Українське сімейне право - Ромовська 3.В. - Кодекс 1969 р.

Кодекс РСФРР 1918 р., відповідно до законодавчої традиції, що була вироблена в Російській імперії, прийняв систему відокремленості (роздільності) майна подружжя, її вважали найпрогресивнішою з огляду на проголошену рівність та незалежність чоловіка та жінки. Це давало підставу чоловікові, який працював "на стороні", а жінка працювала вдома і не приносила жодного заробітку ззовні, формально вважати все те, що було зароблено ним, своєю власністю. При цьому не бралося до уваги те, що домашня праця жінки також приносила користь сім'ї.

Оскільки таке вирішення не було справедливим, судова практика невдовзі стала на шлях визнання спільності найма, набутого за час шлюбу. Таку ж позицію зайняли і суди УСРР.

Рішення судів, які визнавали спільною власністю все те майно, що було придбане за час шлюбу, можна вважати початком застосування судами принципу верховенства права, формально закріпленого в Конституції України лише у 1996 р.

Засада спільності майна подружжя була відображена у Кодексі УСРР 1926 р., у якому власності подружжя був присвячений лише артикул 125 такого змісту: "Майно, яке набули дружини спільною працею під час подружжя, вважається за належне обидвом дружинам на засадах співвласности (арт. арт. 61-65 Цив. Кодексу УСРР) у рівних частках. Інше ж майно - творить окрему власність кожного з них.

Праця жінки над провадженням хатнього господарства або піклуванням про дітей прирівнюється щодо прав на майно до праці чоловіка над видобуванням засобів до життя".

Власність подружжя на майно називалася "загальною". Загальною власністю подружжя вважалося майно, незалежно від того, що воно було зареєстровано на ім'я одного з подружжя.

Набуття майна спільною працею не означало необхідності безпосередньої участі обох дружин у виконанні однієї і тієї ж роботи. Як відзначав В. Бошко, дружини могли займатися кожен у своїй галузі праці, різною за змістом працею в сім'ї чи поза нею. Але від цього їхня різнорідна праця не переставала вважатися спільною працею, якою набувалося чи примножувалося майно.

Загальною власністю судова практика вважала винагороду за роботу й службу, авторські гонорари, доходи від заняття хліборобством, ремеслом тощо.

У постанові в одній із справ Найвищий Суд УСРР зазначив, що втрата дружиною працездатності лише на 35% не є достатньою підставою для того, щоби виділяти їй менше, ніж половину загального майна.

Право загальної власності не поширювалося на родини, які живуть на нетрудові прибутки. "Жінка в цих колах населення, як правило, нічого не робить. А тому в такому разі, коли один або обидва дружини джерелом свого існування мають нетрудові прибутки, презумпція, встановлена в арт. 125 Кодексу про родину, на них не поширюється, й дружина, що претендує на одержання частки майна, що його формально набув другий дружина, для мотивування свого права на це майно повинен доказати факт і розмір своєї участи працею й коштами в набутті або збереженні цього майна".

Принцип, закладений у статті 125 Кодексу, суди застосовували і щодо майна, нажитого спільно особами, шлюб яких не був зареєстрований.

Указом Президії Верховної Ради УРСР від 15 вересня 1945 р. ст. 125 Кодексу була змінена: "Майно, набуте подружжям роботою в період зареєстрованого шлюбу, вважається таким, що належать обом членам подружжя на засадах спільної власності. Розмір частки, що належить кожному з подружжя, в разі спору, визначається судом. Інше майно становить окрему власність кожного з дружин".

Норма статті 125 Кодексу давала підставу для висновку про те, що подружжя мало право поділити майно не порівну. Таке ж право мав і суд.

Особливим правовим режимом були наділені вклади в ощадних касах.

Пленум Верховного Суду СРСР у постанові від 29 січня 1942 р. "Про поділ між подружжям вкладів в ощадних касах, внесених на ім'я одного з подружжя" зазначив, що суди не повинні задовольняти вимогу одного з подружжя про визнання за ним права стягнення на вклади в ощадних касах, внесених на ім'я одного з подружжя, або про поділ вкладу з мотиву, що кошти, які зберігаються в ощадній касі, є майном, спільно нажитим під час шлюбу.

Така настанова судам сприяла тому, що один із подружжя міг збагатитися за рахунок спільної праці подружжя, і була об'єктом справедливої критики.

Кодекс 1969 р.

Основи законодавства про шлюб та сім'ю Союзу PCP та союзних республік (1968 р.) внесли істотні зміни у регулювання відносин подружжя щодо майна. Усі вони були перенесені до Кодексу про шлюб та сім'ю УРСР.

Глава 6 Кодексу "Майнові права та обов'язки подружжя" починалася зі статті 22 "Спільна сумісна власність подружжя", у частині 1 якої було зазначено таке: "Майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майно". Рівне право на майно було визнано за тим із подружжя, хто зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших причин не мав самостійного заробітку.

У статті 24 було перераховано "роздільне" майно подружжя, тобто те, що належало кожному з них, а саме майно:

1) належне до одруження;

2) одержане під час шлюбу "в дар";

3) одержане під час шлюбу в порядку спадкування;

4) речі індивідуального користування (крім коштовностей та предметів розкоші), які були придбані під час шлюбу за спільні кошти.

Роздільне майно могло стати об'єктом права спільної сумісної власності, якщо воно за час шлюбу істотно збільшилося у своїй цінності внаслідок трудових або грошових затрат другого з подружжя або їх обох.

Речі професійних занять, придбані за час шлюбу, були визнані спільною власністю. Але у разі поділу майна суд міг присудити їх тому, у користуванні кого вони були, з виплатою другому з подружжя грошової компенсації.

Так, у статті 23 "Укладення подружжям угод щодо спільного майна" містилося загальне правило про те, що розпоряджатися спільним майном подружжя має за спільною згодою. У частині 2 ст. 23 була сформульована презумпція згоди другого з подружжя, якщо угода укладається одним із них. На укладення угоди про відчуження майна, яка потребувала нотаріального посвідчення, згода другого з подружжя мала бути викладена письмово.

Оскільки угоди з автомобілями не потребували нотаріального посвідчення, було зафіксовано чимало судових справ про визнання їх недійсними у зв'язку із відсутністю згоди другого з подружжя. Цю ситуацію було запропоновано вирішувати на підставі ст. 145 ЦК УРСР, яка передбачала право власника (співвласника) на витребування майна, яке вийшло з його володіння по мимо його волі.

У статті 28 Кодексу була збережена норма про те, що частки подружжя у спільному майні є рівними. Поряд з цим суду було надано право відступити "від начала" рівності часток подружжя, враховуючи інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, які заслуговували на увагу.