї дисципліни: загальна характеристика конституційного права; теоретичні основи конституції; форми держави; форми безпосередньої демократії; конституційно-правовий статус людини і громадянина; конституційно-правовий статус органів державної влади (законодавча, виконавча, судова).

Для набуття студентами систематичних знань з цього курсу та навичок порівняльного аналізу програма складена так, що загальні, концептуальні констуційно правові положення супроводжуються конкретизацією тих або інших аспектів конституційного права окремих країн.

Враховуючи, що в сучасному світі існує майже 200 незалежних держав, кожна з яких має свою національну правову систему, що відображає соціально-економічні, політичні, культурні особливості цієї країни, а також невеликий обсяг навчального часу, при викладанні зазначеного навчального курсу буде насамперед висвітлюватися державно-правове регулювання розвинутих країн, які найбільш впливають на правову культуру людства, країн, що характеризуються своїми специфічними конституційно-правовими рисами, а також приділена увага так званим новітнім конституціям, оскільки в них виявляються найголовніші тенденції розвитку конституціоналізму.

Система конституційного права як галузі складається із взаємопов'язаних елементів. Первинним і важливим елементом цієї системи є конституційно-правова норма, якій притаманні особливості, що відокремлюють її від норм інших галузей права.

Конституційно-правова норма - це загальнообов'язкове, формально визначене правило поведінки, яке встановлене або санкціоноване державою і спрямоване на регулювання суспільних відносин у сфері конституційного права.

Ці норми складають зміст конституційного права та регулюють найважливіші суспільні відносини. Вони як правило, мають більш загальний характер, характеризуються найвищою юридичною силою, високою стабільністю порівняно з нормами інших галузей права, прямим характером дії, особливим механізмом реалізації, підвищеним рівнем охорони державою тощо. Більшість конституційно-правових норм мають наказовий, зобов'язальний або заборонний характер та приписують лише певну поведінку. Дозвільні норми використовуються порівняно рідко, головним чином при регулюванні основ правового статусу особи.

Нерідко у конституціях та інших актах конституційного права містяться норми, в яких закріплюються економічні, соціальні, культурні та політичні цілі, завдання держави і суспільства. Наприклад, у ст. 5 Соціалістичній Конституції Корейської Народної Демократичної Республіки 1972 р. зазначено, що "Корейська Народна Демократична Республіка бореться за повну перемогу соціалізму в північній частині країни", у ст. 47 Конституції Республіки Індія 1949 р. проголошено, що "обов'язок держави підняти рівень харчування і рівень життя та поліпшити стан здоров'я народу", у преамбулі Конституції України 1996 р. визначено завдання держави, а саме дбати "про забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя". Це так звані норми-цілі (норми-завдання). Вони не визначають конкретних прав і обов'язків, тобто не мають гіпотези і санкції, і не можуть використовуватися в суді, але юридично зобов'язують органи держави та органи місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб здійснювати свою діяльність відповідно до загальних завдань держави.

Наступними за функціональним призначенням є норми-визначення, які є засобами орієнтації держави, її органів, усіх суб'єктів політичної системи стосовно явищ, викладених у цих нормах. Наприклад, у ст. 1 Конституції Італійської Республіки 1947 р. проголошено, що "Італія-демократична республіка...", у ст. 1 Конституції Китайської Народної Республіки 1982 р. - "Китайська Народна Республіка є соціалістична держава демократичної диктатури народу...", у ст. 1 Конституції Афганістану - "Афганістан - ісламська республіка", у ст. 1 Конституції України 1996 р. - "Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава", а в ч. 2 ст. 2 цієї Конституції проголошено, що "Україна є унітарною державою".

Важливе місце в системі конституційного права займають найзагальніші конституційно-правові норми - норми-принципи, що зазвичай фіксують окремі положення, ідеї (цінності) прийнятої в тій чи іншій країні політико-правової теорії: народного суверенітету; демократії; правової і соціальної держави; верховенства права; поділу державної влади тощо. Значення цих норм полягає у визначенні загальної лінії поведінки держави та її органів, інших суб'єктів конституційно-правових відносин в їх правотворчій та організаційно-практичній діяльності. Наприклад, у ст . 50 Конституції Королівства Іспанія 1978 р. проголошено, що "органи влади гарантують громадянам в старості економічний рівень життя не нижче встановленого мінімуму...". Також по суті є нормами-принципами ст. ст. 21-26 Конституції України 1996 р. Норми-принципи мають загальний характер і регулюють суспільні відносини не безпосередньо, а через конкретні конституційно-правові норми. Тобто, вони набувають свого розвитку і наповнюються конкретним змістом в інших статтях конституції, законах, у діяльності органів державної влади.

Гарантуючі норми забезпечують реалізацію приписів інших норм, які зафіксовані в конституції та інших законах. Наприклад, у п. 1 ст. 12 Основного Закону ФРН 1949 р. у редакції 1968 р. зазначено, що "всі німці мають право вільно обирати професію, місце роботи та навчання", у ст. 56 Конституції України 1996 р. встановлено, що "кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень".

