Право - Оуенз К. - 12.3.2. Висновки

У справі Інграм проти Літтла лорд-суддя Девлін (який висловив особливу думку) зазначив:

"Чому питання, чи повинен відповідач відшкодувати збитки за привласнення, залежить від того, чи є контракт недійсним або таким, що може заперечуватися, і ґрунтується на висновках, зроблених із розмови, в якій відповідач не брав участі? ... Для правосуддя основним питанням у подібних справах є не питання, чи контракт є недійсним або так, що може заперечуватися, а питання, яка з двох безвинних сторін має потерпіти від шахрайства третьої. Проста відповідь полягає в тому, що втрати слід поділити між ними в пропорції, справедливій за всіх обставин. Якщо те, що сталося, є просто нещастям, то сторони повинні зазнати рівних втрат; якщо втрати сталися цілковито чи частково через помилку або необережність будь-якої зі сторін, то ця сторона повинна понести їх цілком або в більшій частині".

Комітет з реформування права (Дванадцятий звіт "Передача титулу на рухоме майно", "Офіційні документи англійського уряду", № 2958 за 1966 р.) врахував погляд лорда-судді Девліна і так його прокоментував:

"9. Запровадження права суду на розподіл втрат є, на перший погляд, привабливим рішенням, і ми особисто підтримали б таке рішення, якби не дійшли висновку, що є аргументи, які не дозволяють з ним погодитися. Ми гадаємо, що якби судам надати право розподіляти втрати у справах такого типу, який ми розглядаємо, це було б рівнозначним запровадженню в галузі права, в якій визначеність і ясність мають особливо велике значення, невизначеності, що неодмінно випливає з надання широкої і практично необмеженої свободи дій. Така свобода дій є неприйнятною, коли йдеться про трансакції, пов'язані з передачею власності, і ми вважаємо небажаними будь-які зміни в праві, що можуть призвести до зростання кількості судових процесів, а також ускладнити отримання бізнесменами та іншими особами надійних юридичних порад або оцінювання можливих фінансових наслідків їхніх операцій та страхування відповідних ризики.

10. Практичні та процедурні складності, що виникають при запроваджені будь-якої системи розподілу, на наш погляд, значні. Уявімо, що шахрай Р незаконним шляхом заволодів товарами, які належать О, і продав їх безвинному покупцеві А, від якого вони перейшли спочатку до Б, а потім до В. Титул на товари залишається за О. Але на підставі статті 12 Закону про продаж товарів 1893 р. [нині Закон про продаж товарів 1979 p.] кожен продаж: від Р до А, від А до Б, від Б до В передбачає невисловлену умову, що продавець має право продавати товар. Згідно з чинним законодавством, якщо О не поверне собі товари, він подасть позов про привласнення або незаконне оволодіння чужим майном [тобто деліктний позов, за допомогою якого позивач прагне отримати відшкодування збитків на підставі незаконного втручання відповідача в його права власності на товари] проти В; В подасть позов проти Б, Б —• проти А, який (теоретично) повинен подати такий самий позов проти Р. Якщо О, В та Б виграють свої позови і якщо знайти Р, як це часто трапляється, не вдасться або він є підставною особою, всі витрати, пов'язані з відшкодуванням збитків, і судові витрати має нести А. Це, звичайно, ситуація, на виправлення якої й спрямована пропозиція розподілу втрат, але як це зробити на практиці? В, коли проти нього подасть позов О, повинен буде, мабуть, довести факт і міру "недбалості" (ми написали це слово в лапках, бо, як видається, ясно, що О не порушив жодного обов'язку, передбаченого загальним правом, перед В) О, пов'язаної з тим, що він не вжив достатніх заходів, щоб подбати про свої товари. (Щоправда, у справі Інгрем проти Літтла лорд-суддя Девлін запропонував, що якщо втрата сталася через "просто нещастя", то її слід розподілити в рівних частинах, але ми не бачимо жодних причин, чому власник рухомого майна, якщо він не зберіг титул на нього (а це питання ми докладніше розглянемо в цьому Звіті нижче) має бути покараний, якщо ніякої його вини немає.) Однак В було б складно довести недбалість О. Він не зміг навести деталі стосовно недбалості під час пледирування [тобто викладення фактів, за допомогою яких сторона процесу обґрунтовує свій позов або захист — Комітет має на увазі, що В не будуть відомі обставини, пов'язані з продажем О товарів Р, а отже, він не зможе довести недбалість, що необхідно для обґрунтування його аргументів], і навряд чи в цьому допоможе розкриття документів [тобто процедура, коли одна сторона має розкрити іншій стороні зміст документів, що стосуються справи], оскільки в більшості випадків таких документів не буде, хоч письмове опитування сторін [тобто процедура, коли одна сторона може ставити письмові запитання іншій стороні до початку судового процесу] може в деяких випадках допомогти встановленню достатньо серйозних доказів. З'ясування ступеня розважливості поведінки В, у свою чергу, звичайно, буде доречним для визначення ступеня його прав на будь-які пропорційні внески, і тут постануть такі самі труднощі доведення.

