Сучасне міжнародне право - Пронюк Н.В. - Континуїтет України стосовно прав і зобов'язань СРСР

Під міжнародно-правовим визнанням у широкому розумінні мається на увазі визнання відповідно до міжнародного права Існуючими державами нових держав чи урядів або інших органів з метою встановлення з ними офіційних або неофіційних, повних або неповних, постійних або тимчасових відносин.

Це односторонній добровільний акт встановлення міжнародних відносин з новим суб'єктом міжнародного права. Основним видом міжнародно-правового визнання є визнання новоутворених держав вже існуючими країнами.

Коли в тій чи іншій країні новий уряд приходить до влади насильницьким, тобто неконституційним шляхом, у міжнародній практиці має місце визнання уряду. Таке визнання означає, що старий уряд уже не репрезентує дану країну, і що тільки новий уряд, на думку держав, які визнають його, є єдиним представником даного суб'єкта міжнародного права у міжнародних відносинах, істотним при визнанні нового уряду, що вирізняє його від визнання держави, є збереження існуючого суб'єкта міжнародного права.

Визнання держав і урядів належать до так званих традиційних видів визнання.

У міжнародній практиці існує також поняття визнання повсталої чи воюючої сторони. Коли народ повстає, прагнучи скинути неугодну йому державну владу з метою створити свою самостійну національну державу чи змінити форму правління, — його може бути визнано як повсталу сторону, якщо справа обмежується повстанням, чи як воюючу, — коли відбувається громадянська війна. Визнання повсталої чи воюючої сторони ще не означає визнання їх повноправними суб'єктами міжнародного права. Визнання дає можливість повстанцям вступати в договірні, разом з тим, торгові, відносини з суб'єктами міжнародного права, котрі їх визнають, і отримувати від них будь-яку допомогу.

Форми міжнародно-правового визнання

Розрізняють три форми визнання суб'єктів міжнародного права:

- визнання де-юре;

- визнання де-факто;

- визнання ad hoc.

Зупинимося коротко на кожному з видів.

Визнання ad hoc - це визнання в даній ситуації, у конкретній справі; існує, коли держави вступають в офіційний контакт одна з іншою вимушено, для вирішення якихось конкретних питань. Воно нерідко супроводжується заявою про те, що держава, вступаючи в ті чи інші відносини з новою державою, усе-таки її не визнає, іноді метою такого визнання може бути укладання міжнародних договорів.

Визнання де-факто - фактичне визнання, при якому держави вступають між собою у різні зв'язки, але юридично одне одного при цьому не визнають. Визнання де-факто має вичікувальний характер і згодом воно або припиняється зі зникненням об'єкта визнання або переходить у повне визнання. У сучасних умовах застосовується рідко.

Визнання де-юре — це повне визнання, що являє собою офіційне визнання, яке фіксує факт вступу в міжнародне співтовариство нового повноправного суб'єкта міжнародного права, тобто встановлення з ним у всій повноті дипломатичних, економічних, торгових, культурних й інших відносин. Визнання де-юре може виражатися у формі декларації, угоди, обміну нотами. Установлення дипломатичних відносин завжди є доказом повного визнання (визнання де-юре). Консульські відносини можуть підтримуватися і при визнанні де-факто.

Усі три форми визнання застосовуються при визнанні держав. Щодо визнання урядів, то тут останнім часом прослідковується практика визнання тільки де-юре.

5. Правонаступництво держав. Континуїтет України стосовно прав і зобов'язань СРСР.

На поняття правонаступництва у міжнародному праві вказував ще Г. Гроцій. Сучасному міжнародному праву відомі різні випадки правонаступництва, наприклад, щодо договорів, державної власності, боргів, державних архівів і т.д.

Під правонаступництвом як правовою категорією розуміють перехід прав та обов'язків одного суб'єкта до іншого у встановлених правом випадках і відповідно до правових приписів. З погляду міжнародного права, правонаступництво держав - це перехід прав та обов'язків однієї держави до іншої в результаті настання певних подій І ситу а ці й.

