Право - Оуенз К. - 11.3.3. Агентські відносини

Частина 1 статті 66 передбачає, що:

"Особа може одержати безпосереднє або інше право на землю чи іншу власність або вигоду від умови, права мирного заволодіння нерухомістю, договору чи домовленості щодо землі чи іншої власності, хоч вона може і не бути названа як сторона передачі або іншого документа*'. У справі Бісвік проти Бісвіка (1968 р.) постало питання, чи слова "чи іншу власність" надають позивачці (а це була вдова особи, яка була стороною угоди, і одночасно особа, на користь якої було укладено угоду) добиватися в суді виконання угоди від свого імені.

Докладніше факти викладені вище, але важливо, що чоловік уклав угоду на користь своєї дружини, і постало питання, чи може вона добиватися в суді виконання угоди від свого імені. Голова Апеляційного суду лорд Деннінг і лорд-суддя Данквертс ухвалили рішення, що вона може виконати угоду у судовому порядку від свого імені на підставі статті 56(1) Закону про власність, 1925 р. Відповідач подав апеляцію до Палати лордів, заявивши, що вона не мала права виконувати угоду в судовому порядку від свого імені на підставі статті 56 Закону про власність. Було ухвалено рішення, що дія закону поширюється лише на нерухому власність, тобто землю та предмети, прикріплені до неї, на кшталт будинків). Проблема цього висновку пов'язана з тим, що стаття 205 Закону про власність 1925 р. (якою керувався Апеляційний суд при винесенні рішення, що вдова може подавати позов від свого імені) передбачає:

"1. У цьому законі, якщо з контексту не випливає інше, такі вирази мають значення, яке їм відповідно надається цим положенням, тобто:

2. "Власність" включає будь-які речі у вимогах, і будь-яке право власності на нерухомість або особисту власність".

Якщо положення статті 205 слід розуміти буквально (а те, що це так, треба ще довести), то видається досить-таки ясним, що слова "чи іншу власність" у статті 56 включають особисту власність так само як і нерухому власність. Однак Палата лордів не погодилася з такою інтерпретацією, вказавши, що цей закон є консолідуючим і парламент не міг мати на увазі, що закон, який стосується переважно нерухомості, може застосовуватися для того, щоб обійти доктрину приватності угоди. Через це Палата лордів дійшла висновку, що слово "власність" у контексті статті 56 не включає особисту власність.

11.3.3. Агентські відносини

Агент (А) — це особа, призначена патроном (П) для виконання угоди з третьою стороною (Т) від імені патрона. (Зауважте, що часом трапляються ситуації, коли агент наймається просто для підготовчої роботи, а не для укладання контракту — більшість агентських контрактів з агентами з продажу нерухомості належать до контрактів цього типу.) Типовими комерційними агентами є страхові агенти, агенти бюро подорожей, аукціоністи, біржові брокери та ін.

Ясно, якщо П призначає агента для укладення контракту з Т, закон трактує контракт так, ніби його укладено безпосередньо між П і Т. Тож питання щодо приватності контракту не виникають. Наприклад, у справі "Данлоп" проти "Нью Герадж" (1915 р.), в якій факти були трохи схожими на факти справи "Данлоп" проти "Селфріджа" (див. нижче), за винятком того, що в угоді між маклером і компанією "Нью Герадж" маклер був цілком очевидно призначений агентом "Данлопа" для укладення контракту продажу. Було ухвалено рішення, що контракт продажу був між "Данлопом" і "Нью Герадж" і що агент не порушив приватності контракту між цими сторонами.

Неназваний патрон

Проблема виникає у випадках, коли А не може сказати, що він діє від імені П. У таких випадках говорять, що П — неназваний патрон. Якщо реалії такі — А справді діє від імені П, право визнає контракт чинним, попри неназваність патрона. Якщо, однак, агентське право застосовується як спосіб обійти доктрину приватності, позов про те, що А уклав контракт від імені неназваного патрона, не буде підтримано.

У справі "Данлоп" проти "Селфріджа" (1915 р.) позивачем виступила компанія "Данлоп" (виробник шин), а відповідачем — роздрібно-торговельна крамниця "Се л фрі дж". Компанія "Данлоп" уклала письмову угоду з компанією "Дью Ко", яка займалася поставками аксесуарів для автомобілів, на підставі якої "Дью" придбала деякі продукти "Данлоп" для перепродажу в роздрібній торгівлі. "Дью" обіцяла, що вони не продаватимуть шини "Данлоп" за ціною, нижчою від вказаної в прайс - листі виробника, і як агент компанії "Данлоп" добиватимуться того самого від інших осіб, яким "Дью" продає шини. В обмін на це зобов'язання "Дью" одержала спеціальні знижки і дозвіл надавати знижки до 10 % власним клієнтам. Крамниця "Се л фрі дж" прийняла замовлення від двох своїх клієнтів на шини "Данлоп" за зниженою ціною. Вони замовили ці шини у "Дью", яка, у свою чергу, замовила їх у "Данлоп". 2 січня, в день доставки шин, "Селфрідж" зобов'язалася перед "Данлоп" не перепродавати їх за ціною, нижчою за зазначену в прас - листі "Данлоп". (Насправді зобов'язання було підписано кількома днями пізніше, але датувалося 2 січня.) Одне з цих замовлень було доставлено. Згодом представники "Селфрідж" сказали іншому клієнту, що він може отримати шини лише за ціною, вказаною в прайс - листі. Тим не менше, "Данлоп" подала позов на "Селфрідж" за порушення контракту, вимагаючи відшкодування збитків, пов'язаних із порушенням контракту, судової заборони продавати шини за ціною, нижчою, ніж у прайс - листі. Рішення Палати лордів: попри те, що компанія "Данлоп" могла бути неназваним патроном стосовно зобов'язання не знижувати ціни, єдиними сторонами контракту були "Дью" та "Селфрідж". Тому "Данлоп" програла справу, бо вона не була стороною контракту продажу і не надала зустрічного задоволення за контрактом продажу між "Дью" та "Селфрідж", який було укладено до втручання "Данлоп".