Українське сімейне право - Ромовська 3.В. - 1. Загальні зауваги

1. Загальні зауваги

Цивільне законодавство віддавна зосереджувало свою увагу виключно на регулюванні майнової сфери відносин. Критикуючи таку законодавчу традицію, професор С. В. Пахман ще у 1883 р. зазначав, що наука цивільного права не може задовольнитися лише одними майновими правами; особа та особисті права мають бути фундаментом цивільного права, оскільки на них вибудовані й без них немислимі всі інші цивільні інститути.

Ця принципова теза безпосередньо стосується і сімейного права, оскільки походить воно з цивілістичного лона.

Вважалося, що охопити особисті немайнові відносини подружжя законодавство, за дуже незначними винятками, не може. Тому у Кодексі 1926 р. йшлося лише про право подружжя на вибір прізвища, про збереження громадянства у зв'язку із шлюбом з іноземцем, а також про право одного з "членів подружжя" у разі зміни другим місця проживання "не йти за ним".

У Кодексі 1969 р. містилася окрема Глава 5 "Особисті права та обов'язки подружжя", у якій до особистих прав подружжя було зачислено право вибору прізвища, право спільно вирішувати питання життя сім'ї, права на вибір занять, професії і місця проживання.

Глава 6 Сімейного кодексу "Особисті немайнові права та обов'язки подружжя" має істотні відмінності. її зміст був сприйнятий неоднозначно.

На думку професора 1. В. Жил і н нової, Сімейний кодекс було поповнено положеннями "моралізаторсько-повчального тону"; незважаючи на використання чисто юридичних термінів ("право", "обов'язок", "відповідальність"), такі законодавчі "повчання" не несуть навантаження, яке мало би юридичне значення; в СРСР краще розуміли, що Кодекс - це все-таки Закон, а не зведення моральних приписів.

Вважалося, що положення, яким розпочиналася ст. 32 КпШС ("подружжя повинно матеріально підтримувати одне одного"), - це морально-етична норма, тобто така, що не має юридичних засобів спонукання до її виконання. Така думка не мала альтернативи і стала наслідком того, що в науці радянського сімейного права розірвання шлюбу не вважалося санкцією. А оскільки у цьому Кодексі не було передбачено можливості застосування жодного іншого юридичного засобу впливу, то вважалося, що у разі, наприклад, залишення чоловіком без допомоги працездатної дружини, яка опинилася в матеріальній скруті, до нього можна застосувати лише моральний осуд.

У статті 58 цього ж Кодексу було записано таке: "Батьки і діти зобов'язані подавати взаємну моральну підтримку і матеріальну допомогу один одному". Ця норма також вважалася морально-етичною.

Але якщо норма моралі включена у структуру закону, то чи не одержує вона нову, додаткову якість? Важко на це запитання відповісти заперечно.

Такою новою якістю є насамперед те, що моральне правило поведінки одержує державне освячення, державну обов'язковість, дотримання якого забезпечується усією системою санкцій, які можна застосувати до "непокірного", в тому числі за допомогою аналогії права.

Відомо, що обов'язок є юридичним, якщо в системі законодавства є санкція, яка може бути застосована до особи за його невиконання. Таких санкцій, дотичних до сфери сімейних відносин, - чимало. Вони, як уже зазначалося, є загальними і спеціальними, мають матеріальну і нематеріальну сутність. Серед їх числа, стосовно відносин подружжя, особливе місце може бути відведено розірванню шлюбу, яке, у разі вчинення відповідачем протиправної поведінки щодо позивача, може трактуватися не лише як спосіб захисту, а й одночасно як вид (форма) відповідальності.

З точки зору такого погляду, обов'язок, наприклад, чоловіка допомогти своїй працездатній дружині (ч. 1 ст. 75 СК) є обов'язком не лише морального, а й юридичного характеру, оскільки його невиконання може перерости у підставу для розірвання шлюбу.

Сімейний кодекс стосується дуже важливої і водночас дуже тонкої сфери людських відносин. Тому абсолютна частина тих положень, які містяться у Главі 6 СК, не є зайвими. Не кожен їх прочитає, не кожен з тих, хто прочитав, запам'ятає їх і візьме до щоденного виконання. До речі, саме таким є ставленням окремих людей і до конституційних норм щодо права іншої людини на життя чи її права на недоторканність приватної власності. Та від цього значення таких конституційних "повчань", які мають пряму дію, не меншає.

У "повчаннях", що є у Главі б СК, міститься конкретний імператив поведінки, нехтування яким здатне викликати цілком реальні юридичні наслідки: сепарацію, розірвання шлюбу, примусову зміну місця проживання дитини. У разі конфліктів між подружжям кожен із них зможе посилатися не на лаконічну фразу - "не зійшлись характером", а на невиконання одним із подружжя свого конкретного юридичного обов'язку.

До речі, Конвенція про права дитини зобов'язує батьків поважати дитину. Невже це також моралізаторське повчання, а не юридичний обов'язок?

Дуже влучно, на мій погляд, охарактеризував цінність положень глави 6 СК відомий львівський адвокат Зорян Базилевич: "У них міститься морально-юридичний стандарт взаємин між подружжям. Вони є дуже цінними для дружини та чоловіка не лише в "умовах миру", а й у разі виникнення спору між ними; вони дають адвокатові можливість виробити чітку правову позицію у справі".