Іншими словами, правонаступництво держав виникає у тому разі, якщо відбувається остаточна і безповоротна заміна суверенітету однієї держави над тією або іншою територією суверенітетом іншої держави. Тобто міжнародне право пов'язує правонаступництво тільки зі зміною території.

Але не тільки держава, а й об'єднання держав, що володіє міжнародною правосуб'єктністю, може придбати або втратити яку-небудь територію. Особливого значення проблеми правонаступництва набувають при виникненні нових незалежних держав у результаті: а) національно-визвольної боротьби; б) повного розчленування існуючої держави; в) відокремлення частини держави; г) злиття існуючих держав і т.п.

Тобто виділяють такі підстави правонаступництва:

• при об'єднанні існуючих держав;

• при поділі держав;

• при відокремленні частини держави;

• при переході частини території держави до іншої держави;

• при повному зникненні (ліквідації) однієї держави як суб'єкта міжнародного права і виникненні на її місці інших держав (наприклад, у 1949 р. виникли ФРН і НДР замість Німеччини; у 1991 р. при розпаді СРСР виникли нові незалежні держави, у тому числі Україна).

Правонаступництво держав - це галузь, у якій багато прогалин і спірних ситуацій. Це пояснюється двозначністю практики держав, що часом ґрунтується на спеціальних угодах і різних нормах, що існують незалежно від категорії правонаступництва держав. Фактично до 70-80-х років XX ст. у цій галузі не існувало сталих правових норм.

Правонаступництво держав має для нових держав конкретні практичні наслідки, за яких заново вирішуються такі питання: перегляд міжнародних договорів, їх денонсація; членство у міжнародних організаціях, правонаступництво власності і т.п.

У сучасному міжнародному праві основні питання правонаступництва держав урегульовані двома багатосторонніми конвенціями:

• Віденською конвенцією про правонаступництво держав щодо договорів 1978 р.;

• Віденською конвенцією про правонаступництво держав стосовно державної власності, державних архівів і державних боргів 1983 р.

У багатьох випадках виникає потреба укладення спеціальних угод між суб'єктом-попередником і суб'єктом-спадкоємцем. Особливо це стосується, наприклад, питань громадянства та інших, що не врегульовані цими конвенціями.

Наприклад в Угоді про створення Співдружності Незалежних Держав, підписаній 8 грудня 1991 р. у Мінську представниками Республіки Білорусь, Російської Федерації й України як засновниками СРСР, що підписали Союзний договір 1922 р., констатується, що "Союз РСР як суб'єкт міжнародного права і геополітичної реальності припиняє своє існування". У ст. 12 цієї угоди зазначається, що Білорусь, Росія й Україна "гарантують виконання міжнародних зобов'язань, що випливають для них із договорів і угод колишнього Союзу РСР".

У дусі Віденської конвенції 1978 р. у Москві 6 липня 1992 р. підписано Меморандум про взаєморозуміння в питанні правонаступництва стосовно договорів колишнього Союзу РСР, що становлять взаємний інтерес. Меморандум підписали Азербайджан, Вірменія, Білорусь, Російська Федерація, Таджикистан, Туркменія, Казахстан, Киргизстан, Молдова, Узбекистан, Україна, які виходили з визнання ролі міжнародних договорів колишнього СРСР у справі стабілізації й подальшого розвитку відносин з іншими державами, а також потреби визначити загальний підхід до розв'язання проблеми правонаступництва стосовно договорів.

У результаті держави-спадкоємиці дійшли взаєморозуміння з таких питань.

1. Практично всі багатосторонні міжнародні договори колишнього Союзу РСР становлять спільний інтерес для держав-учасниць Співдружності. Питання про участь у цих договорах вирішується відповідно до принципів і норм міжнародного права кожною державою самостійно, залежно від специфіки конкретного випадку, характеру і змісту того чи іншого договору.

