Право - Оуенз К. - 10.1.3. Факт

Для визнання заяви в разі її неправдивості введенням в оману, вона має бути заявою з питання факту. Заявами з питання факту не є заява з питання права, заява про наміри на майбутнє та заява про точку зору.

Заява з питання права

Якщо неправдива заява є заявою з питання права, особа, яку ввели в оману, не має права на судовий захист на підставі введення в оману.

Наприклад, А веде переговори про продаж своєї машини Б. Він правдиво каже Б, що машина була вперше зареєстрована в 1983 р. Коли Б просить показати сертифікат про проходження тесту MOT, А каже, що такий сертифікат потрібен лише на машини, старші за б років (а насправді вони потрібні на всі машини, віком від 3 років). Б вірить йому, але з часом дізнається, що був введений в оману. Б не має право на засіб судового захисту, оскільки заява А була заявою з питання права.

Заява про наміри на майбутнє

Заява про те, що заявник робитиме в майбутньому, як правило, не розцінюється як введення в оману, якщо він згодом передумає.

Однак, якщо в момент, коли заявник зробив заяву про намір на майбутнє, він не планував виконати заявлений намір, то така заява розцінюється як введення в оману.

У справі Еджингтон проти Фіцморіса (1885 p.), щоб спонукати Б. позичити компанії гроші, директори компанії сказали йому, що гроші буде вкладено в розширення справи. Насправді ж директори мали наміри використати ці гроші для повернення боргів компанії. Б. подав позов на директорів, заявивши, що вони ввели його в оману. На свій захист директори заявили, що це була заява про наміри на майбутнє і, як така, вона не може бути введенням в оману. Рішення: відповідачі несуть відповідальність за введення в оману. Ось що сказав лорд-суддя Браун:

"Потрібно, щоб мала місце неправильна заява про факт. Але стан думок людини є таким самим фактом, як стан її травлення. Справді, важко з'ясувати, яким був стан думок людини в певний час, але, якщо це можна перевірити, то це такий самий факт, як і будь-який інший. Тож введення в оману про стан думок людини є неправильно заявою з питань факту".

Звичайно, заява про наміри на майбутнє може розцінюватися як договірна обіцянка (див. справу "Квікмейд Рентал Сервісис" проти Pica (с. 175)), в цьому випадку хоч і не передбачено засобів судового захисту, що призначаються в разі введення в оману, але може бути надано засіб судового захисту з тих, що призначаються в разі порушення угоди.

10.1.4. Заява про точку зору

Заява про точку зору, за загальним правилом, не є заявою з питань факту.

У справі Біссет проти Вілкінсона (1927 р.) продавець ділянки землі сказав покупцеві, що, на його думку, на землі можна утримувати до 2 тис. овець. Однак продавець не був фермером-вівчарем і не мав знань (і не казав, що їх має) про потреби овець. Насправді ж на цій ділянці такої кількості овець утримувати не можна було. Рішення: заява була заявою про точку зору і, хоч виявилося, що вона не відповідає дійсності, це не є введенням в оману.

З правила, що заява про точку зору не є введенням в оману, є два винятки.

1. Якщо одна сторона має певні спеціальні знання, на яких ґрунтується її точка зору.

У справі Сміт проти "Ленд енд Хауз Проперті Корпорейшн" (1884 р.) С. виставив на продаж готель, сказавши, що готель орендує "найперспективніший орендар" і оренда становить 400 фунтів стерлінгів на рік. Насправді ж орендар не заплатив за останній квартал, а за передостанній квартал хоч і заплатив, та лише після того, як йому пригрозили судовою справою. За час між домовленістю відповідачів про продаж готелю і завершенням операції купівлі-продажу орендар збанкрутів. Відповідач відмовився завершувати операцію купівлі. Рішення: заява С. була введенням в оману, оскільки він мав усі підстави знати, що орендар є неперспективним. Тож відповідачі не зобов'язані завершувати операцію купівлі.

2. Якщо сторона, яка заявила про свою точку зору, насправді не дотримується такої точки зору.

Наприклад, Еліс продає Метью картину, кажучи, що, на її думку, її написав Пікассо. Насправді ж вона так не думає. Заява Еліс не є заявою про точку зору, вона є введенням в оману.

10.1.5. Спонукати

Неправдива заява сама по собі не є чинником, який зумовлює відповідальність заявника за введення в оману. Для встановлення факту введення в оману необхідно довести, що заява мала на меті спонукати (і справді спонукала) особу, якій зроблено цю заяву, до укладення контракту.

Тож неправдива заява з питань фактів не розцінюється правом як введення в оману в таких випадках.

1. Заява не вплинула на точку зору особи, якій ЇЇ зроблено. У такому разі не можна сказати, що неправдива заява спонукала до укладення контракту. У справі Сміт проти Чедвіка (1882 р.) С. подав позов на засновників сталеливарної компанії, звинувативши їх у введенні в оману. Вони заявляли в проспекті компанії, що директором компанії був пан Дж.Дж. Грівс, член парламенту. Насправді ж він відкликав свою згоду в день, коли було випущено проспект. Однак існували докази того, що С. ніколи не чув про Дж.Дж. Грівса, тож помилкою було б вважати, що заява, хоч вона і не відповідала дійсності, вплинула на точку зору С.

2. Заява не була відома особі, на яку її було розраховано. У справі Хорсфолл проти Томаса (1862 p.) X. зробив рушницю для Т. Той заплатив йому за неї двома векселями. X. подав позов на Т. за одним з векселів, і Т. на свій захист заявив, що після того, як він вистрелив з рушниці 6 разів, вона вибухнула. Він заявив, що рушниця була з дефектом і в казенну частину її засунули шматочок металу, щоб приховати цей дефект. Однак з'ясувалося, що в момент прийняття векселів Т. ще не бачив рушниці або, якщо й бачив, то не оглядав. Таким чином, будь-яка спроба приховати дефект не могла вплинути на його думку.

3. Особа, якій було зроблено заяву, в момент укладення контракту знала, що заява не відповідає дійсності.

4. Особа, якій було зроблено заяву, покладалася на власну точку зору, а не на заяву іншої сторони.

У такому разі особа, якій зроблено заяву, не може заявити, що вона була введена в оману заявою. Однак недостатньо, щоб особа, якій зроблено заяву, мала можливість відкрити правду — її знання має бути повним і остаточним. У справі Редгрейв проти Хурда (1881 р.) Р. (соліситор) умістив оголошення в "Ло Тайме", що він шукає партнера, "вправного юриста та адвоката, у віці близько 40 років, який не проти придбати заміську резиденцію автора оголошення...". На це оголошення зголосився X., і Р. сказав йому, що практика приносить дохід 300—400 фунтів стерлінгів на рік. Р. підготував папери, з яких випливало, що його дохід становить менше 200 фунтів стерлінгів на рік, але коли X. запитав про це, Р. подав додаткові папери, що, як він заявив, свідчать про решту доходу. Покладаючись на цю заяву, X. погодився придбати будинок і частку в практиці. Після укладення контракту, але до передачі власності X. з'ясував, що валовий дохід від практики становить менше 200 фунтів стерлінгів на рік. Він відмовився завершувати купівлю. Рішення: X. покладався на заяву P., а не на власну думку. Попри те, що X. міг з'ясувати, що заяви Р. не відповідають дійсності, він мав право покладатися на них як на правдиві.