Теорія держави та права - Гіда Є.O. - 2.1.1.4. Співвідношення права та закону

Функції права - це основні напрями впливу права на суспільні відносини, що виражають його сутність і соціальне призначення в суспільстві, а також способи організації суспільних відносин.

Розрізняють два види функцій права: загально-соціальні та спеціально-юридичні.

До загально-соціальних функцій права відносять:

- інформативну (інформує суспільство про волю законодавця);

- виховну (сприяє формуванню у особи певних якостей, створює у її свідомості певну модель поведінки);

- комунікативну (забезпечує взаємозв'язок між державою і особою);

- ціннісно-орієнтаційна (поведінка людини оцінюється з погляду волі законодавця, держави, вказує на варіанти безконфліктної поведінки особи);

- гуманістичну та ін.

Другий різновид функцій права - це спеціально-юридичні:

- регулятивна функція - полягає в закріпленні основних прав та свобод і громадянина, державних органів, посадових осіб, різних видів організацій. Складається з двох різновидів:

o регулятивно-статична, полягає у створенні та забезпеченні уповноважуючих та забороняючих норм, реалізація яких відбувається у вигляді правових відносин пасивного типу;

o регулятивно-динамічна полягає у створенні та забезпеченні зобов'язуючих норм, при цьому право передбачає майбутню поведінку людини і реалізується в активних правовідносинах; .

- охоронна функція забезпечує існування та повноцінну реалізацію встановлених норм права. Це відбувається шляхом діяльності різноманітних правоохоронних органів, шляхом видання індивідуально-правових актів, виконання яких гарантується державним примусом. Охоронна функція забезпечується і гарантується такими нормативно-правовими актами як Кримінальний кодекс України, Кодекс України про адміністративні правопорушення, Закон України "Про міліцію", Закон України "Про Службу безпеки України" тощо.

Правоохоронна діяльність, у контексті охоронної функції права, за своєю структурою може бути поділена на:

- попередження виникнення умов і причин суспільно небезпечних явищ;

- припинення процесу їх розвитку;

- ліквідацію наслідків таких явищ.

Міліція України, як озброєний орган виконавчої влади в основному забезпечує існування охоронної функції права, оскільки її основними завданнями згідно законодавства України є:

- забезпечення особистої безпеки громадян, захист їх прав і свобод, законних інтересів;

- запобігання правопорушенням та їх припинення;

- охорона і забезпечення громадського порядку;

- виявлення і розкриття злочинів, розшук осіб, які їх вчинили;

- забезпечення безпеки дорожнього руху;

- захист власності від злочинних посягань;

- виконання кримінальних покарань і адміністративних стягнень.

Ці завдання напряму забезпечують існування і функціонування існуючих норм права, а також відновлення порушених прав і покарання правопорушників.

2.1.1.4. Співвідношення права та закону

Співвідношення права і закону досить складне питання, оскільки, для його висвітлення необхідно порівняти різні типи праворозуміння. Зазвичай закон висвітлюють у нормативному або позитивістському підході до розуміння права (див. п. 2.1.1.1), у відповідності з яким, закон може бути двох видів: правовий і неправовий.

Правовий закон відповідає принципам права, втілює справедливість, рівність усіх перед законом, закріплює та забезпечує інтереси особи, груп осіб, суспільства, не суперечить іншим законам та конституції, як основному закону. Проте будь-який закон - правовий чи не правовий, що прийнятий належним чином, підлягає виконанню, доки він не втратить юридичної сили. У країнах з демократичним режимом (а такою є і Україна) ця вимога не поширюється на явно злочинні розпорядження і накази (ст. 60 Конституції України).

