Приватне життя і поліція - Римаренко Ю. І. - 4.2. Поліція як орган державної влади чи як орган, що виконує соціальну роль

У цьому розділі емпірична поліцейська наука розглядалась інтенсивніше як соціологія поліції, при цьому, перш за все, зверталась увага на критичні міркування, що з'явились після 1968 р. Тут, однак, не розглядатиметься велика кількість критичних позицій лівого спрямування, що мали місце у 70-тих роках. З іншого боку, було б правильним відмовитися від представлення лівих ідей, від розуміння поліції та бачення її організації, що склалися у постмарксистський період. Поряд з поліційним правом та наукою про поліцію необхідність представити поліцію як організацію через допоміжні науки тільки зростає. Тут доцільно згадати соціологію поліції, яка емпірично досліджує поведінку співробітників поліції, їх походження та спосіб мислення, але яка водночас також розглядає і поведінку громадян.

Поряд із соціологічними дослідженнями поліцейського середовища все більшого значення набувають поліцейська та кримінальна етнологія, яка вивчає причини порушень громадського порядку, а тому й є наукою, суміжною із кримінологією. Поліція також може бути предметом досліджень соціальних наук. Якщо розуміти поліцію як формальний або неформальний орган, що контролює суспільство, то тоді вона повинна досліджуватись з точки зору теорії соціальних систем та розглядатись у зв'язку із іншими системами контролю. Детально ці питання нижче не розглядатимуться, але буде спроба коротко представити ці допоміжні науки.

У кінці розділу буде зроблена спроба подолання марксистського погляду більш ціннісно орієнтованою "поліцейською філософією". Це пов'язано із впровадженням нових завдань поліції. Такі нові завдання встановлюються не тільки у п'яти нових федеральних землях Німеччини, айв усіх постмарксистських політичних системах. Соціологічні дослідження щодо поліції, охорони громадського порядку у нових федеральних землях мають цікаві результати, отримані при реструктуризації цього підрозділу. При цьому слід враховувати, що на території п'яти нових земель, тобто колишньої НДР, поліція мала орієнтовану на класову теорію функцію охорони держави робітників і селян та її влади. У зв'язку з оцінкою власної роботи проявився і високий рівень самоідентифікації поліцейських службовців. Понад 90% співробітників поліції показали, що вони повністю виконують свою роботу або щонайменше, що вони нею задоволені. Робота ця була показана як багатоаспектна, яка приносить задоволення (90%). Повністю погодились із таким визначенням 39,5% опитаних та частково 53,1%. Професійно частково незавантаженим відчував себе кожен другий поліцейський, але точно така кількість почувалися надзвичайно завантаженими (45%). 12% опитаних бажали більше фізичного навантаження. Наведена нижче таблиця показує результати, які були отримані у відповідь на запитання, як загалом оцінюються поліцейські завдання:

Очевидно, що при такій оцінці завдань та їхнього сприйняття поставало питання щодо виконання службових обов'язків зважаючи на мотивацію. При цьому завдання та мотивація можуть, але не повинні збігатися.

На такому тлі небезпідставно виникає запитання, як відчули часи перебудови колишні поліцейські і як вони поставилися до нових завдань? Щодо цього є результати соціологічних опитувань поліцейських від вересня 1990 р. Також і за результатами цих опитувань нижче будуть зроблені певні висновки. На запитання щодо самоідентифікації в контексті нових перспектив кількісне співвідношення було таким:

Також, що стосується оцінки власної ролі, то результати опитування колишніх поліцейських після об'єднання Німеччини також відкрили завісу на деякі речі. Особливо цікавими виявилися відповіді на останні два запитання у таблиці, що наводиться нижче, а саме щодо демократичних традицій в історії поліції до 1945 року. Ствердно відповіли щодо наявності таких демократичних традицій 32,4%, і водночас 39,8% заперечили їх існування. На запитання про те, чи повинна поліція охороняти традиції та надбання народу від впливу іноземців, "так" відповіли 42,7 % опитаних і "ні" - 43,7%.

