Проблеми теорії держави і права - Машков А. - Визначення основних методологічних напрямів, що існують у рамках юридичних наук

Не викликає великого сумніву те, що фактично саме особливості методології тієї чи іншої наукової школи зумовлюють зміст її поглядів на дійсність, її спрямованість та основні висновки тощо. Саме тому навколо методологічних питань пізнання відбуваються найгостріші дискусії, висуваються звинувачення та формуються наукові школи.

Утім, як це не дивно, питанню виявлення та співвідношення методологічних напрямів приділяється значна увага лише у філософських та деяких природничих науках, тоді як у державно-правових науках це питання майже не розглядається. Сказане стосується не лише вітчизняної, а й зарубіжної юридичної наукової літератури. Чомусь у центрі уваги юридичних наук перебуває питання виявлення та вивчення політичних, а не методологічних напрямів.

Однією з небагатьох спроб виявлення різних методологічних напрямів у державознавчих науках є праця французького вченого-політолога Ж.-Ж. Бодуена. Він вважає, що нині можна вести мову про наявність трьох головних методологічних підходів до державної дійсності:

• перший напрям - це емпіричний підхід, або підхід безпосереднього сприйняття реальності. Цей напрям характеризується перш за все

(а) захопленням фактами. Основним є збір та опис фактів;

(б) теоретизування не вважається доцільним, тому розробка понять не є необхідною, більше того, ця діяльність може завадити отриманню дійсного знання;

(в) непомірне захоплення методикою. Це захоплення випливає з постановки у центр дослідницької діяльності принципу фактуалізму, тобто для прихильників цього підходу найважливішим є точне та всебічне описування фактів, а не їх пояснення.

Прикладами такого підходу у сучасній науці, з точки зору Ж. Бодуена, є постбіхевіорізм¹⁰⁸.

• другий напрям - це позитивізм, який відрізняється від емпіризму тим, що вважає за доцільне не тільки збір фактів, а й досить обмежену теоретичну їх обробку.

Цей напрям, вважає Ж. Бодуен, перш за все характеризується:

(а) об'єктивістичним спрямуванням дослідницької діяльності, яке спирається на спробу розглядати державну тематику без якогось ідеологічного чи політичного підтексту;

(б) чітким розмежуванням об'єкта і суб'єкта дослідження, та звуженим і максимально чітким визначенням предмета дослідження, при цьому предмет дослідження розуміється фактуалістично;

(в) орієнтацією дослідження на виявлення постійних, очевидних зв'язків між суспільними фактами, що повинно сприяти поглибленню вивчення суспільних явищ.

• третій підхід - це підхід "типового ідеалу". Сам термін походить з теорії М. Вебера, при цьому Ж. Бодуен вважає, а ця точка зору досить поширена на Заході, що цей підхід і був запропонований М. Вебером. Згідно з підходом "типового ідеалу" необхідно:

(а) відійти від чистої інтуїції і споглядання та перейти до конструювання, а саме до розробки понять, виявлення закономірностей, законів тощо;

(б) на базі результатів проведеної роботи виникає типовий ідеал, тобто "утопічне витворення" реальності, який "розробляє вчений і яка слугує поясненню найбільш виразних, "типових" сторін соціального явища". Це щось схоже на усереднений опис соціального явища, та йому схожих (сопівставим ми з ним) явищ;

(в) і вже на підставі та за допомогою вивчення зазначеного ідеалу відбувається дослідження суспільної дійсності. Практично на нього спирались ще стародавні філософи Греції (зокрема, Платон, Арістотель), є його прихильники і у більш пізні періоди, у тому числі і у нинішній науці.

У сучасній науці цей підхід використовували Р. Арои, Ж. Френд, марксисти та ін.

Зазначена класифікація є доволі неточною та поверхневою. Вона не дає змоги прокласінфікувати у межах виведених груп досить значну кількість вчень. Зокрема, не зрозуміло куди віднести погляди Ш. Монтеск'є, Ф. Гегеля, І. Канта та ін. Незрозумілим залишається і критерій цієї класифікації.