Ситуація істотно ускладнюється, якщо до справи залучаються ще й А та Б, а це необхідно, якщо правосуддя вимагав розподілу втрати між усіма сторонами. Будь-який пропорційний внесок, який В зможе отримати від О, зменшить його пропорційне відшкодування збитків у його позові проти Б і в позові Б проти А. Для А сума відшкодування буде цілком випадковою, бо вона залежатиме від того, якою мірою В зміг довести недбалість О; справді, В у більшості випадків не буде надто сильно зацікавлений в одержанні пропорційного внеску від О, бо вигоду від цього отримає не він (якщо лише Б не є неплатоспроможним), а Б, а через нього А. Таким чином, справжній спір розвиватиметься між О та А, скільки б не було наступних покупців, але цей спір не можна вирішити, доки не будуть задіяні всі інші покупці. Необхідність враховувати ступінь "недбалості" кожного з них вимагає від суду не брати до уваги будь-які специфічні умови в контрактах між А та Б, Б та В і так далі вздовж ланцюга покупців. Ці труднощі істотно ускладнюють доведення, свідчення і згадану вище процедуру, а отже, позначаються на тривалості та витратах на судочинство. Необхідно врахувати випадки, коли одна зі сторін є неплатоспроможною або коли знайдено Р (шахрая) і проти нього порушено справу до чи, як альтернативний випадок, після розподілу втрат. Ми повинні також врахувати подальші складнощі, ймовірні, якщо в будь-якому контракті виступав іноземний елемент.

Можливо, всіх цих складнощів можна уникнути, якщо замість намагання розподілити збитки між усіма задіяними сторонами, просто передбачити пропорційні внески між двома сторонами, які постраждали безпосередньо, а саме власником товарів та покупцем, на руках у якого вони виявлені. Це дасть змогу особі, котра володіє товарами, одержати пропорційний внесок залежно від того, якою, мірою остання здійснила

всі кроки, яких можна було від неї очікувати, щоб подбати про товар. Але навряд чи буде правильно знехтувати недбальством усіх попередніх покупців у ланцюгу як res inter alios acta [лат. — дії інших осіб], і зробити так було б, безумовно, несправедливо стосовно власника товарів. На цьому наголошує той факт, що сумлінність першого покупця в ланцюгу часто викликає сумніви, попри те, що довести щось проти нього важко. Більше того, останній покупець не матиме вагомих мотивів встановлювати недбалість власника, коли він може відшкодувати всі свої збитки від безпосереднього продавця за допомогою позову, що спирається на невисловлену умову стосовно титулу. Втім, якщо це право було б узалежнене від права на відшкодування від власника, останній покупець, напевне, опинився б у гіршому становищі, ніж те, в якому перебуває нині. Тому ми вважаємо, що будь-яка процедура визначення пропорційних внесків неодмінно потребуватиме задіяння всіх попередніх покупців ланцюга, а аргументи проти такого рішення ми вже навели вище". Далі Комітет рекомендував, щоб в усіх випадках, коли при продажу товарів фіксується помилка визначення особи покупця, якщо це стосується третіх сторін, контракт має бути визнаний таким, що може заперечуватися, або недійсним. Як ми бачили, саме таким є нинішній стан права (крім виняткових випадків), коли йдеться про ситуації укладення контракту сторонами в присутності одна одної. Однак, хоч це видається нелогічним, у випадках, коли контракт укладається не в присутності сторін, превалює принцип справи Канді проти Ліндсея.