Одним із найважливіших документів суворого обліку та звітності, який має широке соціальне і правове значення є паспорт громадянина України. Він забезпечує громадянину реалізацію правоздатності у сфері цивільно-правових відносин, право на працю, відпочинок, освіту, охорону здоров'я тощо. Наявність цього документа уможливлює забезпечити особисті, майнові, трудові, соціальні та політичні права громадянам України.

Оскільки паспорт використовується майже у всіх сферах людської діяльності, він часто стає об'єктом злочинних посягань. Незважаючи на встановлений державною захист такого документа від підроблення, злочинці знаходять шляхи його обходу та використовують їх для своєї злочинної мети. Своїми діями вони наносять значні збитки державі та громадянам.

Підроблення документів передбачене у Кримінальному кодексі України і є самостійним злочином, але не слід забувати про те, що використання підробленого паспорта сприяє вчиненню більш тяжких та небезпечних злочинів. Значного поширення набули шахрайства з нерухомістю, при влаштуванні на роботу, для представництва в суді, для отримання соціальних пільг, незаконне оформлення кредитів та інші посягання на соціальні блага громадян.

Протидія таким злочинним намірам має здійснюватися у декілька етапів, насамперед, це надійність спеціальних засобів захисту паспорта від підроблення, не менш важливим захистом слугують особливості оформлення бланків, видачі, зберігання, обміну для яких встановлено певні правила та обмеження, а також ефективність виявлення підроблень з метою припинення злочинної діяльності. Усі ці заходи потребують удосконалення і здійснення їх у сукупності.

При розслідуванні злочинів, пов'язаних із підробленням та використанням паспортів громадян нерідко виникає необхідність у застосуванні спеціальних знань - проведенні техніко-криміналістичного дослідження документів. Така експертиза допомагає встановити спосіб підроблення документа, надає допомогу у збиранні даних про особу злочинця, що полегшує оперативним та слідчим працівникам у його розшуку, встановити обставини вчиненого, способи та мотиви. З огляду на зазначене постає необхідність у розгляді теоретичних та практичних питань криміналістичного дослідження такого документа. Зокрема, правового урегулювання обігу паспорта, забезпечення ступеня надійності спеціальних засобів захисту від підроблення, способів підроблення та ознак їх виявлення, а також методики проведення судово-технічної експертизи паспорта із використанням сучасної техніки та нових методів дослідження.

Підготовка фахівців для розкриття та розслідування не лише зазначеної категорії злочинів, але й будь-яких інших вимагає високого професіоналізму та кваліфікації. Отримані знання з даного посібника формуватимуть у майбутніх правоохоронців саме ті якості, які вимагає від них громадянський обов'язок - допомога громадянам у разі посягання на їх соціальні блага.

Глава 1. Становлення та розвиток системи паспортної реєстрації

Кожна держава для її нормального функціонування потребує здійснення контролю населення. З цією метою була створена паспортна система, діяльність якої урегульована правовими нормами, що торкаються суспільних відносин, пов'язаних із проживанням і пересуванням громадян з однієї місцевості в іншу, їх обліком і впорядкуванням, видачею відповідних документів, що посвідчують особу громадян та забезпечують їх суб'єктивні права. Поряд з цим, паспортна система є вагомим діючим важелем боротьби зі злочинністю, охорони громадського порядку і державної безпеки.

Як відомо, кожне суспільне явище має свою історичну спадщину, аналіз якої уможливлює виявити основні віхи й тенденції його розвитку. Історія виникнення паспортної системи та власне паспортів є цікавою і необхідною для всестороннього і наукового розуміння значення такого документа для України.

Паспортна система виникла у XV столітті. Вона відмежувала осіб, зайнятих комерційною та господарською діяльністю від бідних, бродяг, біглих християн, яких на той час було дуже багато і які постійно змінювали місця перебування. Особа, яка не бажала, щоб її сприйняли за бродягу, мала посвідчити свою особистість відповідним документом. У підданих та іноземців влада могла вимагати посвідчення особи, а також доказів того, що вони не становлять небезпеку державному спокою. Таким доказом був паспорт, у якому зазначалися такі дані як: вид діяльності, вік, місце проживання, прикмети обличчя, а також термін, мета і місце мандрівки. Паспортна система забезпечувала ремісникам і торговцям свободу пересування всередині держави та за її межами.

