Право - Оуенз К. - 23.3. Справа про талідомід

Дуже важко, однак, довести факт недбалості постачальника, якщо той брав участь у виробництві товару. Класичним трагічним прикладом є справа про талідомід. У цій справі перший з наведених вище критеріїв для порушення справи проти постачальника, який не є ні роздрібним торгівцем, ні виробником, не міг бути застосований, другий — також, здавалося, не підходив, бо постачальник мав добру репутацію, тож складалося враження, що в проведенні додаткових тестів немає жодної необхідності. Оскільки тут ішлося про дітей, можна сказати, що це був особливий випадок: адже препарат рекомендували спеціально для вагітних жінок І, оскільки він міг заподіяти шкоду більшу, ніж якби ним користувалися невлгітні, виробники були зобов'язані провести власні незалежні випробування. Цей аргумент ніколи не розглядався в суді, але рівень, на якому перші випадки залагоджувалися поза стінами суду, вказує на те, що баланс думок був не на користь того, що цей аргумент мав би успіх.

Справа як така не увійшла до збірок судових рішень, бо була улагоджена за стінами суду: єдині два випадки, зафіксовані в них, не стосувалися питань відповідальності. Однак факти цієї справи добре задокументовані. Компанія "Дистилерс" імпортувала і поставила на ринок препарат, вироблений у Західній Німеччині хімічною компанією з доброю репутацією. Препарат був транквілізатором для вагітних жінок. В описі зазначалося, що він безпечний і не мас побічних ефектів. Попри це, препарат спричиняв страхітливі каліцтва у плода. Не було практично жодного сумніву, що німецька компанія припустилася недбалості від самого початку, не провівши достатніх випробувань препарату. Згодом склалося враження, що компанія пішла на свідоме приховування, бо коли вади розвитку новонароджених дітей почали зв'язувати з талідомідом, виробники препарату продовжували постачати його, одночасно докладаючи енергійних зусиль для замовчування свідчень проти нього. У Британії було зареєстровано понад 300 випадків вад розвитку, пов'язаних з уживанням талідоміду. Очевидним ходом дій стало б порушення справи проти німецького виробника, але в той час це з різних аричин будо неможливим на практиці. Тож потерпілим дітям залишалося лише порушити справу про недбалість проти компанії "Дистилерс". На свій захист "Дистилерс" навели два ряди аргументів. По-перше, вони заявили, що не припустилися недбалості, бо не були зобов'язані самостійно випробовувати препарат, придбаний у виробника з доброю репутацією. По-друге, діти, які постраждали, не були юридичними особами, тож вони були не в змозі порушити справу проти них. Другий аргумент відхилили в Австралії і, ймовірно, відхилили б також у Британії. (Це питання нині роз'яснене Законом про вроджені хвороби (цивільна відповідальність) 1976 p.: він надає дітям право порушувати справу в таких випадках.)

З іншого боку, перший аргумент міг мати успіх. Про це свідчить той факт, що в перших двох випадках, коли справу залагодили поза стінами суду, сума збитків була зменшена на 60 %, що вказує на те, що в разі слухання цих справ у суді вони повністю провалилися б. Це означає, що юридичні радники визнали, що, якби справа слухалася в суді, діти мали б шанс виграти лише на рівні 40 %. Важливо, що улагодження справи мало бути схвалене в суді, бо стосувалося неповнолітніх. Улагодження було схвалено, отже, суд дивився на справу так само, як і ті, хто вів ці переговори. Насамкінець, переважно через кампанію, яку вела газета "Санді Тайме", компанія "Дисти-лерс" була змушена заснувати щедро фінансований трастовий фонд, якому уряд надав унікальні податкові пільги. Тож врешті-решт було практично досягнуто справедливості. Але це сталося завдяки тиску громадської думки: право продемонструвало свою неспроможність перед лицем кризи.

А як же зі статтею 14 Закону про продаж товарів і поняттям безумовної відповідальності? Безперечно, товар не мав комерційної якості (як вимагає право) і не відповідав своєму призначенню. Чому ж справу було порушено проти "Дистилерс", а не проти роздрібного торгівця препаратом? Коротка відповідь полягає в тому, що навіть якби існував контракт на продаж талідоміду споживачеві, він був би між матерями дітей і роздрібними аптеками.

Однак, навіть якби шкода була завдана не дітям, а їхнім матерям, не існувало б договірного зобов'язання, оскільки є рішення, що коли аптека поставляє препарат пацієнту за приписом лікаря, то контракту між аптекарем і пацієнтом немає. Це, вказує право, пов'язано з тим, що контракт є нонсенсуальним (тобто укладається за згодою сторін), а це не так, коли аптекар виготовляє ліки за рецептом, бо аптекар має статутний обов'язок виготовляти ліки за рецептом (див. справу "Пфайзер" проти Міністерства охорони здоров'я (1965 р.)). Щоправда, цей погляд навряд чи був обґрунтованим у 1965 р. (одним із переконливих прикладів того, як безумовна відповідальність перевищує поняття домовленості, є представництво через необхідність). Нині, коли право передбачає в споживчих контрактах невисловлені умови, які не можна виключати, і накладає обмеження на свободу договірних відносин, цей погляд істотно дискредитований. У будь-якому разі, незалежно від того, чи "Пфайзер" діяв раціонально з погляду права, чи ні, коли фінансував забезпечення медичними товарами через вимушені відрахування з платні працівників, не надаючи їм можливості самостійно вести приватні переговори з метою укладення контракту про своє забезпечення, а потім зменшив звичайну правову відповідальність постачальників товарів, заперечуючи, що поставки товару є договірними, таке ставлення здається дуже сумнівним з погляду моралі.