Право - Оуенз К. - 16.8. Судовий наказ (заборона)

Видання наказу про реальне виконання суд робить на свій розсуд, бо це - - засіб судового захисту права справедливості. Рішення, прийняте на розсуд суду, не обов'язкове, воно може виноситися відповідно до встановлених правил, таких як "той, хто шукає справедливості, повинен діяти справедливо" або "той, хто йде до суду справедливості, повинен приходити з чистими руками" тощо. Однак, якщо суд відмовляється видати наказ про реальне виконання, позивач переважно має натомість право на відшкодування збитків.

Суд відмовиться видати наказ за таких обставин.

1. Якщо відповідач прагне поводитися не по справедливості.

Позивач прагне скористатися помилкою відповідача при визначенні ціни на власність, що продається: відповідач вже відхилив пропозицію на 2 тис. фунтів стерлінгів, але потім написав листа, з пропозицією землі за 1250 фунтів стерлінгів, маючи на увазі запросити 2250 фунтів стерлінгів. Позивач прийняв пропозицію, повідомивши про це з поворотною поштою, а потім, коли відповідач відмовився завершити виконання контракту, подав позов, вимагаючи видати наказ про реальне виконання. Суд ухвалив рішення, що не слід видавати наказ про реальне виконання (див. справу Вебстер проти Сесіла (1861 р.)).

2. Якщо виконання наказу про реальне виконання спричинить труднощі у відповідача.

У справі Денні проти Лайта (1857 р.) відповідач придбав землю, оточену землею іншого власника. З'ясувавши, що він не має права проходу через чужу землю і через це не може дістатися до землі, про купівлю якої уклав контракт, він припинив виконання контракту. Суд відмовився видати наказ про реальне виконання на тій підставі, що це спричинило б труднощі у відповідача.

Навіть якщо трудність виникає після укладення контракту, суд може відмовити у виданні наказу. У справі Пател проти Алі (1984 р.) відповідачка уклала контракт про продаж свого будинку. Після укладення контракту, але до того, як відбулася передача, вона захворіла і стала дуже залежати від допомоги сусідів. Суд ухвалив рішення, що видавати наказ про реальне виконання не слід, бо це спричинило б труднощі для відповідача.

3. Якщо контракт потребуватиме постійного нагляду з боку суду. У справі Район проти "Мьючуел Тонтайн" (1893 р.) відповідачі здали позивачам квартири, в контракті передбачалося, що до квартир навідуватиметься швейцар для виконання певних обов'язків, зокрема доставки листів, прибирання тощо. Швейцар мав іншу роботу — шеф-кухаря в сусідньому закладі, і часто був відсутній, коли він був потрібен у квартирах. Позивач подав позов, вимагаючи реального виконання контракту. Рішення: видавати наказ про реальне виконання контракту не слід, бо це потребувало б постійного нагляду з боку суду.

Однак у справі Поснер проти Скотт-Льюїса (1987 р.) з аналогічними фактами було ухвалено рішення, що наказ про реальне виконання контракту слід видати. Суд зазначив, що вирішуючи питання, чи слід видавати наказ про реальне виконання, необхідно брати до уваги такі міркування:

а) чи достатньо однозначно окреслено, що необхідно зробити для виконання наказу про реальне виконання?

б) чи є неприйнятним ступінь необхідності в нагляді за виконанням наказу?

в) якими є відповідні шкода і труднощі, яких зазнають сторони в разі, якщо наказ буде видано, і в разі, якщо його видано не буде?

Суд дійшов висновку, що в цьому випадку відповідачам можна було б наказати, щоб вони призначили швейцара на визначений час; такий наказ не потребував би від суду постійного нагляду, бо якби наказ не виконувався, позивач міг би вжити заходів, щоб виконати його в судовому порядку; виконання наказу не спричинило б труднощів у відповідачів.

4. Якщо суд не може видати наказ про реальне виконання проти позивача ("рівність — це справедливість").

