Приватне життя і поліція - Римаренко Ю. І. - 3.1. Історичний розвиток поняття "поліція"

3.1. Історичний розвиток поняття "поліція"

Встановлення охоронюваного правом та стабільного порядку е одним із основоположних завдань держави та легітимною підставою монополії державної влади. Загроза безпеці нормального суспільного співіснування виникає тоді, коли окремі особи ставляться з неповагою до загального правопорядку або окремих прав інших членів суспільства, поводяться всупереч принципам громадського співіснування або спричиняють шкоду нормальному функціонуванню державних органів. Відвернення цих загроз безпеці суспільства та запобігання порушень правопорядку є завданням поліції.

Термін "поліція" використовується в німецькій мові приблизно з другої половини XV ст., належить до тих понять політично-правової мови, які зазнавали змін у своєму значенні відповідно до конституційно-правових та політичних перетворень у державі. До XVII ст. під "доброю поліцією" загалом розуміли належний порядок суспільного співжиття. На основі такого розуміння імперські положення про поліцію регулювали різні сфери суспільного життя, як от: економічні відносини, становий поділ, трудову діяльність (зокрема, челяді), загальну поведінку (наприклад, забороняючи те, що було більш за необхідне для нормального життя), договірні відносини (накладаючи заборону, зокрема на лихварство) або спадкове право.

З середини XVII ст. на окремих німецьких територіях поступово зникав становий поділ та утворювалися абсолютистські держави, які мали за мету сприяння "загальному добробуту". У таких державах загального добробуту поліція мала широке коло адміністративних функцій. В залежності від того, які принципи сповідували тодішні "творці життя", поліція мала гарантувати внутрішню безпеку, економічну міць та добробут підданих ("найбільше щастя найбільшої кількості"). Камераліст фон Юсті описував "кінцеву мету поліцейських законів ... як сприяння зміцненню й нарощуванню внутрішньої влади та сили" держави і приведення у відповідність добробуту громадян з тим, що є найкращим для всіх. Бергіус, також камераліст, вбачав завдання поліції, зокрема, у забезпеченні належного порядку, безпеки та добробуту підданих. У часи просвітницького абсолютизму для сприяння громадському добробуту, збереження безпеки та порядку, а також для покращання статку людей поліцейська влада -iua politiae- сприймалася як централізована та не обмежена правом державна влада. Своєю "поліцейською владою" абсолютний монарх намагався впроваджувати економічні, соціально-політичні або громадсько-політичні програми, а також встановлювати соціальний порядок.

Управління "державою загального добробуту" або " поліцейською державою" здійснювалося централізованим апаратом та компетентними чиновниками, тобто аристократами та освіченою буржуазією, вихованою камералістичною теорією та практикою. Приблизно в середині XVIII ст. відбулося важливе організаційне перетворення у сфері управління: відокремлення загального управління внутрішніми справами, на яке й були покладені поліцейські завдання у широкому розумінні, від поліцейської служби, яка відповідала за безпеку, порядок, боротьбу зі злочинністю та дорожній рух.

На відміну від всезагальної компетенції поліції у абсолютистській державі " загального добробуту", з другої половини ХУШ ст. посилився такий напрям політичної теорії епохи просвітництва, який наголошував на важливості політичних та громадянських свобод. З метою розвитку правових основ державної діяльності особливого значення набуло розмежування між відверненням загроз, що є завданням поліції, та підтриманням загального добробуту або "сприяння найбільшому щастю найбільшої кількості людей ". Такий розподіл був відображений, зокрема, Пюттерсом у "Institutiones iuris publici Germaпісі", де він відокремлював "cura avertendi mala futra" як завдання поліції відвертати загрози та "promouendae salut is cura proprie non est politiae". Наприкінці XVIII ст. Зоннефельс визначив поліцейське право також як науку про встановлення та забезпечення внутрішньої безпеки держави. Внутрішня безпека складалась із безпеки осіб, їхньої честі та майна. Виходячи із розмежування згаданих понять, фундатор Загального права Прусії Зварец через розмежування понять обґрунтував деякі державно-правові наслідки та запропонував у своїх доповідях розрізняти поліцейське управління та управління забезпеченням добробуту в залежності від інтенсивності їхнього впливу на громадян: "На обмеження, метою запровадження яких є відвернення спільної загрози та недопущення шкоди, держава має інтенсивнішу правоможність і повноваження, ніж на такі, що звичайно сприяють приватному добробуту, комфорту та насолоді життям як таким ".

У Пруссії завдання поліції щодо відвернення загроз було визначено ще у § 10 п. 17 Загального права Пруссії 1794 p.: "Сфера поліції є вжиття необхідних заходів для підтримання громадського спокою, безпеки та порядку, а також для відвернення загроз громаді або окремим її членам". Проте не слід переоцінювати значення цього положення. Лише у XIX ст. почали більш чітко розрізняти, з одного боку, відвернення загроз, а з іншого, піклування про добробут населення. Це розмежування базувалось на розумінні того, що державний апарат, що ставить за мету піклування про суспільний добробут, з його власною "поліцією добробуту" ставить під загрозу свободу громадян, через що компетенція держави, за невеликим винятком, мала б бути обмежена забезпеченням громадської безпеки. Якщо втручання у приватну сферу з метою забезпечення добробуту з боку держави могли бути допустимими лише на основі закону, то такі самі заходи, обґрунтовані відверненням поліцією загрози, ще довгий час були (природно-правовим чином) легітимовані як завдання держави та її поліції щодо відвернення загроз.