Право - Оуенз К. - 7.7.1. Суд

Можна було б стверджувати, що все, про що сторони не домовилися в явній формі, не повинно становити частини контракту. Так, звичайно, і ставилися до цього питання, коли загальне право щойно зародилося і займалося переважно контрактами про землю та про продаж товарів. Що стосується продажу землі, контракти, як правило, були ретельно опрацьованими і письмовими (нині вони мають бути письмовими), внаслідок чого справедливим був висновок, що якщо сторони не внесли ту чи іншу конкретну умову до контракту, то вони не хотіли, щоб вона там була. Що ж до продажу товарів, то більшість людей купували товари в осіб, яких вони добре знали, і, як правило, було відносно легко виявити дефект у запропонованих товарах іще до їх купівлі. (Винятком, як і нині, був транспорт. У багатьох давніх справах ідеться про дефектних коней — нині вони поступилися місцем машинам!)

Однак з початком промислової революції набули поширення контракти продажу, де покупець не бачив товару до його доставляння. Або суди мали наполягати, що якщо покупець хоче бути захищеним, він повинен укласти формальний контракт з усіма умовами, на які сторони хочуть покладатися (така формальність часто спостерігається в примітивних системах, але часто її відкидають з розвитком як правової системи, так і економіки), або, якщо необхідно зберегти неформальність продажу товарів, уникнувши потенційної несправедливості стосовно покупця, треба було розробити умови, що маються на увазі. Рішення проблеми через формальний контракт було б явно ретроградним. Тож від початку XIX століття суди почали "домислювати" умови в контрактах продажу. Процес створення певних умов продовжувався, тому більшість сучасних контрактів містять певні умови, що маються на увазі.

Умова, що мається на увазі, може походити з одного з таких чотирьох джерел:

1) суд;

2) загальне право;

3) звичаї;

4) статут.

Перше джерело домислює умову як справу факту, тобто необхідно показати, що при об'єктивному погляді сторони насправді мали на увазі внесення такої умови до свого контракту. Інші три джерела домислюють умови як справу закону, тобто на основі припущення, що сторони повинні були включити таку умову до своєї угоди.

7.7.1. Суд

Умова, що мається на увазі, започатковується як умова, що домислюється судом у тому чи іншому конкретному контракті. Якщо таке питання більше ніколи не обговорюється, то вона так і залишатиметься умовою одноразового вжитку.

Однак суд не домислює умову просто через те, що було б розумним домислити таку умову. Щоб умова була домислена, необхідно показати, що при об'єктивному погляді на справу сторони повинні були мати намір включити таку умову як ту, що мається на увазі.

Одним зі способів, як сторона процесу могла б довести такий намір, є показати, що без припущення цієї умови контракт не мав би сенсу для бізнесу (тобто контракт був би неефективним з погляду бізнесу), Наприклад, у справі "Муркок" (1889 р.) власник судна під назвою иМуркок* погодився орендувати місце для швартування вздовж молу на Темзі. Коли почався відплив, судно осіло на дно річки і постраждало, оскільки в цьому місці була підводна скеля. Власник молу заявив, що вони не гарантували безпечності дна річки для судна. Рішення: оскільки обидві сторони передбачали, що судно при малій воді осяде на дно річки, то значить у контракті була умова, що мається на увазі, про те, що дно буде достатньо безпечним для цього.

Іншим тестом, запропонованим лордом-суддею Маккінноном у справі Ширлоу проти "Саузерн Фоундріс" (1939 p.), є тест на "дружнього спостерігача". Він сказав:

"Prima facie", яку в кожному контракті залишається домислити і не потрібно висловлювати прямо, — це щось очевидне, про що навіть не треба казати; тож якби під час переговорів сторін був присутній дружній спостерігач і запропонував включити до контракту певну висловлену умову, то вони гаряче підтримали б його, одночасно вигукнувши: "О, звичайно".