Проблеми теорії держави і права - Машков А. - Широке розуміння права

Зазначені вище недоліки вузького розуміння права, які проявляються як в теоретичній, такі практичній площині, породили у правовій думці підходи, які в межах наведеної раніше класифікації, об'єднується у т. зв. "широкий" (або плюралістичний) підхід до права або іменують концепціями (школами, теоріями тощо) широкого розуміння права. До них, як правило, відносять соціологічну, природно-правові, психологічні та інтегративні концепції (теорії) права. Нижче будуть розглянуті окремі напрями цих шкіл права.

Природно-правова школа права

Однією з найбільш поширених теорій права в правовій науці є теорія (школа) природного права, яка бере свій початок ще з стародавніх часів, хоча і нині вона має своїх прибічників серед юристів та філософів. Іноді цю школу ще називають "філософським підходом до права", однак з такою назвою погодитись важко, бо може скластися думка, що всі інші підходи до права не мають під собою певного філософського підґрунтя, а це - не так. Деякі автори називають цей підхід "моральним підходом до права", взагалі цей термін можна сприйняти, оскільки, як буде показано нижче, мораль і право для цього напряму фактично одне і теж саме.

Суть даної теорії права полягає в тому, то існує дві системи норм: норми позитивною права і норми прана природного. Право позитивне - це те, яке виражене в законодавстві і звичаях прийнятих держаною і які підтримуються державним авторитетом. Тоді як природне право - норми, які витікають з людського розуму або надані людині Богом. Позитивне право змінне, що зумовлено різними причинами - законодавця, історичними подіями І т. д. Природне право, навпаки, вічне і незмінне, як не аміні божі приписи і/або людська природа. При цьому природне право вище за позитивне, воно стоїть над ним.

У позитивному праві можуть бути неправильні, несправедливі норми (закони тощо), норми ж природного права уособлюють у собі вини початки справедливості. Позитивне право національне, правова система кожної країни характерна своїми особливостями, тоді ж як природне право має загальнолюдський характер і притаманне для усіх пародій. Саме природне право і є, власне, правом.

У рамках природної школи прана знайшли прояв ідеї щодо відмінностей права і закону. Прихильники такого розмежування намагаються вкласти у зміст права основи гуманізму, справедливості, та інші соціальні цінності.

Природно-правові ідеї, як уже згадувалось раніше, знаходять своє вираження з давніх часів, наприклад, у давньогрецьких філософів (Сократ, Платон, софісти, стоїки) і римських юристів імператорської епохи (Павло, Ульпіан).

Пояснюючи виникнення природної школи у древньому Римі деякі автори вважають, що у зв'язку з широкими торговельними відносинами римських громадян з іноземцями римськими юристами було вироблено так назване "право народів" (jus gentium), на відміну від права самого Риму, яке мала назву "цивільне право" (jus civile). Це право народів представляло собою об'єднання загальних норм, спільних для законодавства декількох держав. Так, наприклад, оскільки всі держави на той час були рабовласницькими, у праві всіх цих держав були норми, що стосувалися рабства. Тому римські юристи оголосили рабство встановленням права народів.

Деякі римські юристи задавались питанням, чому у різних народів з'являються однакові правові норми. Стоїки пояснювали це збігання тим, що самі загальні права встановлюються самою природою. Усі ці норми, "яким природа навчила усіх тварин" (Ульпіан), римські юристи називали "природнім" (jus naturale). Сюди належать, скажімо, такі явища, як: шлюб, взаємовідносини батьків і дітей і т. д. Природне право, на думку римських юристів, було обов'язковим не тільки для людей, а й для тварин.

У зміненому вигляді теорія природного права існувала також у середньовіччі, коли вона отримала суттєве релігійне забарвлення. Для середньовічних юристів право - це норми, які витікають з Божественного закону, встановлені Богом, на відміну від позитивного права, встановленого людьми. У такому вигляді ця теорія була розроблена Ф. Аквінським, одним із найвидатніших вчених та мислителів людства.

Теорія природного права отримала найбільшого поширення та обґрунтування у період боротьби з абсолютизмом (ХУІІ-ХУІІІ ст.), коли проходила докорінна зміна в політичному житті західноєвропейського суспільства (у першу чергу Голландії, Англії, Франції тощо). Саме у цей період у працях великої кількості філософів та юристів (зокрема, Г. Гроція, Т. Гоббса, Томазія, Пуффендорфа, X. Вольфа, Ж.-Ж. Руссо, І. Канта та ін.) ця теорія отримала широке розповсюдження⁴⁰. Справді, що саме як основа боротьби з абсолютизмом та авторитаризмом (у всіх формах його прояву) природно-правова теорія мала у минулому, має і нині, а також буде мати у майбутньому великий потенціал.