Паспорти використовувалися протягом століть як засіб ототожнення особи, що подорожувала до зарубіжних країн. Цей документ, видавався компетентним органом держави, і давав дозвіл особі на виїзд з країни, а також прохав інші країни дати безпечне проходження, законну допомогу і захист пред'явника паспорта.

З кінця XVIII ст. паспортна система набула значного розвитку та вдосконалення, а на початку XIX ст. - досягла високого рівня. Спочатку вона була у державі засобом закріплення класової нерівності, а нині паспортна система є засобом державного обліку, контролю і регулювання міграції населення. Історія сучасної системи паспортної реєстрації має деяку періодизацію, у якій вона набувала різного значення, тому виділимо етапи її становлення та розвитку.

Перший етап - передумови зародження паспортної системи та документу, що посвідчував особу.

Цей етап характеризується розмежовуванням різних категорій населення держави, зародженням інституту громадянства у світі, виникненням документів, що посвідчували особу різного виду та значення (таблички, бронзові пластини, громадянські списки), а також появою документа для виїзду морем - паспорта.

Документ, що посвідчував особу, незважаючи на свій вигляд і назву, з'явився ще з давніх часів. У період рабовласницької держави існували спеціальні знаки, які виконували роль паспортів. Так, у Давньому Вавилоні документом, що посвідчував особу раба, була табличка з його іменем та особистим клеймом - татуюванням на тілі. Табличка висіла у раба на шиї, знімати яку без відома хазяїна заборонялося, а за її втрату або псування особа суворо каралась.

У Єгипті паспорт слугував головним документом для виїзду морем. Паспорти були і в римських легіонерів, які мали вигляд двох з'єднаних бронзових пластинок з відповідними записами, завіреними військовою печаткою.

Щодо формування інституту громадянства в Давньому Римі, слід зазначити, що вже в Інституціях Гая з'являються згадки про громадянське право римського народу: "...то право, которое каждый народ сам для себя установил, есть его собственное право и называется правом гражданским...". Так, в книзі I, пункті 17 сказано, що особа визнається римським громадянином, якщо вона старше тридцяти років, була власністю господаря за квиритським правом і отримала свободу внаслідок законного відпущення на волю, або на основі юридичного акту, або внаслідок занесення в цензорський список, або за заповітом.

В Афінах (У-ІУ ст. до н.е.) засобом реєстрації громадян були "гражданские списки". Громадянськими правами на той час користувалися особи, батьки яких мали статус громадян. Вони вносилися до списків демотів з досягненням 18-річного віку. Демоти під присягою вирішували - чи досягла людина встановленого законом віку, чи вільна і чи законно народжена. Якщо їх рішення виявлялося негативним, то особа позбавлялася права бути вписаним до громадянських списків і держава продавала її в рабство.

Другий етап - виникнення паспортної системи у світі (XV століття).

У цей період створюється реєстрація населення, облік пересування територією держави та за її межами. З'являються різні види паспортів, які чітко розмежовують громадян на певні групи за соціальним становищем.

В Англії своє нормативне закріплення паспорти отримали за рішенням 1414 парламенту, яке було підписане самим королем. Найдавнішими паспортами, які збереглися до сьогодення, вважаються паспорти зразка 1641 р..

У Німеччині паспорти з'являються в XV ст. з метою розмежування торговців і ремісників (чесних подорожніх) від розбійників та злидарів, які подорожували Європою. Вже з XVII ст. з'явилися різні види паспортів. Наприклад, військові паспорти видавалися з метою протидії дезертирству, чумні - для мандрівників з країн, де була чума; особливі - для євреїв та учнів - ремісників тощо.

У Франції паспортна реєстрація набула вдосконалення та розвитку в кін. XVIII - на поч. ХК ст., де без паспорта заборонялося відлучатися як всередині держави, так і за її межі. Після Наполеонівських війн у систему паспортної реєстрації були внесені незначні зміни: деякі полегшення для прикордонних відносин, бідному населенню видавалися безкоштовні паспорти.

Як видно з наведеного, при пересуванні населення у Франції та Німеччині, стало обов'язковим для особи мати при собі паспорт та вчасно з'являтися до місця прибуття; вважалося, що це дасть змогу виявити суспільно небезпечних осіб. Але вже тоді були особи, які проживали за підробленими і чужими паспортами.

Завершується цей етап занепадом промисловості держави, оскільки паспортна система обмежувала свободу пересування населення. На таку ситуацію слід було негайно відреагувати, дещо пом'якшити систему реєстрації.