У країнах із тоталітарним режимом неправових законів, постанов, наказів було і є чимало. Прикладом є фашистська Німеччина, у якій на підставі законів переслідувалися особи з політичних, расових і релігійних мотивів, скажімо, Закону "Про захист німецької крові та німецької честі" від 15 вересня 1935 р. На Нюрнберзькому процесі (судовому процесі у справі головних німецьких злочинців, що відбувався з 20.11.1945 по 01.10.1946) обвинувачені відповідали за злодіяння відповідно до міжнародного закону - Статуту Міжнародного трибуналу. Сторона, що їх захищала, заявила, що вони не повинні нести відповідальність, тому що як офіцери фашистської армії виконували закони і накази своєї держави, тобто діяли правомірно. Представники сторони обвинувачення (одним із них був прокурор Української PCP Р. Руденко) не заперечували того, що підсудні не порушували юридичних актів своєї держави, однак самі акти були несправедливими, антиправовими, оскільки суперечили природним правам людини, народів, людства - насамперед правам на життя, мир, свободу. Відповідно до Статуту Міжнародного трибуналу посадове становище підсудних, так само як і той факт, що підсудний діяв за розпорядженням уряду або за наказом начальника, не звільняє його від відповідальності, коли йдеться про злочини проти людства.

Щодо неправового закону, то в ньому право не втілюється, він виступає формою узаконеного свавілля. Неправовими є і закони, дія яких призводить до результатів, що прямо протилежні тим, на які розраховував законодавець або підзаконні нормативно-правові акти, що повинні за своїм змістом відповідати положенням закону, але насправді суперечать йому.

З іншого боку, існують і такі неправові по своїй суті закони або окремі їх статті, що прямо не пов'язані зі свавіллям, але які суттєво відхиляються від принципів справедливості та не відповідають потребам суспільного розвитку, через що є не тільки вкрай неефективними, але Й шкідливими. Це відбувається внаслідок недостатньої компетентності або недостатніх юридичних знань відповідними органами й особами у тих питаннях, які вони законодавче урегульовують,. Мова може йти про відсутність наукової обґрунтованості або про суттєві недоліки концепцій нормативних актів; перевищення органом, що їх видає, своєї компетенції, створення колізій між нормами з одного і того ж предмета регулювання, внаслідок чого одна з цих норм є чинною, а інша ні, тобто є неправовою, і т. ін.

Оцінка закону як правового та ставлення до нього значною мірою залежать від загальної і правової культури суспільства. Виявлення неправового закону має практичне значення - і полягає у створенні механізму контролю за змістом законів та їх відповідністю загальнолюдським цінностям. За допомогою такого механізму знаходять та скасовують закони, що визнані неправовими. У більшості розвинутих демократичних країн такий механізм існує. Він має назву конституційний контроль. В Україні Його здійснює Конституційний суд, який згідно зі ст. 147 Конституції України, вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції. Провідний принцип конституційного контролю виражається в тому, що конституція країни втілює прийняті в цій країні уявлення про права людини, про справедливість, рівність, свободу, про механізм управління та здійснення державної влади. Таким чином, визнається, що конституція - це основний правовий закон, а всі інші закони мають бути підпорядковані її положенням. Якщо закон не відповідає положенням конституції, він вважається неправовим і скасовується.

Відмінність правового закону від неправового має неабияке значення в юридичній практиці, зазвичай суб'єкт правозастосування не має права і не повинен ставити себе на місце законодавця і визначати, чи є той чи інший закон (нормативний акт) правовим або не-правовим - він повинен застосовувати чинний закон незалежно від своєї оцінки його змісту. Водночас той, хто зіткнеться із неправовим характером того чи іншого закону, має можливість і навіть морально зобов'язаний застосовувати всі законні способи, щоб він був скасований.

Звичайно, абсолютно правового ідеалу, що задовольняв би всіх, не існує. Практично неможливо об'єктивно визначити справедливість, оскільки немає механізму її виокремлення. Конституція - це наближення до ідеалу, яке на певному етапі розвитку країни відповідає рівню політичної, правової, нарешті, загальнолюдської культури суспільства. У питаннях про права людини такою точкою відліку є міжнародні акти про права людини. Кожний підготовлений парламентом закон має бути перевірений на предмет його відповідності цим актам1.

Отже, право і закон - не одне й теж. Проте було б неправильним протиставляти їх одне одному, вважати, що норми права можуть існувати без їх вираження у законі чи інших санкціонованих державою формах. Право завжди має зовнішню форму вираження: основною з цих форм є закон.