Сучасне міжнародне право - Пронюк Н.В. - 5. Джерела і функції міжнародного права.

Поняття джерел міжнародного права переплітається з проблемою створення міжнародно-правових норм. У зв'язку з цим у багатьох загальновизнаних курсах міжнародного права розгляд поняття "джерела", як правило, пов'язано з питанням про створення міжнародно-правових норм.

Наприклад у праці Ф. Мартенса "Сучасне міжнародне право цивілізованих народів" зазначається, що "незалежні держави, які утворюють міжнародний союз, не підкоряються верховній владі, що визначала б своїми законами взаємні їхні відносини... Підставою юридичних норм, які визначають міжнародні відносини, е тільки усвідомлення цивілізованими державами необхідності міжнародного правового порядку і їх добровільна згода, що випливає звідси, на визнання його обов'язковості". Тому Ф. Мартенс робить висновок, що усвідомлення і згода набувають свого зовнішнього вираження (формулювання) у міжнародних звичаях і трактатах, у дипломатичних переговорах, у законодавстві, урядових розпорядженнях, нарешті, у рішеннях судів. Наскільки названі акти і звичаєві засади правильно відображають правосвідомість держав, настільки вони можуть вважатися джерелами сучасного позитивного міжнародного права.

Професор Віденського університету А. Фердросс у своєму курсі "Міжнародне право" пов'язує поняття "джерела міжнародного права" з дією міжнародно-правових норм у часі: "Процес виникнення, зміни і припинення дії цих норм регулюється самим міжнародним правом, тому що воно, подібно до інших правопорядків, містить не тільки норми матеріального права, які регулюють певні життєві відносини, а й правотворчі норми, що встановлюють, яким способом можуть виникнути, змінитися і припинитися позитивні норми права. Отже, обставини, що регулюються правотворчими нормами і за допомогою яких встановлюються норми міжнародного права, називають джерелами міжнародного права".

Іншими словами, тут ідеться про так звані формальні (правотворчі) і матеріальні (позитивні) норми міжнародного права. Тому ті джерела міжнародного права, що регулюються формальними нормами, А. Фердросс відносить до формальних джерел міжнародного права. Відповідно джерела міжнародного права, за допомогою яких діють соціальні феномени, що впливають на сам процес створення міжнародно-правових норм, належать до матеріальних джерел міжнародного права.

Американський професор міжнародного права Ч. Хайд визначає їх як "момент, коли принципи і правила, що регулюють поведінку держав, уперше з'являються як такі".

У найширшому розумінні джерелом міжнародного права можна було б назвати матеріальні умови життя суспільства. Проте це визначення є надто загальним, адже матеріальні умови життя суспільства однаковою мірою є джерелом і інших надбудовних соціальних явищ, ідей, правосвідомості, внутрішньодержавного права тощо.

У радянській науці міжнародного права джерела міжнародного права визначалися як форми, в яких існують норми міжнародного права, тобто як результат процесу творення цих норм. При цьому спосіб творення норм міжнародного права ґрунтувався на так званій теорії узгодження волі держав.

Більш чіткий механізм міжнародно-правового нормотворення міститься у концепції узгодження позицій суб'єктів міжнародного права. Доцільно міжнародне нормотворення розглядати як підсумок узгодження не волі, а позицій держав.

Аналізуючи сучасні теоретичні концепції міжнародного права, можна визначити джерелами міжнародного права (у юридичному значенні) - форми, в яких існують норми міжнародного права, створені суб'єктами міжнародного права в результаті узгодження своїх позицій. При цьому мається на увазі, що створення норм міжнародного права — це процес, а джерела міжнародного права це кінцевий результат цього процесу.

Незважаючи на розбіжності теоретичних концепцій щодо поняття "джерело міжнародного права", у сучасному міжнародному праві з цього питання варто виходити з міжнародної угоди, учасниками якої стали практично всі держави світу. Мається на увазі Статут Міжнародного суду. У його статті 38 дано перелік джерел міжнародного права, що застосовується цим судом при розв'язанні переданих йому спорів:

• міжнародні конвенції, як загальні, так і спеціальні, що встановлюють правила, безумовно визнані державами, які сперечаються;

• міжнародний звичай як доказ загальної практики, визнаної правовою нормою;

• загальні принципи права, визнані цивілізованими націями;

• судові рішення і доктрини найбільш кваліфікованих фахівців із публічного права різних націй як допоміжний засіб для визначення правових норм (із застереженням).

До цього переліку варто додати обов'язкові нормативні резолюції міжнародних організацій як суб'єктів сучасного міжнародного права, що також є джерелами міжнародного права, хоч вони і мають обмежене застосування.