У справі Флайт проти Болланда (1828 р.) суд відмовив у виданні наказу про реальне виконання неповнолітнім на тій підставі, що через його неповноліття контракт, спрямований проти нього, не можна реально виконати в судовому порядку.

Наказ про реальне виконання не може бути виданий за низки інших обставин. Основним прикладом є контракт про особисті послуги: вважається, що якщо особі наказати працювати на іншу особу, це порушує її особисту свободу. Однак нині дедалі більшого поширення набуває тенденція до видання судової заборони, спрямованої на запобігання порушенню контракту про особисті послуги. Вважається, що це просто сприяє не порушенню контракту відповідачем, не зобов'язуючи його працювати за контрактом (див. нижче справу "Ворнер Браз" проти Нельсон),

16.8. Судовий наказ (заборона)

Судовий наказ (заборона) є засобом судового захисту права справедливості і як такий призначається судом на його розсуд так само, як і інші засоби судового захисту суду справедливості.

Судовий наказ (заборона) — це розпорядження суду зробити або не робити чогось. Порушення судового наказу є непокорою суду, а це серйозна справа.

Судовий наказ може бути заборонним або зобов'язувальним. Зобов'язувальний судовий наказ приписує відповідачеві зробити позитивні кроки, щоб виправити порушення контракту, якого він припустився в минулому.

Зобов'язувальний судовий наказ має пройти тест на "баланс користі", тобто на визначення, чи переважує шкода відповідача користь, яку одержить позивач, якщо буде призначено судову заборону. Так, демонтаж будівлі, зведеної на порушення контракту, не буде призначено, якщо позивач одержить від цього незначну користь. Але якщо будівлю зведено на порушення обмежувального контракту і будинок закриває позивачеві вид на море, на користь позивача буде видано судову заборону, за якою відповідачеві буде наказано демонтувати будівлю.

Заборонний судовий наказ видається, щоб запобігти подальшому порушенню контракту відповідачем. У справі Лемлі проти Вагнер (1852 p.) співачка В. підписала контракт, за яким мала виступати в театрі Л. протягом трьох місяців. У контракті вона зобов'язалася не виступати в інших місцях без письмової згоди Л. Суд видав наказ, що забороняв їй на порушення контракту виступати в інших місцях.

У справі "Ворнер Бразерс'* проти Нельсон (1937 p.) стверджувалося, що видача судового наказу рівноцінна призначенню реального виконання контракту про особисті послуги, тож не слід видавати судового наказу. У цій справі відома актриса Бет Дейвіс (справжнє ім'я Нельсон) мала ексклюзивний контракт зі студією "Ворнер Бразерс". Вона заявила, що на порушення контракту з "Ворнер Бразерс" піде працювати до конкуруючої студії. Рішення: слід, видати наказ, що забороняє їй це зробити. Такий наказ сприятиме не порушенню контракту з "Ворнер Бразерс", але не зобов'язуватиме її до виконання, оскільки будучи дуже здібною жінкою, Бет зможе, за бажання обрати для себе інше поле діяльності.

З цією справою контрастує справа "Пейдж Ван Рекорде" проти Бріттона (1967 р.), в якій відповідачі, поп-група "Троггс", за контрактом з позивачем мали найняти його своїм менеджером на п'ятирічний термін. Крім того, в контракті передбачалося, що вони не найматимуть на посаду менеджера нікого іншого протягом цього терміну. Між сторонами виникла серйозна суперечка, після чого група найняла іншого менеджера. Позивач порушив справу, вимагаючи видати судовий наказ, що заборонятиме їм так чинити. Рішення: судову заборону видавати не слід. У цій справі видача судової заборони зобов'язала б до реального виконання контракту між відповідачами та позивачем, бо єдиною альтернативою призначенню нового менеджера було б те, що група сама була б собі менеджером. Цього вони зробити не могли. Було видано заборонний судовий наказ.