2. Є низка двосторонніх міжнародних договорів колишнього Союзу РСР, що стосуються інтересів двох і більше (але не всіх) держав Співдружності. Ці договори вимагають прийняття рішень або дій з боку тих держав, до яких ці договори застосовано.

3. Низка двосторонніх договорів стосується інтересів усіх держав-учасниць Співдружності. Це, наприклад, договори про кордони та їх режим. Такі договори відповідно до міжнародного права мають залишатися чинними.

4. При виникненні яких-небудь питань, пов'язаних з правонаступництвом стосовно договорів колишнього Союзу РСР, проводитимуться консультації між зацікавленими державами.

Викладений у згаданому меморандумі загальний підхід до розв'язання проблеми правонаступництва на території колишнього Союзу РСР не виключає можливості кожної із зацікавлених держав самостійно приймати рішення про свою участь у тих чи інших договорах відповідно до загальновизнаних принципів і норм міжнародного права.

Правонаступництво в частині державної власності, державних архівів і державних боргів у сучасному міжнародному праві регламентується Віденською конвенцією про правонаступництво держав щодо державної власності, державних архівів і державних боргів 1983 р. Норми конвенції не поширюються на права та обов'язки юридичних і фізичних осіб.

Державна власність колишньої держави визначається як майно, права й інтереси, що на момент правонаступництва держав належали колишній державі відповідно до її внутрішнього права. Важливим положенням конвенції є те, що перехід державної власності колишньої держави до держави-спадкоємиці відбувається без компенсації (ст. 11).

Конвенція передбачає переважне регулювання передачі державної власності шляхом укладення угод між колишньою державою і державою-спадкоємицею. За відсутності такої угоди конвенція пропонує передачу правонаступнику як нерухомої, так і рухомої державної власності колишньої держави, пов'язаної з діяльністю колишньої держави стосовно території, що є об'єктом правонаступництва держав (ст. 14).

Такі ж правила правонаступництва застосовувалися пострадянськими державами з 1991 р. Визнано, що держави-учасниці СНД є правонаступницями прав і зобов'язань колишнього Союзу РСР. Практичне виконання таких рішень показало, що найбільш ефективний шлях реалізації правонаступництва щодо державної власності - це укладення двосторонніх угод про правонаступництво, які дають змогу враховувати специфіку кожного випадку.

У конвенції 1983 року поняття "державні архіви колишньої держави" означає сукупність документів будь-якої давності і будь-якого типу, виготовлених у ході її діяльності, що на момент правонаступництва держав належали колишній державі відповідно до її внутрішнього права і зберігалися нею безпосередньо або під її контролем як архіви для різних цілей (ст. 20).

Як і у випадку державної власності, перехід державних архівів колишньої держави спричиняє припинення прав цієї держави і виникнення прав держави-спадкоємиці на державні архіви, що переходять до держави-спадкоємиці. Перехід державних архівів від колишньої держави до держави-спадкоємиці здійснюється без компенсації (ст. 23).

Істотним є закріплений у конвенції принцип зберігання цілісності державних архівних фондів колишньої держави (ст. 25), що взятий за основу Угоди про правонаступництво щодо державних архівів колишнього Союзу РСР 1992 р.

Ч. IV Віденської конвенції 1983 р. регулює питання правонаступництва держав стосовно державних боргів - будь-якого фінансового зобов'язання колишньої держави стосовно іншої держави, міжнародної організації або будь-якого іншого суб'єкта міжнародного права, що виникло відповідно до міжнародного права (ст. 33).