Третій етап - поява системи факультативної легітимності в країнах Європи (ХК століття).

Цей етап характеризується пом'якшенням паспортних правил, тобто, обов'язок мати паспорт замінено на право; винятки становили іноземці та особи, які виїздили за кордон.

Так, рішеннями Дрезденської конференції, починаючи з ХК ст., в країнах Європи значно пом'якшуються паспортні правила на території німецьких держав з 1850 року, в Австрії - 1859, у Данії - починаючи з 1862 по 1875, в Іспанії - з 1862 по 1878 та в Італії - з 1865 по 1873 роки. Сутність цієї угоди полягала в тому, що піддані звільнялися від обов'язку брати дозвіл у поліції для кожного з пересувань у межах держав, які домовилися. Замість дозволу видавалася паспортна картка строком на рік, яка не зобов'язувала з'являтися у місце прибуття.

З'являється система факультативної легітимності, тобто взяття паспорта є правом, а не обов'язком особи, яка бажає посвідчити свою особистість. Наприклад, у Німеччині обов'язок мати паспорт встановлювався указом імператора лише тимчасово для певних місцевостей (наприклад, для Берліну в 1878 р.) або для мандрівки у визначені держави та повернення з них. В Італії посвідчували особу як паспортом, так й іншими документами. У Данії через репресії, для іноземця встановлювався обов'язок мати паспорт. В Англії, Швеції та Норвегії була повна свобода пересування, без обов'язку мати при собі паспорт. В Австрії для пересування всередині держави вимагалися такі документи: легітимна картка, яка заміняла паспорт і видавалася на рік, та розрахункові або робочі книжки.

Особливу увагу приділяли іноземцям, які обов'язково повинні були мати при собі паспорт, крім учасників дрезденської конвенції. В деяких державах, замість паспорта вимагали дозвіл поліції на проживання, наприклад, у Румунії - на перебування більше ніж тридцяти діб, в Єльзас-Лотарингії - на перебування більше ніж восьми тижнів тощо. У Данії для іноземців, які займалися фізичною працею або за видом діяльності постійно змінювали місце проживання, видавалася книжка на проживання.

Але в роки першої світової війни (1914-1918 рр.) паспорти знову стають засобом контролю прикордонних органів та поліції. Цей період історії європейських держав характеризується заміною паспортної системи на легітимну, тобто законну і правомірну. За цією системою мати паспорт було не обов'язково, лише за бажанням (правом) громадян, але у випадку виїзду ним за кордон таке право переходило в обов'язок.

Цікавим є той факт, що у 1949 році у США було засновано міжнародну реєстратуру Громадян Світу, яка уповноважена була видавати Паспорти Громадян Світу. Трохи згодом, у 1953 році у м. Елсуорсі штату Мен (США) Г. Девісон зробив офіційну заяву про заснування Світового Правління Громадян Світу, діяльність якого керується основними Правами Людини. У 1954 році Гаррі Девіс заснував некомерційну структуру World Service Authority (WSA) у якості виконавчого органу нової влади. Справа в тому, що Г. Девіс 25.04.1948 року відмовився від американського громадянства, оголосивши себе "Громадянином Світу". Виїхавши на нейтральну територію, де проходила Генеральна Асамблея ООН, він спричинив прецедент, у результаті якого було видане перше Світове Посвідчення Особи.

Паспорт громадянина світу станом на 2008 рік, де-юре - визнають шість держав: Буркіна Фасо, Еквадор, Танзанія, Мавританія, Того та Замбія. На офіційному сайті WSA, станом на липень 2008 рік, вказані 174 держави, які проставляли хоча б один раз в'їзні/виїзні штампи в "Паспорті громадянина світу", тим самим визнаючи його де-факто.

Паспортом громадянина світу користуються не лише для перетину кордонів (наприклад, Китаю, Швеції, Росії) та жителі вільних економічних зон (наприклад, Калінінградської), але й для посвідчення особи при різних ситуаціях, наприклад, відкриття рахунку в банку.

Четвертий етап - зародження паспортної системи у Царській Росії (Петровський період) 1649-1878 рр.

Цей період характеризується законодавчим закріпленням посвідчень особи, які обмежували право пересування вільного населення, появою паперового друкованого паспорта, а також обов'язком мати такий документ.

У Росії нагляд за пересуванням населення здійснювався ще задовго до появи паспортної системи, яка в подальшому була створена для такої мети: населення країни, за винятком іноземців, могло вільно пересуватися по її території. Так, у Давньоруській державі була встановлена вимога "знатка" для кожної особи, яка не належала до общини, тобто будь-який із членів общини має поручитися за таку особу.