Емпірично орієнтована наука про поліцію або поліцейсько-соціологічна теорія розвинулася тільки після Другої світової війни. З того часу основним завданням є визначення поліцейської структури, її організаційних форм, диференційований розгляд її діяльності та вчинюваних нею дій, тобто конкретизація процесу за допомогою емпіричних досліджень. Водночас і дослідження приватних заяв про злочини та реакції поліції на них, а також систематизований поділ поліцейських слідчих дій у кримінальному процесі є темою цього напряму досліджень. Вочевидь, сучасний напрям соціології поліції не влаштовує традиційний - переважно економічно прикрашений - аналіз її дієвості з позиції коштів та корисності та взяття за основу як індика* торів чи параметрів показників рівня злочинності (ризик, квота розкриття, час реакції поліції та ризик накладення покарання). У результаті цей напрям відносно гостро критикує традиційне кримінально-етиологічне вчення про внутрішні та зовнішні причини злочину. Традиційній кримінології закидається, по суті, свавільний характер її вихідних принципів, як - от сприйняття підтриманого більшістю нормативного консенсусу, свободної людської волі та загальної людської відповідальності, сприйняття тотальної індивідуальності, зокрема кримінальної особистості. Оскільки цей напрям має за основу нове визначення поняття соціального контролю Карка та Гіббса, поліції у ньому відводиться функція "формального соціального контролю". Про "формальний соціальний контроль" йдеться, коли одна або кілька організацій, авторизованих або спеціально уповноважених суспільством чи державою, відповідно реагують передбаченим чином на визначену негативну девіантиу поведінку та/або намагаються превентивно впливати на виникнення або повтор таких проявів поведінки чи станів. У такому аспекті це вчення пов'язується із думкою про завуальованість класового конфлікту через зменшення візуальної очевидності центрів влади. Визначений таким чином "формальний соціальний контроль", який як традиційна система контролю свідчить про наявність прогалин спостереження превенції та репресії, вступає у непереборну суперечність з іншою моделлю соціального контролю - соціальною діяльністю. Тому не вражає, коли поліція визначається просто як "агент пануючих інтересів влади".

Проте, не дуже багато користі приносить й визнання того, що це здебільшого не відповідає уявленню поліції про саму себе. Брустен говорить про те, що кожний окремий співробітник поліції перебуває в об'єктивно суперечливій ситуації: він є членом організації, що визначальним чином забезпечує владу пануючого класу, але до самого цього класу не належить.

Наука про поліцію, орієнтованої на марксизм, закидає обом до останнього часу провідним школам - етатистській та суспільній - те, що вони не виробили системної критики теоретичних та практичних постулатів і перспектив. Цікаво, що ця критика постала з досліджень взаємозв'язків фінансового поля тактичної модернізації поліції у контексті проблематики фінансового базису розвитку інфраструктур великих міст та "стабілізації системи влади соціальної держави". Співвідношення "видатків на поліцію, завдань, що перед нею ставляться та організації поліції" є, таким чином, не предметом власної тематизації, а тільки результатом "антиавторитарного мислення".

Виникають передусім три заперечення проти методу "гуртка молодих кримінологів". Ці три заперечення спрямовуються проти предестинації результату догматичною закам'янілістю класового марксистського підходу, недостатнього емпірічного забезпечення аналітичних викладок та еклектичного методу наведення доказів шляхом накопичення маргінальних аргументів, що мають забезпечити теоретичну цілісність викладу. Останнє здійснюється, наприклад, у зверненні до правового вчення Хартса та його теорії про поверхневу функцію правового принципу або до елементів системної теорії.

Цьому залишається тільки заперечити, що усі відомі соціальні системи - також держава і державна субсистема - поліція - обумовлюють напруженість, в якій соціальна система з певними функціями виступає на певних ієрархічних рівнях. Далі варто зауважити, що характерною ознакою соціальної системи є переміщення важливих рішень, також і "поліції як інстанції, яка формулює дефініції", на вищі рівні ухвалення рішень, а цим самим на олігархічні центри, що відповідає "залізному закону олігархії" Роберта Мі-хельса. Кредом усіх цих досліджень є те, що напруженість є складовою капіталістичної системи економіки, а вона у свою чергу як вираз класового суспільства робить поліцію "пособником капіталістичного процесу управління: центральним зв'язковим консистентної системи влади і права, з одного боку, та інконсистентної системи ринкових цін та кризи, з іншого боку, що стає "формальним зіставленням роботи і капіталу"

Нормування робочого часу як масштабу ринкової ціни, яке встановлюється і гарантується взаємозалежністю влади, закритої системи права застосування влади та "підпорядкованого" часу, забезпечує його як товар на ринку взагалі та тим самим гарантує досягнення рівномірної норми прибутку через механізм ринкової ціни (заробітну плату) та кризу капіталістичного процесу накопичення.