У вітчизняній науковій літературі спробу класифікувати методологічні напрями у суспільних науках зробив Е.Темнов. Він вважає, що можна виділити такі методологічні напрями:

(1) агностицизм, його прихильники "заперечують саму можливість пізнання держави і права"¹¹⁰;

(2) емпіризм, коли вивчення спрямовано "безпосередньо на об'єкт та спирається на дані спостереження та експерименту"^т;

(3) теоретичний підхід, який пов'язаний "із вдосконаленням та розвитком понятійно-категоріального апарату державно-правової науки і має на своїй меті всебічне пізнання об'єктивної реальності в її суттєвих зв'язках та закономірностях" ^П2.

При цьому, як вважає Е. Темпов два останніх "підходи взаємопов'язані і передбачають один одного. Емпіричний підхід орієнтований на виявлення нових даних за результатами спостережень і експериментів, він стимулює розвиток теоретичного дослідження, ставить перед ним нові завдання. Теоретичний підхід розвиває і конкретизує раціональний зміст науки, відкриває нові перспективи, пояснює факти, узагальнює і направляє емпіричні дослідження".

З іншого боку, залежно від характеру головних методологічних принципів ("діалектичний чи метафізичний принципи") можна, вважає Е. Темнов, вести мову про "матеріалістичний метод і ідеалістичний, гностицизм і агностицизм, монізм, дуалізм і плюралізм (у філософському, а не пропагандистському розумінні цього слова)".

На нашу думку, щодо поглядів Е. Темпова на питання, що розглядається, необхідно зауважити, що у нього чітко не встановлені межі між методологічними підходами, крім випадку з агностицизмом, який, до речі, протиставляється фактично емпіризму і раціоналізму, але, як мінімум, слід звернути увагу на те, що в крайніх формах емпіризм є агностичним.

Недоліки підходів, які наведені, полягають в тому, що:

• Ж. Бодусн підходить до питання класифікації методологічних напрямів не намагаючись проникнути у сутність того чи іншого методологічного напряму, тобто з точки зору зовнішнього прояву, а не внутрішніх характеристик;

• Е.Темнов певною мірою цей недолік спромігся подолати, але він не доводить свій аналіз до логічного кінця та фактично робить його з відривом від змістовного розуміння специфічності методології, як явища.

Як вже неодноразово зазначалось вище, методологія - це цілісна система, яка включає, крім методів, при помів способів тощо відповідні принципи, коріння, яких можна знайти у світоглядних та філософських позиціях тієї чи іншої наукової школи. При цьому такі методологічні принципи безпосередньо впливають на процес формування та розвиток наукових напрямів і шкіл. Саме це дає змогу стверджувати, що різні методологічні напрями можуть виявлятись насамперед на базі системи методологічних принципів, що введені в методологію суб'єктом пізнання.

З точки зору суттєвих проявів методологічних принципів та установ у науковій діяльності можна вести мову про такі основні (найбільш поширені) методологічні напрями у юридичних науках:

1) методологічний позитивізм, який визнає лише емпіричні методи, тобто головними методологічними принципами першої та другої групи, які визначають характер його підходу до дослідження, є емпіризм, об'єктивізм, редукціонізм.

Представниками цього підходу у юридичних науках є представники соціологічної школи права.

