Теорія держави і права - Ведєрніков Ю.А. - 3.16. Правотворчість: поняття, принципи, функції та види

Правоутворення — це відносно тривалий процес формування юридичних норм, що починається з визнання державою певних суспільних відносин, усвідомлення необхідності їх правового регулювання, формального закріплення і державного захисту юридичних приписів.

Формування права — це складний, багатоаспектний соціальний процес, зумовлений взаємодією об'єктивних умов і суб'єктивних чинників, що визначають і забезпечують утворення нових норм права.

Цей процес складається з кількох етапів. На першому етапі цього процесу відбувається формування певних суспільних відносин, які в результаті багаторазового повторення набувають нормативного характеру. На другому етапі (правозакріплення) відбувається державне санкціонування суспільної та державної (в історичному аспекті передусім судової) практики, її розгорнуте законодавче закріплення. Шляхом правозакріплення складаються основи правового регулювання суспільних відносин. На третьому етапі держава з метою конкретизації та деталізації основ правового регулювання самостійно створює широке коло правових приписів. Саме цей етап і називається правотворчістю.

Отже, правоутворення не зводиться до правотворчості, яка є лише останнім етапом цього процесу.

3.16. Правотворчість: поняття, принципи, функції та види

Правотворчість — це діяльність компетентних державних органів, уповноважених державою громадських об'єднань, трудових колективів або (у передбачених законом випадках) всього народу чи його територіальних спільнот зі встановлення (санкціонування), зміни чи скасування юридичних норм.

Ознаки правотворчості:

• здійснюється безпосередньо державою чи за її делегуванням іншими суб'єктами;

• полягає в утворенні нових норм права чи зміні або скасуванні наявних;

• отримує завершення в письмовому документі — нормативно-правовому акті;

• здійснюється відповідно до правових регламентів;

• має конкретно-цільову та організаційну спрямованість. Виділяють дві групи принципів правотворчості:

1. Загальні, тобто основоположні вимоги (положення), що виражають її сутність:

• гуманізм — формування нормативно-правових актів на основі загальнолюдських цінностей, міжнародних стандартів прав людини;

• демократизм — участь народу у правотворчому процесі;

• гласність — відкритість правотворчості для широкої громадськості, вільне та відкрите обговорення проектів нормативно-правових актів;

• законність — правотворча діяльність повинна здійснюватись згідно з конституцією та чинними законами держави, з дотриманням установленого порядку підготовки, прийняття та опублікування нормативно-правових актів;

• науковість — ефективне використання у правотворчості найновіших досягнень науки (насамперед юридичної); проведення незалежної наукової експертизи;

• системність — суворе врахування системи права і законодавства, узгодження з ним інших нормативно-правових актів.

2. Спеціальні, притаманні такій формі державної діяльності, яка базується на зазначених вище загальних принципах:

• своєчасність — правильне визначення часу підготовки та прийняття актів, врахування ступеня зрілості регульованих суспільних відносин;

• поєднання динамізму та стабільності;

• плановість — чіткий розподіл правотворчої роботи за предметом, етапами, часом;

• професіоналізм — участь у правотворчій діяльності професійно підготовлених, компетентних, кваліфікованих спеціалістів;

• техніко-юридична відокремленість;

• врахування місцевого досвіду. Основними функціями правотворчості вважають:

• первинне регулювання суспільних відносин — діє тоді, коли суспільні відносини раніше не регулювалися і вперше виникла необхідність у їх урегулюванні;

• оновлення правового матеріалу — передбачає заміну тих законів, які застаріли і не відповідають потребам суспільного розвитку;

• заповнення прогалин у праві, тобто заповнення цілковитої чи часткової відсутності в чинних нормативних актах необхідних норм права;

• упорядкування нормативно-правового матеріалу, тобто систематизація законодавства (наприклад, шляхом його кодифікації або консолідації).

Правотворчість здійснюється двома соціальними інститутами:

• державою (державними органами та їх посадовими особами);

• громадянським суспільством та його суб'єктами. Види правотворчості держави:

1. За юридичною силою актів:

• законодавча діяльність — діяльність законодавчого органу держави щодо підготовки та прийняття законодавчих актів;

• підзаконна правотворча діяльність — з підготовки та прийняття підзаконних нормативних актів (постанов уряду, указів голови держави тощо).

2. За формою участі держави у правотворчості:

• безпосередня правотворчість — видання нормативно-правових актів органами держави та уповноваженими на це посадовими особами;

• санкціонована правотворчість — санкціонування актів, прийнятих суспільними організаціями, або попередній дозвіл на їх видання;

• спільна правотворчість (нормативне погодження);

• делегована правотворчість, тобто делегування правотворчих повноважень вищого органу держави органу нижчого рівня.

3. За функціональним призначенням:

• поточна правотворчість, пов'язана з первинним регулюванням суспільних відносин, оновленням норм права та надолуженням прогалин;

• систематизаційна, головним чином, кодифікаційна правотворчість.

Види правотворчості громадянського суспільства:

1. Безпосередня правотворчість народу — референдум.

2. Правотворчість органів місцевого самоврядування; об'єднань громадян; комерційних організацій; трудових колективів.