Теорія держави і права - Ведєрніков Ю.А. - 2.18. Правові форми та методи здійснення державної влади

Влада — здатність певного суб'єкта (індивіда, колективу, організації) підпорядковувати собі волю і поведінку іншого суб'єкта у своїх власних інтересах чи інтересах інших осіб.

Влада як соціальна функція щодо нав'язування своєї волі іншим завжди була і є об'єктом загальних зазіхань, особливо в державно-організованому суспільстві.

Державна влада — це влада, яка здійснюється тільки державою та її органами і характеризується суверенністю, універсальністю та здатністю владно-примусового впливу на поведінку всіх людей та їх організацій, що забезпечується державно-правовими методами.

Як структурні елементи державної влади виділяють:

• суб'єкт влади, тобто державу та її органи;

• об'єкт влади — людей, на підкорення поведінки яких спрямована ця функція;

• владні відносини, через які здійснюється нав'язування волі носія влади підлеглим;

• наявність у суб'єкта влади певного арсеналу засобів, методів та способів, що дають йому можливість реально здійснювати свою волю в суспільному житті;

• нормативну систему, що регламентує владну діяльність.

Нормативна регламентація владної діяльності має велике значення, тому що це прямо пов'язано з питанням про легітимність державної влади.

Легітимну державну владу визначають як владу, що встановлюється відповідно до процедури, передбаченої нормами права. Легітимізація влади в цивілізованому суспільстві відбувається, насамперед, через загальні демократичні вибори. Результатом їх проведення є створення загальнонародного і водночас загальнодержавного представницького органу влади.

Отже, легітимізація державної влади має відбуватися шляхом її делегування від одного суб'єкта — народу іншому — державі. Зрозуміло, що цей перехід не може бути стихійним, він має регулюватися демократичними конституційними принципами й нормами, передусім, принципом розподілу влади.

Політична влада і влада державна — поняття не тотожні. Політична влада — влада, що здійснює вироблення і запровадження у життя політичних програм усіма суб'єктами політичної системи, а також різними неформальними угрупованнями; це домінування або прагнення до домінування інтересів одних верств над усіма іншими.

Політична влада ширша за змістом, ніж державна влада, оскільки відносно самостійне значення мають владні відносини у політичних об'єднаннях. В умовах правової держави і громадянського суспільства найбільш широкі повноваження у здійсненні політичної влади надаються об'єднанням громадян та іншим недержавним утворенням.

Політична влада нерозривно пов'язана з владою державною, є її продовженням. Державна влада — основний типовий засіб здійснення політичної влади.

Відмінності політичної влади від влади державної:

• політична влада здійснюється більш широким колом суб'єктів політичної системи;

• будь-яка державна влада має політичний характер, але не кожна політична влада е державною;

• політична і державна влади мають різні механізми їх здійснення;

• атрибутом державної влади є її територіальна організація, а політична влада, влада певної партійно-політичної ідеології може виходити за межі однієї країни.

2.18. Правові форми та методи здійснення державної влади

Правова форма діяльності — це організаційно-управлінська форма діяльності уповноважених на це суб'єктів, яка завжди пов'язана зі здійсненням юридично значущих дій (розглядом юридичних справ) у порядку, визначеному законом.

Юридична сутність правової форми діяльності держави полягає в тому, що вона: по-перше, засновується на приписах норм права, по-друге, завжди тягне за собою правові наслідки.

Вона характеризується такими ознаками:

• передбачає розгляд юридичної справи;

• використовує норми матеріального чи процесуального права як спеціальний робочий інструментарій;

• здійснюється виключно уповноваженими суб'єктами;

• закріплюється в офіційних процесуальних документах;

• усі відносини, пов'язані з розглядом справи, регламентуються системою норм процесуального права;

• у процесі розгляду справи використовуються досягнення юридичної техніки.

Основними правовими формами діяльності держави є:

• правотворча діяльність, яка полягає в офіційному встановленні (санкціонуванні) та зміні норм права компетентними органами шляхом підготовки, прийняття й оприлюднення нормативно-правових актів;

• правозастосувальна діяльність, яка забезпечує безперервність процесу здійснення нормативно-правових приписів шляхом наділення одних учасників правових відносин суб'єктивними правами, а інших — юридичними обов'язками, полягає в розгляді та вирішенні індивідуальних справ, що мають юридичне значення;

• правоохоронна діяльність, спрямована на охорону суспільних відносин, урегульованих правом, на захист індивіда від правопорушень та притягнення винних до відповідальності;

• контрольно-наглядова діяльність, яка виражається в здійсненні юридичних дій щодо спостереження й перевірки відповідності виконання та дотримання підконтрольними суб'єктами правових приписів;

• установча діяльність, яка виражається в реалізації на основі норм матеріального права повноважень щодо формування, перетворення чи скасування органів держави, їх структурних підрозділів, посадових осіб.

Методи здійснення державної влади дуже різноманітні, але їх можна звести до двох основних:

1) переконання — метод активного впливу на волю та свідомість осіб ідейно-моральними засобами з метою формування в них поглядів та уявлень, заснованих на розумінні сутності, мети та функцій державної влади. Воно охоплює:

• визнання свободи дій підлеглих суб'єктів з обмеженням її таким чином, щоб захистити від свавільних дій інших осіб;

• обіцянку взяття і насправді взяття на себе обов'язку винагородження за певну корисну діяльність;

• рекомендації, поради, побажання, заклики та ін. не-правові методи;

2) примус — психологічний, матеріальний або фізичний (насильницький) вплив повноважних органів та посадових осіб держави на особу з метою змусити її діяти відповідно до волі володарюючого суб'єкта в інтересах держави.

Оскільки державний примус є жорстким засобом соціального впливу, обмежує свободу людини, то його міри мають бути чітко визначені правовими нормами, він має застосовуватися лише у чітко встановлених процесуальних формах.