Критикуючи погляди прихильників позитивізму, К. Гаджієв відзначає: "як показує досвід розвитку соціальних і гуманітарних наук, залишаючись на ґрунті виключно емпіричних фактів, абстрагуючись від цінностей, норм, теоретичної та ідеалістичної основи, неможливо розкрити реальний зміст політичних феноменів. Більше того, позитивізм і пов'язані з ним сцієнтизм, квантифікація і математизація в суспільних науках можуть сприяти заміні реальних процесів рівняннями та безжиттєвими абстракціями. Вони нав'язують спосіб пізнання, скопійований з природничої науки, і нейтралізує будь-яке прагнення до пізнання істинно соціального в соціальній дійсності"¹¹⁴;

2) методологічний ідеалізм, виходить з того, що всі явища мають у своїй основі певну ідею, яка закладена у самій їх основі і саме ця ідея і є дійсністю, саме цю ідею і слід визначати та вивчати. Саме таку позицію займав Г. Гегель - один з найвідоміших представників методологічного ідеалізму. Він вважав, що "все дійсне розумне, а все розумне дійсне", бо дійсне є розвитком духу. Саме тому "не все, що існує є дійсним; погане є дещо саме в собі надломлене і нікчемне". І тому, зокрема, "історично обґрунтоване право може бути заперечене філософією як нерозумне ...

Відповідно, історична виправданість недостатня для того, щоб оголосити щось розумним, а між тим вся справа саме в цьому".

До речі, головна мета пізнання у межах цього підходу - це пізнання сутності явища, саме існування чого заперечує методологічний позитивізм.

Головними методологічними принципами методологічного ідеалізму є: об'єктивізм, логізм, раціоналізм.

Типовими представниками цього підходу у юридичній науці є Г. Кельзен, представники нормативної школи права у марксиський теорії права та ін.;

3) методологічний дуалізм, у межах якого визнається значення як фактів, так і ідеальних уявлень і впливань для процесу пізнання державно-правової дійсності.

У межах цього підходу здійснюється спроба поєднати елементи методологічних позитивізму та ідеалізму (а відповідно, їх методологічних принципів): досліджуючи фактичну хаотичність подій та фактів державно-правової дійсності, прихильники методологічного дуалізму намагаються знайти загальне закономірне та істотне у цій дійсності, виявити її сутність. Але при цьому фактичний стан розглядається не окремо від сутності (ідеї), а безпосередньо у зв'язку з нею, бо якщо наші уявлення про дійсність не відповідають реаліям (фактам та подіям), то вони неправильні.

Представниками такого підходу в юридичній науці є представники окремих напрямів інтегративного право розуміння, деякі марксистські орієнтовані вчені тощо;

4) методологічний агностицизм, з точки зору останнього пізнання істини (навіть відносне) неможливе, бо маємо змогу пізнавати лише те, що безпосередньо присутнє в досвіді, який розуміється як суб'єктивістське явище (пов'язане з суб'єктом, а не з об'єктивними процесами чи явищами). Виходячи з цього, отримання якихось справді суттєвих (навіть відносних) знань, загальних висновків про сутність, закономірності виникнення, становлення та розвитку і місце того чи іншого феномену не має сенсу.

Головними методологічними принципами методологічного агностицизму є інтуїтивізм, апріоризм, суб'єктивізм і, як правило, емпіризм.

Представниками такого метрологічного напряму в юридичній думці були І. Кант, Р. Штаммлер, Г. Кожен та ін.

Окремо слід зауважити, що при аналізі методологічних напрямів в юридичній науці та їх проявів необхідно враховувати, що у своїх крайніх формах методологічні агностицизм та позитивізм можуть збігатися.

З огляду на це зауважимо, що зазначені чотири методологічні підходи це "ідеальні типи". Тому віднесення тієї чи іншої теорії до певної групи здійснюються умовно, бо, як правило, існують ознаки, які дають нам змогу віднести ту чи іншу школу чи теорію водночас до декількох груп, але, тим не менш, можна вести мову про відповідне тяжіння тієї чи іншої теорії до тієї чи іншої методологічної групи щодо сукупності ознак та положень. Тому між зазначеними групами не існує прірви.

Перша виникає на базі розуміння можливості пізнання істини; друга - на базі протиставлення природи пізнання: пізнання здійснюється за рахунок розуму, цьому твердженню протистоїть сенсуалізм.

Між цими крайніми методологічними установками весь простір людської думки заповнений різноманіттям теорій, точок зору тощо.