Право - Оуенз К. - 25.7. Приватні компанії

Приватна компанія — це різновид зареєстрованої компанії, яка не належить до публічних компаній. Приватна компанія не може рекламувати свої акції чи облігації для продажу широкому загалу (стаття 170 Закону про фінансові послуги 1986 p.). Подібно до державної, від приватної компанії раніше вимагалося мати як мінімум двох членів. її мали організувати два члени, і заборонялося, щоб кількість її членів становила менше двох. Однак виникло багато приватних компаній (відомих під назвою "одноосібних компаній" на визнання практичних реалій ситуації), в яких один член компанії здійснював контроль, а другий був присутній лише номінально для дотримання вимог законодавства. Так, можна було організовувати компанію "Джері Білдерс Лтд" з акціонерним капіталом у 100 фунтів стерлінгів, в якій 99 акцій приділено Джері, а решта — 1 акція — його бухгалтеру, адвокату або члену його родини.

Нині відповідно до положень 12 Директиви ЄС "Про законодавство щодо компаній" випущено Постанову про компанії (одноосібні приватні компанії з обмеженою відповідальністю) (SI 1992/1699), згідно з якою з липня 1992 р. дозволено організовувати приватні компанії з відповідальністю, обмеженою акціями чи гарантіями, що складаються з одного члена, або зменшувати кількість членів компанії до одного. Дія постанови не поширюється на приватні компанії з необмеженою відповідальністю, які й надалі мають складатись як мінімум з двох членів. Приватна компанія повинна мати щонайменше одного директора, а також секретаря. Жодна особа не зобов'язана бути членом компанії, але на практиці в малих приватних компаніях директори майже завжди є членами компанії, так само як і секретарі. Єдиний директор може не бути секретарем. Так, в одноосібних компаніях нерідко особа, котра здійснює контроль, є єдиним директором, а номінальний власник акцій — секретарем. Якщо є два директори, то ніщо не може завадити одному з них виконувати функції секретаря. Законом не передбачено жодних обмежень щодо передачі акцій приватної компанії (крім того, що акції таких компаній не можуть рекламуватися для продажу широкому загалу), але в статуті компанії нерідко фіксуються обмеження на передачу акцій. Причина цього полягає в тому, щоб перешкодити стати членами компанії особам, яких наявні члени або директори вважають небажаними.

Всі компанії мають готувати повні звіти для представлення своїм акціонерам. Однак є спеціальні застереження, дія яких поширюється на приватні компанії, що підпадають під визначення малих або середніх, відповідно до яких вони можуть подавати до Бюро реєстрації компаній скорочені звіти. Ці поступки залежать від типу компанії — малим компаніям надаються істотні поступки. Компанії визначають як малі та середні за такими критеріями, як обсяг обороту, балансова вартість та середньотижнева кількість працівників. Щоб належати до цієї категорії, компанія має задовольняти два з трьох критеріїв, встановлених у класифікації. Поступки, пов'язані з обсягом звітування, мають на меті забезпечити певну конфіденційність компанії щодо її фінансових справ, хоч можна стверджувати, що обмежена відповідальність створює істотні переваги і втрата конфіденційності не надто висока ціна за ці переваги.

Мета розрізнення приватних і публічних компаній полягає в наданні малим компаніям можливості пом'якшити контроль за їхньою діяльністю (хоча не слід із цього робити висновок, що всі приватні компанії малі, наприклад, "Літтлвудс" — імперія футбольних букмекерів і торгівлі поштою — це приватна компанія), бо немає потреби застерігати публіку від інвестування в ці компанії. Публічні компанії є об'єктом значно суворішого контролю.

Основною метою створення публічної компанії є залучення грошей шляхом публічної підписки. Як правило, це відбувається через розміщення акцій на біржі. Вимоги для розміщення акцій на біржі суворі й значно перевищують обсяг контролю за публічною компанією, передбаченого Законом про компанії.