Політичні погляди головних теоретиків природно-правової школи були досить різними: від ліворадикальних та революційних (Ж.-Ж. Руссо) до правоконсервативних (Т. Гоббс, який був прибічником абсолютної монархії; X. Вольф, який був прихильником поліцейської опіки над громадянами з боку держави); від атеїстичного обґрунтування цієї теорії до теологічного тощо.

Однак, незважаючи на відмінності, що мають місце у різних напрямах та концепціях природно-правової школи, в них є спільне положення про те, що окрім позитивного права існує справедливе і доцільне природне право, норми якого витікають або від Бога, або людського розуму, і які є вираженням вічних і незмінних принципів моралі. Основними принципами природного права його прибічники оголошували свободу та рівність.

Дещо скорегував ці тези Р. Штаммлер, який висунув нову ідею - зміст природного права змінюється залежно від низки причин (як і норми позитивного права), незмінною залишається лише абстрактна ідея природної справедливості.

З точки зору природи походження природних прав можна виділити два напрями: теологічний та раціоналістичний. Це пов'язано з тим, що як вказує Г. Берман, теорія мала основу як у християнській теології, так і в арістотелівській філософії (точніше було б сказати теологічну та раціоналістичну філософії). У зв'язку з цим з точки зору розуміння джерела походження природних прав (теологічний та раціоналістичний напрями).

Теологічний напрям природно-правової школи, підтримуючи її основні тези, розглядають природні права як сукупність вічних, незмінних та абсолютних принципів "людської природи, що походять від Бога"⁴².

Одним із перших представників цього напряму у Європі був монах Болонського монастиря Граціан, який десь приблизно у 1І40 р. написав трактат "Узгодження різних канонів", котрий, якщо б його опублікувати нині зайняв би більше і 400 сторінок тексту. Для нього Боже право - це воля Бога, виражена в одкровеннях, особливо в одкровеннях Писання. Природне право також відображає Божу волю, однак воно знаходиться як в божественному одкровенні, так і в людському розумі та совісті. З цього Граціан зробив висновок, що "закон князів не повинен превалювати над природнім правом".

Було б неправильно вважати, що теологічний напрям природно-правової школи - це минуле. Він досить поширений і нині, зокрема в сучасній теологічній думці є новітні концепції цієї школи, наприклад, у межах неотомізму (Ж. Дабен, Дж. Фінніс та ін.).

Відповідно до другого напряму природно-правової школи, які виділяються з точки зору природи походження природних прав, природні права виходять від розуму і совісті, тобто вони виникають із природи людини, і існують незалежно від держави. "Мати природного права, - писав Г. Гроцій, - є сама природа людини". Тому всякий діючий закон як прийнятий, так і санкціонований, повинен відповідати природному праву, інакше йому не буде вистачати вищої сили і ним можна буде знехтувати. Природне право розглядалося ними як таке, що притаманне всім людям і у відповідності з постійністю людини оцінювалося як вічне і незмінне, незалежне від держави і позитивного права, історично їм передувало. Природне право проголошувалося певним взірцем, еталоном суспільної справедливості, основою для закону, створеного законодавцем. Держава і право, відповідно до цієї теорії, виступали як явища, зумовлені природними властивостями людини (потреба у спілкуванні між людьми веде до появи суспільства).

Крім двох течій у природному праві, які виділяються з точки зору розуміння джерела походження природних прав (теологічний та раціоналістичний напрямки), у школі природного права можна виокремити з точки зору співвідношення індивідуальних природних прав і суспільних інтересів (прав) два напрями:

• перший, представлений Дж. Локком, Ш. Монтеск'є та ін. - назвемо його "індивідуалістським" - за основу теорії природного права бралось вчення про особисті, невідчужувані права людини і громадянина: людині належать незмінні права, які надані природою і не можуть відчужуватися ні державою, ні суспільством. Це вчення знайшло своє відображення у знаменитій "Декларації прав людини і громадянина" 1789 р„ яка проголосила непорушними правами людини право на свободу, власність, безпеку та ін. Справді, основним змістом природного права є свобода та суб'єктивне право особи;

• другий, основним представником якого був Ж.-Ж. Руссо - назвемо його "колективістським" - розуміло природне право як вираження загальної волі народу, як прояв народного суверенітету. Відповідно до поглядів Ж.-Ж. Руссо, права громадян поглинаються загальною волею народу і основним змістом природного права є рівність громадян. Великий вплив на природно-правову школу справив І. Кант. Тому на його поглядах слід зупинитись окремо.