Проблема правонаступництва стосовно державних боргів є однією з найбільш складних і гострих. Поза сферою правового регулювання залишається багато інших видів фінансових зобов'язань держав, а також борги держави стосовно фізичних і юридичних осіб за кордоном і на території держави. Одне загальне правило полягає в такому: борг колишньої держави переходить до спадкоємця у справедливій частці, яка визначається на основі обліку майна, прав та інтересів. Особливий режим встановлений лише для нової незалежної держави. Ніякий державний борг колишньої держави не переходить до неї (ст. 38).

Договір про правонаступництво щодо зовнішнього державного боргу й активів Союзу РСР 1991 р., підписаний усіма колишніми союзними республіками, є основним документом, що регулює цю сферу правонаступництва. Сторони договору взяли на себе "зобов'язання брати участь у погашенні і нести витрати по обслуговуванню державного зовнішнього боргу СРСР" (ст. 3). Найбільшу частину становлять показники Росії (61,34%), а найменшу - Естонії (0,62%).

Поряд з багатосторонніми міжнародними договорами дієве значення мають і двосторонні угоди. Так, за Угодою про взаємне визнання прав і регулювання відносин власності 1993 р. між Росією й Україною кожна сторона визнає права власності іншої сторони, її громадян і юридичних осіб стосовно розташованого на її території підприємства, установи, організації, ін. об'єктів; має право продати, обміняти, передати в заставу, Здати в оренду, передати безоплатно або на договірних засадах свою власність іншій стороні, її фізичним і юридичним особам.

Також у двосторонньому порядку Угодою 1994 р. між Росією й Україною врегульовано питання правонаступництва стосовно зовнішнього державного боргу та активів колишнього Союзу РСР. Відповідно Україна передає, а Російська Федерація бере на себе зобов'язання з виплати частки України в зовнішньому державному борзі колишньою Союзу РСР за станом на 1 грудня 1991 р.

Але, як свідчить практика, чимало аспектів правонаступництва після розпаду СРСР так і залишились невирішеними.

Континуїтет України стосовно прав і зобов'язань СРСР

Континуїтет держави - це принцип, за яким держава як суб'єкт міжнародного права, незважаючи на зміни, пов'язані з її системою органів влади, назвою чи конституційним устроєм, залишається суб'єктом міжнародного права. Іншими словами, континуїтет держави має за мету продовження існування держави як суб'єкта міжнародного права та збереження її ідентичності.

Щодо України, то скасування назви "Українська Радянська Соціалістична Республіка", а також конституційні зміни, що відбулися після розпаду Союзу РСР 1991 року не зменшили обсяг її міжнародної правосуб'єктності.

Про це свідчать Акт проголошення незалежності України, прийнятий Верховною Радою України 24 серпня 1991 р., Закони України "Про правонаступництво України" 1991 р., "Про дію міжнародних договорів на території України" 1992 р.

Відповідно до закону "Про правонаступництво" Україна підтверджувала свої зобов'язання за міжнародними договорами, що були ратифіковані УРСР до проголошення незалежності України (ст. 6) і проголошувала себе правонаступницею прав і обов'язків за договорами Союзу РСР, що не суперечать Конституції України й інтересам Республіки (ст. 7).

Державним кордоном України був її державний кордон у складі Союзу РСР станом на 16 липня 1990 року. Але наша держава не несла відповідальності за кредитними договорами СРСР, укладеними після 1 липня 1991 року без згоди України.

Для вирішення проблем правонаступництва і на основі Меморандуму про порозуміння з питання правонаступництва відносно договорів колишнього СРСР, що представляють взаємний інтерес 1992 року, Радою глав держав СНД 20 березня 1992 року була створена комісія з правонаступництва відносно договорів, що представляють взаємний інтерес, державної власності, боргів, активів колишнього СРСР. У її рамках було підготовлено багато угод між державами колишнього СРСР (наприклад, Угода держав-учасниць СНД про власність колишнього СРСР 1991 року, Декларація глав держав-учасниць СНД про міжнародні зобов'язання в галузі прав людини і основних свобод 1993 року тощо). Україна є учасницею більшості з цих договорів.