Слід розрізняти звичай і звичаєве право, тому що лише такий звичай є основою звичаєвого права, який відповідає правовому почуттю і правосвідомості. Утворення міжнародного звичаєвого права може відбуватися так, що у практиці держав застосовується правовий принцип, який не дістав відображення у позитивному праві, або так, що й до існуючого звичаю додається ще й правова переконаність. При цьому утворення загальної звичаєвої норми не означає, що вона застосовувалася усіма державами. Водночас загальне звичаєве право не може виникнути як противага або суперечність правовим переконанням якогось цивілізованого народу в сучасній міжнародній системі.

Усвідомлення наявності юридичного зобов'язання, на відміну від мотивів ввічливості, справедливості й моралі, англійський юрист Я. Броунлі розглядає як досить реальний чинник, що дає змогу в практиці держав визнати відмінність між зобов'язанням і звичаєвою практикою.

У процесі творення звичаєвих норм дуже істотним є й те, що вони завжди виникають у практиці вузького кола держав. Звичаєва практика, що може бути локальною або дуже поширеною, визнана двома або більше державами як правова норма, стає такою. Згодом така звичаєва норма трансформується в норму загального міжнародного права через її визнання іншими або багатьма членами міжнародного співтовариства.

На відміну від концепцій класичного міжнародного права, за доктриною якого загальне міжнародне право ототожнювалося виключно зі звичаєвим правом, вважається, що в розвитку сучасного міжнародного права важливу роль відіграє міжнародний договір. У другій половині XX ст. саме договірному способові творення норм міжнародного права віддають перевагу практично всі суб'єкти міжнародного права.

Я. Броунлі розглядає цю проблему дещо ширше і вважає, що "правотворчі міжнародні договори, заключні акти міжнародних конференцій, резолюції Генеральної Асамблеї ООН і проекти, прийняті Комісією міжнародного права, прямо впливають на зміст міжнародного права".

У ст. 53 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. підкреслюється, що "імперативна норма загального міжнародного права є нормою, що приймається і визнається міжнародним співтовариством держав у цілому як норма, відхилення від якої неприпустиме". Саме категорія "загальне міжнародне право" підкреслює єдність міжнародного права, що складається як із звичаєвих, так і з договірних міжнародно-правових норм.

Прикладами міжнародних угод (договорів) є декларації, протоколи, конвенції, пакти, трактати і т.д. Хоч, як відомо, у ст. 38 Статуту Міжнародного суду згадуються лише міжнародні конвенції - як загальні, так і спеціальні.

"Загальні принципи права, визнані цивілізованими націями" - це такі принципи права, що визнані цивілізованими народами, тобто містилися у правопорядках цивілізованих націй або є основою цих правопорядків. Серед них:

• lex specialis derogat general (спеціальним законом скасовується загальний);

• lex posterior derogat priori (наступним законом скасовується попередній);

• res iudicata (принцип юридичної чинності договору);

• abus de droit (принцип заборони зловживання правом) та інші. Це юридичні поняття, постулати, правила юридичної логіки і

юридичної техніки, що застосовуються як у національних правових системах, так і в міжнародному праві у процесі тлумачення і застосування правових норм. Водночас позитивний розвиток міжнародного права в другій половині XX ст. свідчить про те, що дедалі більшого значення у міжнародному праві набувають принципи, закріплені в універсальних міжнародних договорах. Схвалені міжнародним співтовариством такі принципи стають звичаєвими міжнародно-правовими нормами.

Функції міжнародного права - це основні напрями його впливу на відносини, які виступають предметом міжнародно-правового регулювання.

Головною соціальною функцією є посилення існуючої системи міжнародних відносин шляхом підтримки в ній належного характеру. У свою чергу, головна юридична функція - це правове регулювання міждержавних відносин. Обидві функції стабілізуючі, адже за допомогою норм міжнародного права держави встановлюють загальноприйнятні стандарти поведінки в найрізноманітніших галузях відносин (координуюча функція). Регулююча функція міжнародного права виявляється в прийнятті державами встановлених норм поведінки, за відсутності яких стає неможливим спільне існування та функціонування, міжнародні відносини.

Міжнародне право містить норми, які спонукають держави слідувати певним правилам поведінки, в яких концентрується забезпечуюча функція міжнародного права. Тут утворилися механізми, важелі, які захищають законні інтереси держав та здійснюють охоронну функцію міжнародного права.

Також можна виділити функції протидії існуванню та появі нових інститутів та відносин, які протирічать цілям та принципам міжнародного права; розширення та поглиблення зв'язків між державами; інформаційно-виховну, тобто передачі досвіду мирного регулювання та інші.