Українське сімейне право - Ромовська 3.В. - Заручини

В українській національній традиції заручини були обов'язковим елементом процесу одруження. Станіслав Дністрянський, який описав історію заручин в європейській правовій традиції, називав заручини договором не зобов'язального, а родинного права.

Після успішного сватання, у домі молодої сходилися батьки і родичі молодого, сідали до столу, а дівчину та хлопця виводили на посад. Старший староста накривав рушником хліб, клав на нього руку дівчини, зверху - руку хлопця і перев'язував їх рушником". "Рушники - суть знаки состоявшегося о браке договора" - так було записано у рішенні волосного суду на Полтавщині у першій половині XIX ст.

Назва "заручини" і походить від пов'язування рук рушником на знак згоди.

Обряд заручин здійснювався відповідно до місцевих звичаїв. В українських Карпатах скріплення згоди на шлюб здійснювала мати дівчини, обсипаючи наречених пшеницею та білою вовною та подаючи їм мед, який символізував єдність молодих та їхніх родичів.

Повсюдно наречена на заручинах роздавала подарунки родичам нареченого та всім присутнім.

Згода на шлюб засвідчувалася закладенням персня на палець нареченої, звичайно на четвертий палець лівої руки, тому що, як вважалося, кровоносна судинка йде від нього безпосередньо до серця, в якому зосереджуються усі почуття.

Після церемоній та святкувань дівчина і хлопець вважалися зарученими". Гласність заручин надавала молодятам іншого рольового статусу: вже не парубок, хоча й не чоловік; не дівчина, але вже не молодиця

Я к тобі не вийду, бо заручкована (З укр. нар, пісні)

З цього моменту молодий ("новоженець") мав право залишитися ночувати у домі молодої. Мати сама стелила постіль молодим. Цей звичай був залишковим явищем так званого "пробного шлюбу", який був поширений у перехідний період від матріархату до патріархату і існував у формі вечорниць-досвіток. Його залишки в деяких регіонах України побутували досить довго. За допомогою пробного шлюбу перевірялася придатність до подружнього життя та народження дітей. Однак, оскільки елементом весільного обряду згодом стало демонстрування речового доказу дівоцтва, статеві стосунки між зарученими вважалися недопустимими.

Є всі підстави для висновку, що традиція пробного шлюбу повертається.

Відмова від шлюбу заборонялася, хоча і траплялася нерідко. Така відмова сприймалася як велика образа другої сторони, як безчестя. Як засвідчують літературні джерела, найчастіше відмовлялися від шлюбу дівчата. Пригадаймо, як легко відмовилася від шлюбу з возним Наталка.

Звичаєве право не передбачало можливості тягнути наречену до шлюбу силоміць. Проте, не передбачаючи відповідальності нареченої за відмову від шлюбу, звичаєве право допускало покарання батьків за відступлення від домовленості.

У 1728р. суд м. Самбора розглядав скаргу Івана Синця на

Івана Снігура, який пообіцяв видати дочку заміж, а потім не дотримав слова. Іван Снігур виправдовувався тим, що дочка не хоче за нього виходити заміж. Суд засудив Снігура на 24 години тюрми, зобов'язав його повернути заявникові усі витрачені ним кошти і заплатити 15 гривень карит.

У 1777р. суд м. Дрогобича розглядав скаргу Василя Кариновича на Анастасію Коридовську, яка кілька разів давала йому згоду на шлюб, відбувалися заручини, на які він витратив 50 золотих. Але потім вона під різними приводами відмовлялася від шлюбу. "Щоб не було таких хитростей, зради і омани ", суд зобов'язав Анастасію повернути заявникові 50 золотих.

Стягувався і особливий штраф за образу.

Весілля - весіленько, весіллячко111, свайба, сватьба, свальба.

Сьогодні свайба у Степана,

Дочку він заміж віддає.

(Володимир Сосюра)

Свайба, свальба, сватьба - це давні українські слова, які означають - весілля і походять вони від слова "свататися". Використовуються вони і нині у багатьох районах України, зокрема в Закарпатті.

У давнину, як зазначає Галина Лозко, переважна більшість весіль відбувалася саме в пору весняного рівнодення та літнього сонцестояння, менше - в час осіннього рівнодення та зимового сонцестояння.

