Право Європейського Союзу - Муравйов В.І. - 6. Права працівників Євросоюзу у разі звільнення

Згідно зі ст. 153 ДФЄС Союз підтримує та доповнює дії держав-членів у багатьох аспектах сфери зайнятості та соціального захисту, в тому числі у разі розірвання трудового договору. В державах-членах ЄС припинення трудового договору є правомірним лише на підставах, визначених у законодавстві, та за дотримання певної процедури звільнення. У разі звільнення працівника з ініціативи роботодавця правомірні підстави припинення трудового договору можуть бути пов'язані з працівником (різні види порушення трудових обов'язків, недостатня кваліфікація тощо) та з економічними і виробничими факторами (колективні звільнення, банкрутство тощо).

До другої половини XX ст. роботодавці не були обмежені у більшості випадків наявністю поважної причини для звільнення працівника. На сьогодні захист працівників від незаконного звільнення є одним із важливих соціально-економічних прав працюючих осіб, яке визнається на національному рівні та закріплюється у міжнародних документах (Міжнародному пакті про економічні, соціальні та культурні права, Європейській соціальній хартії). Стаття 30 Хартії ЄС про основні права встановлює, що кожен працівник має право на захист від будь-якого незаконного звільнення відповідно до права Союзу, національного законодавства та практики. Це означає, що жодного працівника не може бути звільнено без законних підстав. Якщо неправомірне звільнення відбулося, то особа має право на ефективний незалежний засіб правового захисту, справедливий судовий розгляд та належну компенсацію.

Захист працівників у випадку банкрутства підприємства

Для визначення положення працівників та захисту їх прав при банкрутстві підприємства було прийнято у 1980 р. Директиву 80/987/ЄЕС "Про зближення законодавств держав-членів щодо захисту працівників у випадку банкрутства роботодавця". Поява цієї Директиви вплинула на розвиток соціального захисту працівників на рівні ЄС, а її основні положення знайшли згодом відображення у ст. 25 Європейської соціальної хартії (переглянутої) 1996 р. Проте Директиву було неоднозначно сприйнято в державах ЄС, а незадовільна імплементація її положень Італією стала підставою об'єднаної справи Francovich (с-6/90, с-9/90 Andrea Francovich and Danila Bonifaci and others v Italian Republic [ 19911).

Головне досягнення Директиви полягає у захисті майнових прав працівників у випадку неплатоспроможності роботодавця. Відповідно до положень Директиви виплати працівникам заробітної плати, вихідної допомоги та інших виплат повинні здійснюватися зі спеціалізованих гарантійних фондів, які не підлягають розподілу між іншими кредиторами при визнанні підприємства банкрутом. Разом із тим, державам дозволяється встановлювати максимальну межу для виплат, що здійснюються гарантійними фондами (ст. 4 Директиви 2002/74/ЄС).

У 2002 р. було прийнято нову Директиву 2002/74/ЄС, яка змінила попередню Директиву "Про зближення законодавств держав-членів щодо захисту прав працівників у випадку банкрутства роботодавця". Нову Директиву було прийнято з метою забезпечення справедливого захисту працівників з урахуванням нових концепцій неспроможності роботодавця, окрім ліквідації підприємства, та для регламентації транскордонних ситуацій. Директива 2002/74/ЄС застосовується до всіх вимог працівників, які пов'язані з трудовими відносинами та висуваються до роботодавця-банкрута.

Роботодавець визнається у стані банкрутства, коли до нього висунуто вимогу про початок колективних процедур на підставі його неспроможності, відповідно до законодавчих, регламентарних та адміністративних положень держави-члена, які включають позбавлення роботодавця майна, призначення ліквідатора або особу, яка виконуватиме схожі функції; та коли компетентні державні органи приймуть рішення щодо початку процедури банкрутства, визнання підприємства роботодавця чи його бізнес повністю закритим, якщо майна не вистачає на відкриття процесу (ст. 2 Директиви 2002/74/ЄС).

Директива може не застосовуватися до захисту деяких категорій працівників у разі надання державою інших гарантій за національним законодавством. Так, положення Директиви держави можуть не застосовуватися до надомних працівників, найнятих фізичними особами, членів риболовецьких суден (ст. 1 п. З Директиви 2002/74/ЄС). Утім, держави не можуть виключати зі сфери дії Директиви частково зайнятих працівників, тимчасових працівників, працівників, з якими укладено строкові трудові договори.