Класична модель правової норми складається з трьох елементів: гіпотеза, диспозиція, санкція. Наприклад, у ч. 1 ст. 16 Конституції Французької Республіки 1958 р. вони виражені у наступній формі: "Якщо інститутам Республіки, незалежності нації, цілісності її території загрожуватиме серйозна і безпосередня загроза, а нормальне функціонування конституційних публічних органів припинене [гіпотеза], Президент Республіки вживає заходів, що продиктовані цими обставинами ... [диспозиція, санкція]".

При цьому слід наголосити, що зазвичай всі зазначені елементи в одній статті в конституційному законодавстві зустрічаються дуже рідко. У більшості випадків конституційно-правова норма повністю міститься в двох або більше статтях конституції, тобто має багатостатей-ну форму вираження. Більшість норм має двоелементну чи одно-елементну структуру: найчастіше в них відсутні санкції, але нерідко й гіпотези. Наприклад, у ст. 27 Конституції Японії 1946 р., яка проголошує, що "всі мають право на працю...", відсутня гіпотеза і санкція тому, що ні в самій Конституції, ні в інших законах Японії не визначено умов здійснення цього права, а також санкції за його порушення. Також відсутня гіпотеза і санкції у ч. 1 ст. 5 Федерального конституційного закону Австрії від 10 листопада 1920 р., в якій визначено, що "столицею Федерації та місцем знаходження вищих органів Федерації є Відень" та у ст. 28 Конституції Королівства Данія 1953 р., в якій зазначено, що "Фолькетинг складається з однієї палати, до складу якої входять не більш ста семидесяти дев'яти депутатів, у тому числі два депутата від Фарерських островів і два - від Гренландії". Санкції за порушення конституційно-правових норм зазвичай містяться в нормах інших галузей права.

Конституційно-правова норма, як правило, містить лише один елемент - диспозицію. Наприклад, у ст . 42 Конституції Японії 1946 р. зазначено, що "парламент складається з двох палат: Палати представників і Палати радників", у ст. 98 Конституції України 1996 р. встановлено, що "контроль за використанням коштів Державного бюджету України від імені Верховної Ради України здійснює Рахункова палата". У багатьох статтях конституцій різних країн гіпотеза та диспозиція переплітаються в єдине ціле, тобто вони не завжди чітко структуровані. В окремих випадках конституційно-правові норми містять у своєму складі і санкцію. Наприклад, згідно ч. 1 ст. 111 Конституції України 1996 р. "Президент України може бути усунений з поста Верховною Радою України в порядку імпічменту у разі вчинення ним державної зради або іншого злочину".

Норми конституційного права об'єднані у правові інститути. Одна й та ж норма може входити до різних конституційно-правових інститутів, тобто розміщуватися в різних розділах, главах конституції, а також у різних законах.

Конституційно-правовий інститут - це сукупність норм конституційного права, що регулюють певне коло однорідних і взаємопов'язаних суспільних відносин, які утворюють окрему відособлену групу.

До інститутів конституційного права належать:

1) загальні засади конституційного ладу;

2) основи правового статусу людини і громадянина;

3) права, свободи і обов'язки людини і громадянина;

4) форми державного правління;

5) державно-територіальний устрій;

6) пряме народовладдя (вибори, референдум тощо);

7) глава держави;

8) законодавча влада;

9) виконавча влада;

10) судова влада;

11) місцеве самоврядування тощо.

Зазначені конституційно-правові інститути споріднені (однорідні) за сутністю регульованих ними суспільних відносин і становлять систему конституційного права як галузі права.

Місце і роль конституційного права в системі правового регулювання відображаються в його загальносоціальних і спеціально-юридичних функціях.

До загально-соціальних функцій належать:

1) пізнавальна (гносеологічна) - конституційне право саме виступає як джерело знань про державу, суспільство, правовий статус особи тощо;

2) інформаційна - конституційне право інформує людей про волю законодавця;

3) оціночно-орієнтаційна - конституційне право оцінює з точки зору законів держави правомірна чи протиправна поведінка суб'єктів конституційно-правових відносин, вказує на дозволені та заборонені форми їх поведінки;

4) виховна - конституційне право формує правосвідомість суб'єктів конституційно-правових відносин, виховує в них зразки правомірної поведінки і тим самим впливає на загальний стан громадянського суспільства, а також на правове регулювання суспільного життя в цілому;

5) прогностична - конституційне право не тільки пояснює сутність та зміст державно-правових явищ у минулому, а й з урахуванням досвіду розвитку конституціоналізму в різних країнах може обгрунтовано прогнозувати тенденції державно-правового розвитку в окремій державі.

До спеціально-юридичних функцій належать:

1) регулятивна - спрямована на регулювання конституційно-правових відносин шляхом закріплення правомірної поведінки відповідних суб'єктів;

2) охоронна - спрямована на захист порушених конституційно-правових відносин шляхом застосування державного примусу до суб'єктів, що їх порушили.