Після запровадження християнства перевагу стали віддавати осені, коли всі літні роботи були закінчені і врожай зібрано. Це було пов'язане з тим, що весняне рівнодення майже завжди збігалося з християнським великим постом, під час якого інтимне життя подружжя суворо заборонялося. В результаті весняні весілля, які узгоджувалися із циклами природи, поступово перемістилися в часі (від 15 серпня по 14 листопада) і були пристосовані до церковного календаря.

Весільні традиції українців дуже багаті. Попри певні регіональні особливості вони мали і мають чимало спільних рис. Весілля завжди було особливим дійством, яке повинно було відповідати звичаєвому праву.

На весілля належало запросити усіх родичів, навіть далеких. Якщо когось не запросили на весілля, це вважалося великою образою.

На Гуцульщині на весіллі кожен, навіть найменша дитина, маг сидіти за столом і харчуватися И6.

На весілля збиралися не лише запрошені, а й усі охочі, щоб повеселитися, потанцювати.

На Гуцульщині, Закарпатті весілля відбувалося в четвер або в неділю, бо саме ці дні вважалися щасливими. На "великій Україні" весілля "грали" (гуляли) у неділю.

Гості на весілля приходили з подарунками, які несли, тягли, вели, везли.

На Гуцульщині до недавніх пір існував обряд повниці. До повніші, - писав Володимир Шухевич, - кличуть усіх по черзі і кожен кладе, що зможе119. Староста оголошував, яка сума внесена. Відбувалося відповідне змагання, присутні вітали тих, хто дав найбільше, і кепкували з того, хто дав найменше.

Подружні права та обов'язки вступали в силу лише після весілля120. Навіть після утвердження християнства молоді після церковного вінчання жили окремо, часто по два і більше роки, доки не відбулося весілля.

Весілля, зазначав Павло Чубинський, це визнання шлюбу громадою.

"Хай по чарці випить, та короваю з'їсти, а все-таки треба"121.

Вінчання

Вінчання - церковна канонічна форма започаткування шлюбних відносин, яке здійснюється у формі літургійної служби.

Священик "дає шлюб", вінчаючи молодих.

Шлюб - те саме, що й одруження, тобто Боже таїнство вінчання у церкві на вірне подружжя чоловіка і жінки на все життя для створення християнської сім'ї'.

Вінець - це корона, яку тримають над головами молодих під час обряду вінчання. Іти до вінця, іти під вінець, ставати до вінця, ставати під вінець - значить вінчатися.

До церкви на вінчання українська дівчина приходила у вінку, що засвідчував її дівочість. Відповідно до звичаєвого права, вінок плели дівчата "на вінку" у п'ятницю.

Майбутнє подружжя йшло до церкви разом або окремо. Мати молодої звичайно залишалася вдома. Взагалі вважалося великою непристойністю з боку батьків бути присутніми на вінчанні. Хоча в окремих місцевостях батько сам вів молоду до шлюбу. Перед відходом до церкви молоду благословляли її батьки.

У багатьох місцевостях мати йшла назустріч молодим, які поверталися з церкви.

У 1843 р. Синод Російської православної церкви видав указ про обов'язковість вінчання і приписував накладення анафеми, якщо ця вимога буде порушена'23. Лише у XIX ст. церква дозволила вінчання у день весілля.

Захоплююча процедура вінчання, що сформувалася впродовж багатьох століть, не втратила своєї притягальної магічної сили і сьогодні.

У радянські часи вінчання могло відбутися за умови подання свідоцтва про шлюб, виданого органом ЗАГС. В сучасних умовах ця вимога мала б не діяти не лише тому, що церква відокремлена від держави, а головно тому, що право на таїнство шлюбу повинні мати усі, з єдиною лише умовою - відсутності канонічних перешкод до шлюбу.

Боги шлюбу

Богом шлюбу в українській міфології вважався Колодій.

Я на тебе, Колодію, Маю всю надію. Я без тебе, Колодію, Нічого не вдію.

(З укр. нар. пісні)

Богами шлюбу вважалися також Лель (Полель) і Ладо, Лада. Перед богами Лель і Ладо Огонь Рогніда розвела.

(Тарас Шевченко)