Погляди І. Канта на право витікали з його вчення про мораль. І. Кант стверджував, що в основі моралі лежить верховний моральний закон. Останній не залежить від практичної діяльності людей, не залежить від історичних умов і суспільних відносин - він незмінний і постійний. Він існує сам по собі у середині кожної людини.

Моральний закон приписує людині своє веління категорично, тому філософ назвав ці веління "категоричним імперативом" (тобто безумовним велінням). На думку І. Канта, моральною є поведінка людей, яка відповідає відповідному моральному закону і продиктована виключно і тільки свідомістю свого морального обов'язку, без якихось сторонніх мотивів. Зміст морального закону, вираженого у формі категоричного імперативу, у І. Канта носить загальний і формальний характер - "вчиняй так, щоб правило твоєї поведінки могло бути правилом всіх і кожного". Право, за його вченням, має основу в моралі. Норми права, як і норми моралі мають значення в тому, щоб досягнути відповідності поведінки людей моральному закону. Відмінність права і моралі, на думку видатного німецького філософа, полягає в тому, що мораль має справу з внутрішнім переживанням людей, вона вимагає не тільки того, щоб людина виконувала вимоги морального закону, а й ці вимоги виконувались добровільно з власного наміру, без усякого примусу. Право має справу тільки з зовнішньою поведінкою людини. Воно забезпечується самим фактом слідування за моральним законом. Керівним принципом права є свобода кожної особи, тому сутність прав І. Кант вбачає в тому, щоб свобода однієї людини збігалася зі свободою усіх і кожного.

Таким чином, відповідно до вчення І. Канта, сутність права полягає в тому, щоб воно становило для кожної людини певну область, у якій вона може здійснювати свою діяльність. Вільна область діяльності - це область приватної власності, якою особа розпоряджається як завгодно.

Слід зауважити, що теорія природного права знайшла своє відображення і у вітчизняній суспільно-політичній та державно-правовій науках. Серед представників можна назвати О. Купіцина, П. Новгородцеві Б. Кістяківського, Є.Трубецького та ін.

У зв'язку з розвитком та перевагами вузького розуміння права у кінці XVIII - початку XIX ст. (для інших країн в різні періоди) теорія природного права поступово витісняється вузьким розумінням права. Утім, відродження природно-правових ідей мало місце після Другої світової війни, як реакція на юридичний позитивізм та авторитарні політичні системи. Як правильно зазначає В. В. Лазарев, природно-правові погляди завжди активуються при переході від поліцейської держави до правової держави. Це пов'язано з тим, що природно-правова школа дає можливість обґрунтувати ідеї народовладдя, відкинуті ідеї тоталітаризму та авторитаризму.

При цьому відродження природно-правових поглядів знайшло своє відображення у межах в декількох сучасних філософських системах. Саме це дало підстави Л. Мамуту відзначити, що "найбільше поширення у сучасних умовах одержали такі доктрини природного права, як: неотомізм, феноменологія, екзістенціоналізм і герменевтика".

У нашій країні ідеї природно-правової школи набули широкого поширення у кінці 80-х років XX ст. у силу відомих політичних подій.

На сьогодні погляди природно-правової школи права знайшли своє відображення у міжнародних актах, скажімо, Загальна декларація прав людини (1948 р.) закріплює основні невідчужувані права і їх рівність для усіх: право на життя, рівність перед законом, на власність і т. д. Конституція України (1996 р.) також притримується ідей цієї школи щодо прав і свобод людини і громадянина. Схожі положення закріплені і у Конституціях більшості європейських країн.

На підставі зазначеного слушною є точка зору І. Покровського, який у своїй праці "Основні ідеологічні течії в історії цивільного права. Ідеалізм та позитивізм" написаній на початку XX ст., відзначає, що "ідея природного права тягнеться безперервно через всю історію розумового розвитку Західної Європи. Часом вона дещо слабшає, коли в силу тих чи інших причин юридична думка звертається здебільшого до вивчення позитивного права; часом вона ж посилюється та опиняється домінуючим тоном всього настрою епохи. Особливу глибину та інтенсивність природно-правові настрої, як відомо отримали у ХУН-ХУПІ ст., - в епоху, якій дається назва епохи природного права".

Вважається, що в загальному вигляді досягнення природної школи права полягають

у:

• право завжди повинно бути справедливим;

• відповідно до зазначеного вище, у праві не може міститись будь-яке довільне положення, вимога чи припис;

• право неправильно зводити до закону, нормативно-юридичного акта, їх сукупності;

• право обмежує державне та суспільне втручання у справи та життя особи;

• держава зобов'язана додержуватись природного права та, відповідно, забезпечувати відповідність законодавства природному праву тощо.