Першим законодавчим закріпленням вимог про наявність посвідчення особи стало Соборне Уложення 1649 року, в якому було відведено дві глави: VI "О проезжих грамотах в иные государства" та XVIII "О проезжих грамотах для служилых людей в Сибири и нижней Волги и проезжих грамотах для иностарнцев". І вже в кінці XVII ст. обмежується право пересування вільного населення, Царські Укази 1684 р. та 1686 р. забороняли проживати у Москві без так званих "поручных записей".

Виникнення паспортної реєстрації у Росії пов'язане із правлінням у XVIII ст. Петра I, що запобігала ухиленню від рекрутської маєсті та різних податей; була мірою боротьби з епідеміями тощо.

Відповідно до указу Петра I від 30.10.1719 року документом, що посвідчував особу, стала "проїзна грамота" відсутність якої автоматично надавала особі статусу "недоброї людини" або "злодія".

У 1724 році указом імператора для контролю за пересуванням населення у інші міста були введені два види паспортів "покормежные и пропускные письма". Перші видавалися тим, хто виїжджав із сіл на заробітки в межах своїх уїздів (до тридцяти верст), поміщикам або прикажчикам. Другі - особам, які відбували до інших уїздів, земськими комісарами строком до трьох років.

З 1763 року паспорт став засобом поповнення державної казни - збору мита, тобто з паспортів строком на один рік необхідно було сплатити десять копійок, на два роки - п'ятдесят копійок, на три роки - один карбованець.

З 1803 року для купців та міщан було запроваджено друковані паспорти. Такі зміни спричинила поява випадків пересування селян за підробленими паспортами. А вже з 1809 р. у С.-Петербурзі та з 1816 р. у Москві, всі особи, які працювали за наймом у столицях, зобов'язані були зареєструватися в адресній конторі та отримати "адресный билет" ("вид на жительство"), який пред'являвся при влаштуванні на роботу та поселенні у домівки. Такі дії були спрямовані, насамперед, на забезпечення нагляду за частиною населення, яка продавала свою робочу силу.

На той час у Російській імперії 25.06.1811 р. було створено Міністерство поліції, яке складалося з трьох департаментів та канцелярії. Остання поділялася на загальну та особливу, яка розглядала справи іноземців, закордонні паспорти, цензурну ревізію та особливі справи.

За правління Миколи І в губерніях Російської імперії з'явилися циркуляри про вдосконалення порядку видачі паспортів зразка 1826 р., які мали вигляд паперової сторінки. Згідно циркулярів було три види паспортів - для купців першої, другої та третьої гільдій, для міщан і для селян, які видавалися на 2-3 роки.

У 1840 році, відповідно до циркуляру "Про означення в паспортах прикмет", виданого Київським військовим, Подільським та Волинським генерал-губернатором Д.Г. Бібіковим, паспорт видавали усім громадянам Російської імперії всіх станів незалежно від статі з досягненням двадцяти п'яти років.

Поряд з цим, відповідно до розпорядження імператорського уряду від 1 (13).05 1844 року, існував паспорт для виїзду за кордон, який видавався російським підданим незалежно від статі з досягненням ними 25-річного віку. Винятком з цього правила були особи, які від'їжджали за кордон для лікування, як спадкоємці, на навчання, в торгових справах та для подорожі з батьками, вихователями, а також подружжя. За кожні шість місяців дії паспорта необхідно було сплачувати двадцять п'ять карбованців.

Відповідно до Уставу кримінального судочинства від 20.11.1864 року, а саме - Уставу про паспорта та біглих, у дореволюційній Царській Росії було заборонено без паспорта відлучатися з постійного місця проживання, а для влаштування на роботу або прописки слід було пред'явити паспорт або вид на проживання. Вилучення цих документів було надійною гарантією явки обвинуваченого до слідчого. Також, ці документи відбиралися у підсудних, які були засуджені до строкового позбавлення волі. Після відбуття строку покарання, паспорт чи вид на проживання повертався володільцеві, про що сповіщалося особам прокурорського нагляду. Устав не зобов'язував дворян, які не мали відношення до несення служби, мати паспорти, достатньо було лише свідоцтва або грамоти на "дворянское достоинство".

