Теорія держави і права - Ведєрніков Ю.А. - Розділ 3 ТЕОРІЯ ПРАВА

3.1. Плюралізм підходів до праворозуміння

Протягом всієї історії розвитку юридичної науки вчені та мислителі прагнули з'ясувати, що таке право, яка його природа і сутність. 3 цього приводу точаться гострі дискусії, результатом яких є багатоманітність визначень поняття права.

Праворозуміння — це наукова категорія, що відображає процес та результат цілеспрямованої розумової діяльності людини і включає пізнання права, його оцінку та ставлення до нього як до цілісного соціального явища.

Серед усіх тлумачень терміна "право" доцільно виділити такі його визначення:

• це певні можливості, які має соціальний суб'єкт;

• це сукупність, система юридичних норм, за допомогою яких здійснюється регулювання суспільних відносин;

• це оцінка, покажчик істинності, дійсності, достовірності певних соціальних явищ.

Наявність плюралістичного підходу до праворозуміння об'єктивно зумовлена тим, що право тісно пов'язане з іншими соціальними явищами, як-от: державою, політикою, культурою суспільства. Серед різних підходів виділяються основні: нормативний, моральний та соціологічний підходи.

Нормативний підхід полягає в тому, що право — це тексти закону, норми права, які відрізняються від інших соціальних норм такими ознаками:

• вони регулюють найбільш важливі суспільні відносини, для чого держава видає нормативно-правові акти, в яких містяться норми права;

• право — це не одна норма, а сукупність або система норм, які формально визначені;

• норми права встановлюються або санкціонуються державою, компетентними її органами;

• вони є загальнообов'язковими для всього населення, державних органів та посадових осіб;

• вони охороняються від порушень засобами державного примусу або погрозою застосування юридичних санкцій;

• у нормах права виражається воля панівного класу (компромісна воля класів і соціальних груп) або воля всього народу.

Прихильники цього підходу визначають право таким чином.

Право — це система (сукупність) формально визначених норм (правил поведінки), які встановлені (санкціоновані) державою, є загальнообов'язковими для всього населення, державних органів і посадових осіб, охороняються від порушень державною владою, виражають волю панівного класу або всього народу та спрямовані на регулювання й охорону суспільних відносин і соціальних цінностей.

Моральний (етичний) підхід базується на ідеї етичної справедливості, на ідеї природних прав людини, тому право розглядається як форма суспільної свідомості.

Представники цього підходу вважають:

• тексти законів залишаються на папері, якщо вони не усвідомлені та не засвоєні громадянами;

• окремі слова закону взагалі не сприймаються практикою або змінюються за змістом. Тому чинне право буває не зовсім таким, як викладене в текстах нормативно-правових актів, що потребує тлумачення, врахування правозастосувальної діяльності щодо правильного вживання юридичної термінології, застосування аналогії тощо;

• суспільна правосвідомість оцінює тексти законів не тільки з позицій здорового глузду, а й порівняно з поняттями справедливості та гуманізму (не завжди всі моральні цінності зафіксовані в текстах законів);

• тексти законів часто мають декларативний характер, містять у собі лозунги, заклики тощо, які не мають юридичного значення.

Тому право — це не тільки тексти законів, сукупність норм права, а й наявність у суспільній свідомості системи понять про загальнообов'язкові норми, права і обов'язки, умови їх виникнення та реалізації, порядок і форми захисту.

За соціологічним підходом право не тільки є мірою справедливості, але й оцінкою взаємовідносин між людьми, між особою та державою, особою і суспільством.

Прихильники цього підходу вважають:

• закони, кодекси — не право, якщо вони не реалізуються в суспільних відносинах. Тому "живе право" — це реальні правовідносини, закріплені в нормах права і відображені у правосвідомості;

• закони можуть існувати і тривалий період не застосовуватись, тому право є те, що завжди діє й реалізується;

• слова закону, норми права не становлять власне право тому, що деякі з них практично не застосовуються через їх абстрактність, а для конкретизації правових приписів необхідно видавати нові норми. Але правознавство ще не здатне відповісти, який має бути ступінь їх конкретизації, щоб вони були нормами "прямої дії", тобто правом;

• у поняття права вводиться поняття правопорушення, оскільки однією з ознак права є охорона права від порушення. Але правопорушення завдає шкоди не самим нормам права, а суспільним відносинам і соціальним цінностям.

Тому право — це безпосередньо суспільне життя, певним чином упорядкована взаємодія соціальних суб'єктів, і тільки це лежить в основі утворення законів та інших нормативних актів.

Але ці підходи до праворозуміння не є єдиними. Наука створила багато похідних наукових концепцій розуміння права.

Системному підходу відповідає відображення правової дійсності як системи (сукупності) правових явищ, що певним чином пов'язані між собою і утворюють єдине ціле — правову систему. Статичний аспект її становлять норми права, правовідносини, суб'єкти права, правопорядок тощо, а динамічний — правотворчість, реалізація норм права, їх застосування, правове мислення та інші правові процеси.

Дослідження права як феномена культури, соціальної цінності становить основу аксіологічного підходу. Правова дійсність вивчається у цьому випадку крізь призму її відповідності досягнутому суспільством рівню соціального прогресу, що дає можливість виділити частку "права в праві", тобто дати оцінку прогресивності правових явищ, виявити в них те, що відображує регресивні традиції, гальмує суспільний розвиток.

Інструментальному підходу властиве дослідження права як специфічного регулятора соціальних відносин, за допомогою якого здійснюється і забезпечується державне управління суспільством.

При генетичному підході до праворозуміння основна увага зосереджується на процесах виникнення і формування права, його соціальної детермінованості об'єктивними і суб'єктивними умовами життя суспільства.

Інтегративний підхід враховує і поєднує все раціональне, що є в кожному із зазначених вище підходів, а саме: цінність природних прав людини, "живе право" — правовідносини, формальну визначеність і точність правових приписів, закріплених у нормах права.

Досить впливовим у вітчизняній юридичній науці був і залишається саме нормативний підхід до праворозуміння.

Отже, кожне праворозуміння має своє обґрунтування, і тому вони існують одночасно. Без нормативного підходу до поняття права не можливо досягти визначеності та стабільності правовідносин, законності в діяльності державних органів та посадових осіб. У свою чергу, закони, інші нормативні акти можуть бути реалізовані лише після їх усвідомлення і порівняння їх приписів із нормами, правилами моралі. І нарешті, лише через соціологічне розуміння право набуває конкретності та практичного здійснення, не залишається декларацією, системою текстів і моральних побажань.