Теорія держави і права - Ведєрніков Ю.А. - 3.45. Поняття, рівні та процес реалізації правових норм

Право виконує своє соціальне призначення лише тоді, коли його принципи і норми втілюються в суспільних відносинах, коли його приписи здійснюються в діяльності суб'єктів, тобто тоді, коли воно реалізується в житті.

Правореалізація — це втілення вимог правових норм у суспільних відносинах.

Реалізація норм права протікає в правомірній поведінці, тобто під час здійснення або утримання від здійснення відповідних учинків. Але ця поведінка не є кінцевим результатом реалізації правомірного припису. Як і правомірна поведінка, правореалізація нерозривно пов'язана з досягненням соціального ефекту.

Реалізацію норм права як особливий процес можна розглядати з об'єктивного і суб'єктивного боку. Об'єктивний бік реалізації норм права являє собою виконання правомірних діянь у місцях і в терміни, передбачені нормами права. Суб'єктивний бік виявляє ставлення суб'єкта до правових вимог і стан його волі у момент учинення дій, що вимагаються правом. Адже коли зникає бажання забезпечувати відповідність своєї поведінки до правових вимог, припиняється процес реалізації права.

Процес реалізації норм права не вичерпується правомірною поведінкою суб'єктів права у формах дотримання, виконання, використання, а має більш місткий і багатогранний характер, що включає перш за все юридичні механізми із забезпечення впровадження права. У процесі реалізації права беруть участь не тільки сторони — носії прав і обов'язків, а й держава, її правотворчі, правозастосовчі, правоохоронні органи. Широке розуміння правореалізації передбачає включення в цей процес юридичних дій, які ідуть за правотворенням.

В основі такого розуміння лежить рів не вий підхід до правореалізації.

Перший критерій рівнів — це виділення норм статутного характеру, тобто норм, які встановлюють вихідне положення суб'єктів права, і нестатутних норм. Розрізняють загальний статус (усіх громадян) і спеціальний (наприклад, працівників міліції). Останній характеризується наявністю додаткових прав і обов'язків у групах його носіїв. Реалізація норм статутного та нестатутного характеру передбачає субординаційну підпорядкованість. У процесах реалізації норм нестатутного характеру проходить і реалізація статутних норм. Реалізація перших відбувається у межах, установлених нормами постійної дії, і є продовженням реалізації норм постійної дії. Якщо конкретні відносини виникають, здійснюються та зникають з настанням життєвих ситуацій, то базові відносини, що характеризуються статусом, існують самостійно.

Другий критерій — це розміщення процесів реалізації матеріально-правових та процесуально-правових норм. Між цими нормами, як правило, наявна субординація функцій. Функціональна залежність означає похідність процесуальної діяльності від діяльності з реалізації матеріальних норм.

Третій критерій — це розподіл норм права на норми "прямої дії" та норми, що потребують конкретизації. У різних галузях законодавства є нормативні приписи, що прямо регулюють суспільні відносини, чітко визначаючи права та обов'язки сторін, і які не передбачають додаткового конкретизуючого нормотворення. Однак значна частина правових норм об'єктивно потребує утворення конкретизуючих нормативно-правових актів. Наприклад, вихідні правові норми, що визначають цілі, завдання, принципи, методи правового регулювання перед тим, як будуть введені до конкретних суб'єктивних прав та юридичних обов'язків, логічно розвиваються та конкретизуються в інших нормах. Тому і процес їх правореалізації буде більш складним.

Четвертим критерієм служить співвідношення рівнів саморегуляції та індивідуально-правового регулювання. На рівні саморегуляції проходить пряме введення в життя нормативних приписів. Суб'єкти правовідносин співвідносять свою поведінку з нормами права як заборонного, зобов'язального, так і правоуповноваженого характеру. Індивідуально-правове регулювання необхідне в тих випадках, коли суб'єкт правовідносин або не може, або не хоче співвідносити свої вчинки з вимогами норм права. Процес право-реалізації при цьому має владно-організуючий характер діяльності суб'єктів, наділених спеціальною компетенцією.

П'ятий критерій полягає у вилученні рівнів реалізації диспозиції та санкції норми. На першому рівні суб'єкти правовідносин здійснюють правореалізацію шляхом засвоєння своїх прав і обов'язків. Реалізація диспозиції, що забороняє норми права, передбачає нездійснення суб'єктами дій, які в ній зазначені. Але в багатьох випадках без організуючої діяльності держави здійснення саморегуляції неможливе. Так, загальнорегулятивні права та обов'язки, що становлять юридичний зміст правовідносин, потребують владної конкретизації уповноваженими органами. Наприклад, завдяки акту індивідуально-правового регулювання — наказу начальника управління внутрішніх справ про призначення на посаду — загальнорегулятивні правовідносини з юридичним змістом, однаковим для всіх можливих учасників, перетворюються на конкретні, суб'єктом яких є певний індивід з відповідними його посаді правами та обов'язками.

Виділення реалізації санкції правової норми ґрунтується на існуванні протиправної поведінки. Але це не означає, що цей вид поведінки суб'єктів включається до змісту правореалізаційного процесу. Протиправна поведінка перешкоджає досягненню мети норми. Тому індивідуально-правове регулювання становить зміст реалізації правових санкцій і спрямоване на забезпечення реалізації диспозиції правових норм.

Ураховуючи рівні правореалізації, необхідно зазначити, що реалізація права — складний і багатогранний процес підлеглості волі суб'єктів у процесі їх діяльності і спілкування вимогам правових норм.

Найбільшими етапами процесу реалізації права є:

1) конкретизація норм права;

2) інтерпретація норм права;

3) застосування норм права;

4) безпосередня реалізація норм права у формах дотримання, виконання і використання.