На той час для селян та міщан було введено три категорії паспортів, а саме: 1) прості письмові види (при від'їзді для суміжної промисловості у тому ж уїзді до тридцяти верст); 2) білети, обкладені гербовим податком (для роботи понад тридцяти верст строком менше шести місяців, зокрема: місячні, двохмісячні, трьохмісячні); 3) друковані плакатні паспорти (при від'їзді для суміжної промисловості понад тридцяти верст строком більше шести місяців, зокрема: піврічні, річні, двохрічні, трьохрічні). У паспортах вказувалися прикмети пред'явника, вік, сімейне положення, строк дії документу, а також попередження про покарання у випадку неявки в зазначений строк.

У ті часи, відповідно до "Устава о наказаниях, налагаемых мировыми судьями" від 20.11.1864 року, у главі 5 Про порушення Уставу про паспорти, зазначено покарання за такі злочини, як: проживання у столиці без адресного білету або за простроченим, проживання без виду на проживання або за простроченим, виїзд за кордон без закордонного паспорта, надання притулку особі без виду на проживання та без паспорта тощо.

Паспортний режим тих часів визначався не лише зазначеними вище нормативними документами, але й спеціальними законами. Наприклад, за Законом 1878 року поліція С.-Петербургу була уповноважена накладати на домовласників штраф за надання проживання особам без паспорта.

П'ятий етап - реформування паспортної системи (дореволюційний період) 1884-1906 рр.

У цей період встановлюються територіальні межі, перетинання яких зобов'язувало мати паспорт, запроваджуються різні види паспортів у залежності від соціального статусу особи - вибірковість визначення надання паспорта.

Відміна кріпосного права у 1861 році - отримання селянами особистої свободи, спричинила необхідність реформування паспортної системи.

Так, відповідно до Положення про види на проживання, яке було прийняте Державною радою Російської імперії 03.06.1884, мати паспорт за місцем проживання не було обов'язковим для громадян. Виняток становили особи, які від'їздили на відстань до п'ятдесяти верст і більш як на шість місяців, фабричні й заводські робітники та мешканці територій, де було оголошено спеціальний режим або тих, що перебували під посиленою охороною.

Згідно з Положенням про види на проживання від 3.06.1894 року, було встановлено обов'язковий порядок внесення до цих документів відміток про сплату податей і зборів, та покладено на поліцію забезпечення паспортного режиму, особливо жорсткого контролю за пересуванням населення. Положення зобов'язало мати паспорт особам, які проживали у місцевості, де було введено стан посиленої або надзвичайної охорони, робочих фабрик, заводів та мануфактур. Тобто, знову спостерігалася виражена класова нерівність, яка проявлялася, насамперед, наявністю різних видів паспортів залежно від соціального статусу особи. Наприклад, такій категорії населення як дворяни, чиновники, духовенство та купці видавалися безстрокові паспорти.

Поряд з цим, реформою 1894 року було встановлено точні правила про те, у яких випадках спілки та домоволодіння вправі відмовити у видачі або відновленні паспортів особам, які припиняли членство у спілках та християнських дворах. Необов'язково було мати паспорт при виїзді з місця постійного проживання у таких випадках: 1) в межах уїзду і за його межами не далі як на п'ятдесят верст і не більше як на шість місяців; 2) особам, які не наймалися на сільські роботи.

Дворянам, особам, які звільнені від державної служби, офіцерським чинам і чиновникам запасу, почесним громадянам, купцям, вдовам та їх 18-річним дітям, видами на проживання слугували безстрокові паспортні книжки. Положення про види на проживання від 1894 року не поширювалося на осіб, які несли військову та морську службу, козачі війська, на іноземних підданих, які проживали в імперії, осіб римо-католицького духовенства, йорданців тощо. Для робочих, християн та ремісників існували три види паспортів, а саме: 1) паспортні книжки, які видавали строком на п'ять років; 2) паспорти - строком на рік, шість та три місяці; 3) безкоштовні види на відлучку - до одного року постраждалим від неврожаю, повені або пожежі.

З 01.01.1895 року, відповідно до Положення про види на проживання, почалася видача нового за формою виду, який посвідчував особу, був засобом контролю за пересуванням, забезпечував загальний облік населення та контроль за збором податей.