Часто не наголошується на тому факті, що криміналізація через " поліцію як інстанцію, яка формулює дефініції", як "зв'язкової ланки" між владою та правом, з одного боку, та гарантією нормування робочого часу, з іншого, саме у соціалістичній системі є набагато складнішим за своєю суттю моментом, оскільки саме у цій субсистемі вона досягає повноти. Криміналізація дисидентів, залучення психіатричних лікарень як носіїв "формального соціального контролю" можуть тільки підтвердити сумнів, який обов'язково випливає, коли приватна власність залишається єдиною причиною інституціоналізації поліції як представника державної влади. Цим самим усі проблеми, закинуті поліції як інституції влади, редукуються до загальних проблем здійснення влади державою, легітимація якої вбачається у праві як етичний максимум/мінімум; тобто те, що поки залишається неспростовним, поки "безпанівна громадськість" не довела можливість її існування. За моделлю Парсонса, функція внутрішньої інструменталізації іманентна кожній соціальній системі та у жодному разі не є виразом партикулярних інтересів всередині визначеної соціальної системи.

Неправильність однобічного напряму соціології поліції з погляду криміналізації проявляється утому разі, коли звертатися до поліцейського та кримінального права як частини загального права щодо її функції в рамках розвитку суспільних процесів. Саме у країнах третього світу сучасні кримінальне та поліцейське право є засобом подальшого розвитку суспільства. Покращення ситуації в суспільстві жінки й, частково, також дитини можливо тільки шляхом накладення заборони полігамії, через що велика частина населення, перш за все у Африці, виявиться криміналізованою.

Соціологія поліції та наука про поліцію мають велику заслугу там, де на підставі емпіричних даних вони отримують нові знання про інтеракційні процеси всередині поліцейських угруповань, а також між ними та органами влади і населенням. Так, емпіричні дані дають нам пояснення тому, що більшість поліцейських згідні з "етнополіціоналізацією управління", але, з іншого боку, саморозуміння поліції пов'язується із застосуванням сили. Результати дослідження показали, що 42,2% опитаних поліцейських вважали, що поліцію треба звільнити від виконання такого завдання, як контролювання дорожнього руху, оскільки воно забирає 50-80% ресурсів виконавчої поліції. Це свідчить про те, що поліція у своєму автомобільному стереотипі несвідомо хоче обмежити себе на виконанні функції внутрішньої інструментальності, а функцію інтеграції, під якою має розумітися керування дорожнім рухом, залишити спеціальним підрозділам.

Відсутність сучасної "поліцейської теорії" у Федеративні Республіці Німеччина дивує тим більше, що у 60-70 роках активно обговорювалася тема державно-поліцейської монополії на владу. Деннінгер та Люддерсен звертали увагу на розмежування правової та демократичної основи поліцейської сфери. Німецька поліція є легітимованою правовим, але не демократичним чином. У 80 рр. було запропоновано два дослідження з "поліцейської теорії", а саме: одне - Бушем, Функом, Каусом, Нарром та Веркентіном і політичне дослідження Йоахіма Гірша. Нещодавно Брнст-Хайнріх Альф зробив спробу розвинути поліційну теорію в тезах. Він вважає, що державні цілі поліції спрямовані на нейтральність, законність та безпеку життя. Цікавою є розвинена ним теза, яка вимагає переорієнтації поліцейських цілей. Альф пише: "Зважується теза, що розвиток та прогрес поліції є занадто стрімким у сфері техніки і організації та уповільненим з точки зору змісту діяльності поліції". Цей висновок, звичайно, є влучним, але не можна залишати поза увагою при створенні поліцейської теорії емпіричний матеріал, що до цього часу часто й відбувалося. Так званий Саарбрюкенський висновок щодо професійних уподобань поліції, як ми бачимо, серйозно ще не застосовувався у жодній теоретичній дискусії. Він розглядався завжди якось побічно при формуванні службової політики. Дискутуючи щодо результатів цього дослідження, Гінтцель, Сельм-Борк та Мьоллерс робили спробу розвинути "філософію поліції у демократичній правовій державі". Власні уявлення поліції про себе та уявлення про поліцію інших, яке є дуже близьким до успадкованого уявлення про озброєну службу, повинно змінюватися у напряму компетенції, професіоналізму та толерантності. Викликане цим переосмислення повинно починатися подібно до того, як це було у випадку із бундесвером, з думкою про " громадянина у формі поліцейського".