Найбільш значущим позитивним моментом природно-правового розуміння права є те, що вона зв'язала право та справедливість нерозривними узами. Право не може бути несправедливим і це не принцип чи презумпція, як це має місце у межах вузького розуміння права, а це - сутнісна характеристика права.

До слабких сторін природно-правового підходу до права можна віднести:

• не зрозуміле джерело й механізм виникнення природного права (наявність Бога не для усіх очевидна, а прив'язка природного права до раціонального початку досить проблематична в силу того, що природне право припускає, що воно неперехідне й поза історичне, а очевидно, що для того, щоб сформулювати іі визнати наявність навіть мінімальної кількості природних правил рівень інтелектуального розвитку людства повинен бути досить високим;

• природні права сформульовані в максимально абстрактній формі, що надає можливість дуже довільних тлумачень, у тому числі зацікавлених тлумачень, що є правовим, а що ним не є;

• право нічим не забезпечується й не гарантується (якщо не перебувати на позиції окремих шкіл теологічного напрямку природно-правової доктрини). Право фактично не підтримується реальним соціальним інститутом, звичайно, якщо його тільки не визнала держава. Якщо природне право існує поза контекстом і за межами державного визнання іі захисту, отже, не забезпечується останнім, то як його реалізувати на практиці?! Більше того, і це очевидно, саме держава, втім, як і суспільство, - є одним з основних порушників природного права, тому механізм реалізації повинен включити в себе такі суспільні інститути, які являються більш могутніми ніж держава й суспільство (в останньому випадку це вже нонсенс). Іншими словами, природне право - це швидше бажане, чим дійсне, а не дійсне право - це фантом. Фантомний соціальний інститут не може бути ефективний, особливо якщо він допускає максимально розширювальне тлумачення й розуміння, якщо під нього можна підвести, що завгодно. Не випадково в основі самих кривавих революцій в історії людства лежала, як одна із складових, концепція народного суверенітету Ж.-Ж. Руссо - прихильника, одного із теоретиків природного права;

• універсальний характер загальнолюдських цінностей не підтверджується політико-правовою реальністю (наприклад, як співвідносяться право на війну й права людини (?!), невизнання фундаментальних природних прав окремими досить цивілізованими народами й націями (наприклад, США - право на життя) і т. д.

• ствердження поза історичного характеру природних прав не підтверджується історією розвитку людства;

• не зрозуміло як вирішити колізії, які виникають у контексті реалізації суб'єктами своїх природних прав. Чи не приведе конкуренція природних прав різних суб'єктів до "війни всіх проти всіх", про що говорив іще один теоретик природного права Т. Гоббс;

• неясним є перелік природних прав, а також їхній конкретний зміст;

• право, як юридичний інститут, підміняється поняттям "справедливість" й/або "мораль", етичним інститутом. При цьому очевидно, що уявлення про справедливе змінюється в історичній перспективі, отже, і уявлення Про право повинні мінятися, але одна із базових тез природно-правової теорії - поза історичність;

• вся природно-правова концепція, у контексті юридичної практики, внутрішньо-суперечлива. Причому ця суперечливість недіалектичного, а формально-логічного характеру;

• протиставлення права й законодавства може (і веде) до правового нігілізму, до відмови слідувати юридичним нормам і т.д.

Загалом, як певна ідеалістична концепція, природно-правова теорія цікава та дуже приваблива, але як теоретичне підґрунтя реальної юридичної системи вона є хибною. Це підтверджується хоча б тим, що на її основі не склалося ні однієї правової системи. Однак сказане не виключає позитивний вплив цієї концепції на державно-правову практику, але це вплив концептуально-етично-філософський, а не теоретико-конструктивний, тобто такий, що забезпечує побудову реальних юридичних інститутів та механізмів.

Крім цього, слід підкреслити, що безліч недоліків, які властиві природно-правовому підходу (частина з яких названа вище) фактично призводять до того, що природно-правова доктрина не тільки не сприяє, а навпаки, перешкоджає формуванню стабільного демократичного суспільства, оскільки при відсутності чітко виражених реально існуючих і визнаних суспільством поза-юридичних регулятивних інститутів суспільних відносин (релігія, стійкі звичаї й традиції, т. д.), вона стає основою для соціально-політичної н правової демагогії.

Природно-правова доктрина має потужний деструктивний потенціал, що підтверджується самою історією розвитку даної теорії. Вона має дуже серйозні й ефективні засоби руйнування підвалин авторитарного, тоталітарного й/або деспотичного суспільства. Але неважко помітити, що все це стосується соціально-політичної площини суспільного буття, а не юридичної. З погляду юридичної практики достоїнства природно-правової доктрини дуже сумнівні.