Наступним кроком до покращення реєстрації населення в Росії стало прийняття у 1903 році Статуту про паспортну систему, відповідно до якого посвідченням на постійне проживання були строкові паспорти і паспортні книжки. Цей нормативний акт виокремив категорії осіб, які отримували безстрокові паспортні книжки, з них: ті, хто перебував під піклуванням чи опікою у богадільнях, вдови невисоких чинів, відставні чини та їх вдови, гірничозаводські робітники з правом невисоких чинів. За відсутності паспорта дозволялося від'їжджати у межах свого повіту не далі, як на п'ятдесят верст і на строк не більше року. Указом царя від 08(21).10.1906 року скасовано обмеження для селян, їм надавалося право вільно обирати місце проживання.

Шостий етап - зародження паспортної системи у Радянському Союзі (післяреволюційний період) 1918-1990 рр.

На цьому етапі з'являється інститут прописки, який поширюється не на всі категорії населення, обмежуються у правах селяни, військовослужбовці та осудні особи. Завершується цей етап проведенням паспортної реформи, у результаті якої з'являється основний паспорт, наділений спеціальними засобами захисту, який видавався усім громадянам в обов'язковому порядку та низка інших додаткових паспортів.

Після Жовтневої революції, разом з поваленням буржуазно-поміщицького державного апарату і його інститутів, була відмінена існуюча паспортна система, яка обмежувала можливості пересування вільного населення, закріплювала нерівність громадян, і була засобом пригнічення населення Царської Росії. Тому слід було розробити і ввести нові радянські документи, які б посвідчували особу громадян, а також організувати облік проживаючого населення і урегулювати його пересування.

У результаті Декретами РНК РСФРР "О трудовых книжках для нетрудящихся" від 05. 10.1918 року та "О введении трудовых книжек в городах Москве и Петрограде" від 25.07.1919 року, царський паспорт було замінено "трудовою книжкою". Трудова книжка відігравала роль єдиного посвідчення особи, гаслом якої було: "Не трудящийся да не ест!". Цей документ звеличував працю, вільний вибір праці та професії, та містив відмітки про місце роботи та прописку.

Керівництво держави введенням трудових книжок, поставило за мету втілити в життя конституційний принцип загального обов'язку працювати, тому, насамперед, цей документ видавали громадянам, які жили на нетрудовий дохід (із спадку, відсотки з капіталу), які використовували найману працю та які не мали чітко визначеного заняття.

Згодом керівництво Радянського Союзу надало можливість всім громадянам безперешкодно пересуватися по всій території аж до прикордонних пунктів. У зв'язку з цим, встановлювався особливий дозвільний порядок в'їзду на територію держави, тому, 20.06.1923 року було прийнято Декрет ЦВК і РНК "Про заміну трудових книжок на посвідчення особи", яке видавалося органами міліції і сільрадами усім радянським громадянам з досягненням ними 16-річного віку на строк до трьох років. За бажанням власника документа вклеювалася його фотокартка. Обмін таких документів проводився до 31 грудня 1923 року. Важливим є той факт, що отримання посвідчення особи громадянина з обов'язку перейшло у їх право. Відсутність цього посвідчення не мало ніяких правових наслідків.

Згодом, цей документ було доповнено Декретом РНК від 1925 р. "Про прописку громадян в міських поселеннях", який дав початок організації обліку пересування населення у містах.

18.07.1927 року вийшла Постанова ЦВК, яка давала право громадянам посвідчувати особу такими документами як: метрична виписка, довідка домоуправління або сільрад про проживання, службове посвідчення, розрахункова книжка, військові, студентські й профспілкові квитки, дипломи, атестати тощо.

Аналізуючи історичні джерела, складається враження, що для громадян Радянського Союзу слово "паспорт" мало величезне значення. І не випадково, оскільки царський паспорт до революції був одним із засобів пригнічення населення. Варто лише згадати той факт, що свобода пересування населення напряму залежала від наявності та виду паспорта. Слугував він також пригніченням жінки - без згоди чоловіка паспорт їй не видавали.

Як відомо з історії, 30-ті роки існування Радянського Союзу характеризуються стрімким розвитком індустріалізації, яка вимагала єдиного порядку документування та суворого обліку проживаючих у них громадян. Тому, з огляду на ситуацію, що склалася, 27 грудня 1932 року було видано Постанову ЦВК і РНК СРСР, яка стала основоположним актом про створення в державі єдиної паспортної системи Союзу РСР з обов'язковою пропискою протягом 1933 року. Паспортна система мала вплинути на розвиток економіки, управління соціалістичного правопорядку та законності. Особи віком від 16 років, які постійно проживали у містах, робочих селищах, працівники радгоспів зобов'язані були отримати паспорт, у якому зазначалося місце проживання, місце роботи, проходження обов'язкової військової служби та перелік документів, на підставі яких видано паспорт.

На жаль, таку категорію громадян як жителі сіл паспортна система ігнорувала. Селяни без паспорта не могли поїхати до міста, не говорячи вже про проживання у цих містах. Порушників же карали штрафом до 100 карбованців з виселенням за розпорядженням органів міліції, а за повторне порушення - передбачалася кримінальна відповідальність.

Паспортна система СРСР була сукупністю правових норм, що регулювали порядок видачі та обміну паспортів, правила користування ними, статистичний та персональний облік населення (прописка й виписка громадян), пересування громадян по території СРСР, охорону громадського порядку та державної безпеки.

Здавалося, положення 1932 року зробило велику справу для населення Радянського Союзу, але воно спричинило низку труднощів як матеріальних, так і організаційних, пов'язаних з обмеженням отримання паспортів. Тому цей нормативний акт був доповнений Постановою РНК СРСР від 28.04.1933 року, яка розширила коло громадян з правом на отримання паспортів. Так, паспорт могли отримати жителі міст, районних центрів, пунктів де були автотранспортні станції. Жителі сіл, у разі виїзду на постійне або тимчасове проживання в місця де діяла паспортна система, могли отримати паспорт строком на один рік, а згодом звичайний паспорт.

Надалі у паспортну систему були внесені лише деякі доповнення щодо порядку оформлення паспортів. Так, у 1936 році одним із способів боротьби з халатним ставленням до одруження, було встановлено, що в разі одруження або розлучення в паспорті робилася відповідна відмітка; у 1937 році передбачалася наклейка фотокартки власника паспорта на першій сторінці.

Історично склалося так, що приєднання до Радянської держави Західної України та Білорусії (1939 р.), Литовської, Латвійської і Естонської РСР (1940 р.), Бессарабії, створило необхідність провести роботу з видання паспортів особам, яких прийняли до Радянського громадянства, а також ще більше упорядкувати облік населення, посилити правову регламентацію пересування громадян по території держави. У зв'язку з цим, 10.09.1940 року РНК СРСР затвердила нове положення про паспорти.

Відповідно до наведеного положення видавалися безстрокові, п'ятирічні паспорти та тимчасові посвідчення. Безстрокові паспорти видавалися: 1) особам, нагородженими орденом СРСР; 2) громадянам, які досягли 55-річного віку; 3) інвалідам війни та праці; 4) пенсіонерам 1-ї й 2-ї групи та пенсіонерам за вислугою років. П'ятирічні паспорти видавалися всім громадянам від 16 до 55 років. Тимчасові посвідчення - громадянам при втраті вказаних вище паспортів та громадянам у зв'язку з виїздом за межі місцевості, де була введена паспортна система.

З кожним днем Радянська держава набувала стрімкого розвитку. Було створено нові економічні райони, що значно посилило міграційні процеси в державі. Тому в 1974 році Рада Міністрів СРСР затвердила нове Положення про паспортну систему, яке зобов'язувало всіх радянських громадян мати паспорт. Був встановлений єдиний зразок паспорта, текст якого друкувався двома мовами - російською та мовою тієї республіки, на території якої він видавався. Паспорти видавалися особам з досягненням 16-річного віку за місцем проживання безстроково в місцевостях, де була введена паспортна система.

Вагомою прогалиною наведеного вище Положення було те, що невирішеними залишилися питання, пов'язані з пропискою та працевлаштуванням раніше осудних осіб. Такі обмеження в прописці не дозволяли деяким з них повернутися в сім'ю, до рідних, тобто було порушено один із головних конституційних принципів - право кожного громадянина на житло. Щоб змінити ситуацію, було видано Постанову Ради Міністрів СССР № 678 від 28 серпня 1974 року "Про деякі правила прописки громадян". Але ситуація змінилася лише на папері, оскільки не було відмінено інших документів, які обмежували права в прописці раніше судимих осіб.

Торкаючись організаційних питань правил оформлення паспорта того часу, слід зазначити, що в ньому вказувалося прізвище, ім'я та по батькові, рік, місяць, день і місце народження, національність, соціальний стан, відношення до військової служби тощо. З досягненням громадянами 25- та 45-річного віку в паспорт вклеювали відповідні фотокартки, які відповідали віку особи.

Кожна держава повинна мати низку документів особливої важливості, які не лише зміцнюють її авторитет, але й наділяють громадян правами та обов'язками і захищають їх від протиправних посягань. Тому в Радянському Союзі, поряд із основним документом, що посвідчував особу громадян СРСР, були такі паспорти:

1. Закордонні - видавалися громадянам СРСР, які виїздять за кордон. В свою чергу вони поділялися на: а) дипломатичні, які видавалися для глави держави, членів уряду, дипломатичних представників тощо; б) службові, які видавалися для працівників торгових представництв СРСР, технічному, обслуговуючому та допоміжному персоналу дипломатичних та консульських представництв та членам їх сімей, які є громадянами держави тощо; в) загальні, які видавались іншим громадянам;

2. Паспорт моряка, що видавався громадянам СРСР, які працюють на радянських суднах зарубіжного плавання або на іноземних суднах, відповідно до Постанови Ради Міністрів СРСР від 31 грудня 1974 року.

За період існування Радянського Союзу, бланки паспортів змінювалися п'ять разів, а саме: у 1933, 1935, 1938, 1954, 1976 роках. Лише в 1937 році було введено вклеювання фотографій у паспорти. Відповідно до Положення про паспорти, затвердженого в жовтні 1953 р., встановлено, що на фотокартці власника паспорта має бути кут для печатки.

Зміна бланків паспортів Радянського Союзу, насамперед, була викликана значною кількістю підроблень. Щоб убезпечити цей документ від несанкціонованого виготовлення, держава була змушена щоразу виготовляти бланки із складнішими ступенями захисту. Так, на відміну від бланків паспортів зразка 1933 року, бланки паспортів 1935 року були наділені такими засобами захисту: 1) на обкладинці паспортів слово "Паспорт" визначено на шести мовах (в зразках 1933 року - на семи); 2) наявність водяних знаків, захисної сітки; 3) на кожному аркуші бланка було надруковано вертикальне фонове слово "Паспорт" тощо.

Значну увагу криміналістичному дослідженню паспортів приділив П.Г. Кулагін, який зазначав, що захист від підроблення має бути таким, щоб виявити ознаки можна було уже при перевірці документів працівниками міліції, а не в процесі експертного дослідження. Він чітко вказав на недоліки існуючих засобів захисту, зокрема: 1) колір захисної сітки зливався із кольором паперу, що утруднювало виявлення підчистки, а також не змінювався колір при дії на сітку травлячої речовини; 2) аркуш з даними наклеювався на внутрішню сторону обкладинки паспорта, тим самим утруднюючи дослідження у проникаючому освітленні; 3) засвідчення фотокартки власника здійснювалося відбитком рельєфної печатки, які не мали тонких деталей і їх легко підробляли; 4) використання штампів із простими малюнками та не спеціальною мастикою.

Щодо бланків паспорта зразка 1938 року, то вони відрізнялися від бланків паспортів зразка 1954 року такими ознаками: 1) слово "Паспорт" на обкладинці віддруковано на п'яти мовах, а Герб СССР розміщено праворуч (в зразках 1954 року - на восьми); 2) пункт перший на першій сторінці позначений: "Имя, отчество, фамилия"; 3) текст "Извлечение из Положения о паспортах..." відсутній.

Характеризуючи наведені вище бланки паспортів Радянського Союзу можна назвати їх спеціальні захисні засоби, а саме:

1) на стадії виготовлення бланків: використовувався спеціальний папір та високий спосіб друку; наявність фонової сітки з елементами поліграфічного захисту; на окремих аркушах типографським способом проставлявся серійний номер республіки або області. Наприклад, Амурська область - серія "ТЯ", Архангельська область - серія "БТ" тощо; обкладинка паспорта зразка 1954 року була виготовлена за спеціальною технологією та мала єдиний візерунок; кріплення усіх аркушів та обкладинки здійснювалося металевими скобами.

Важливо зазначити, що такий спосіб кріплення не виконував функцію захисту від заміни аркушів у паспортах. Це пов'язано з тим, що у всіх екземплярах паспортів отвори проколювалися в однакових місцях, скоби були однакового розміру, тому при заміні аркушів не потрібно було навіть робити зайві проколи паперу.

2) на стадії оформлення: відомості про власника паспорта, відмітка на зворотній стороні фотокартки серії та номеру вносилися спеціальними чорнилами; використовувався спеціальний клей для приклеювання фотокартки; фотокартка скріплювалася з бланком двома відбитками рельєфної печатки та одним від