Українське сімейне право - Ромовська 3.В. - Заробітна плата, пенсія

Кожен із подружжя як фізична особа має право на укладення різноманітних цивільних договорів щодо розпорядження своїм майном. Якщо, наприклад, чоловік забажає продати автомобіль, придбаний до шлюбу, то він має право зробити це без формальної згоди другого з подружжя. Але якщо у нього виникне бажання продати свій будинок, у якому проживає його дружина, зреалізувати свій намір буде не так просто.

Відповідно до статті 405 ЦК, члени сім'ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Слід насамперед звернути увагу на певну неточність цієї норми, адже власник будинку може не проживати у ньому. Достатньо, щоби проживала у будинку лише його дружина.

Остання як володілець сервітуту не лише має бути повідомлена про намір продажу будинку. її згода на продаж будинку потрібна покупцеві як доказ того, що вона не заявляє вимог щодо нього (такі вимоги можуть бути викликані капітальним ремонтом чи перебудовою будинку за час шлюбу за рахунок спільних коштів).

Водночас згода на продаж не означає, що дружина зобов'язується виселитися з будинку після укладення договору. Тому інтереси покупця будинку будуть застережені лише тоді, коли таке зобов'язання дружини буде належним чином оформлене.

Відсутність згоди дружини на продаж чоловіком свого будинку не є перешкодою для нотаріального посвідчення договору. Тоді покупець, ставши власником будинку, перебирає на себе і обтяження - сервітутне право дружини колишнього власника.

Покупець матиме право на позов про визнання договору недійсним, як укладеного внаслідок помилки щодо предмета, якщо він не був повідомлений про сервітутне право дружини продавця.

Оскільки нотаріус повинен забезпечити стабільність інтересів набувача будинку, він мас повідомити його про усі можливі наслідки неврахування інтересів дружини колишнього власника.

Згідно із частиною 1 ст. 406 ЦК, сервітут припиняється у разі припинення обставини, яка була підставою для його встановлення. Існує думка, що сервітут припиняється у зв'язку із розірванням шлюбу. Однак з нею не можна погодитися, адже сервітут, наприклад, дружини виникає не із самого факту реєстрації шлюбу, а із факту її поселення. Тому ані розірвання шлюбу, ані смерть власника будинку не можуть припинити сервітуту колишньої дружини. Він припиниться у разі її виїзду із помешкання, що засвідчить її відмову від цього права.

У Цивільному кодексі чоловік, дружина власника житлового будинку чи іншого майна не наділені правом першого покупця. Цю ситуацію ми можемо трактувати як прогалину, вийти з якої можна було б за допомогою аналогії закону - норми ч. 2 ст. 777 ЦК, відповідно до якої наймач у разі продажу речі, переданої йому в користування, має переважне право перед іншими покупцями на її придбання.

Дружина чи чоловік власника як носії інтересу можуть звернутися до суду з позовом про його захист - про надання права першого покупця, якщо договір ще не укладено. Якщо ж договір уже укладено і відбувся перехід права власності до покупця, добитися захисту свого інтересу буде досить важко. Адже суд може визнати цей інтерес таким, що суперечить принципу справедливості.

Заробітна плата, пенсія

Питання про те, кому належить заробітна плата, пенсія, стипендія: подружжю спільно чи тому із подружжя, кому вони були виплачені, не було прямо врегульовано в законі.

У пункті 6 Постанови Пленуму Верховного Суду УРСР від 15 червня 1973 р. "Про деякі питання, що виникли в судовій практиці по застосування Кодексу про шлюб та сім'ю Української PCP "до об'єктів права спільної сумісної власності подружжя було включено "грошові кошти". Проте і далі залишалося невідомим, про які грошові кошти йшлося.

Інформація про ухвалу судової колегії в цивільних справах Верховного Суду УРСР у справі Т. була опублікована під такою тезою:

"Заробітна плата, пенсія, компенсація за невикористану відпустку, нараховані одному з подружжя, які не надійшли до сімейного бюджету, є його особистою власністю, а не спільною власністю подружжя".

Оскільки спір вівся про грошові суми, які не були ще одержані, вони взагалі об'єктами права власності вважатися не могли. Те, що не одержане, може бути лише об'єктом права вимоги.

У контексті піднятої проблеми ця ухвала є цінною тим, що утвердила в юридичній лексиці термін "сімейний бюджет", легалізувала його. Однак у ній не було прямої відповіді на питання про правовий режим одержаної заробітної плати чи пенсії. Хоча були підстави вважати, що судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України обумовлює виникнення права спільної власності на зарплату, пенсію моментом надходження їх до сімейного бюджету.

Доказом уникненням від прямої відповіді на це питання могло бути і те, що Пленум Верховного Суду України і в Постанові від 12 червня 1998 р. "Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України" не включив заробітну плату, пенсію, стипендію до переліку майна, яке можна вважати спільною сумісною власністю подружжя. Таке мовчання пояснювалося спірністю питання і серед суддів Верховного Суду України.

У літературі з цього приводу були висловлені дві протилежні точки зору.

Професор В. П. Маслов вважав, що виникнення спільної сумісної власності на заробітну плату, одержану одним із подружжя, пов'язується з його волевиявленням288. Таку саму позицію займала і доцент М. Т. Оридорога.

На думку професора В. А. Рясенцева, чинне законодавство переконує в тому, що більш правильно буде вважати моментом виникнення права спільної власності на заробітну плату принесення заробітку додому, в сім'ю. "Спільним майном стає лише невитрачена, збережена частина заробітної плати".

Такий погляд, вважає І. В. Жилінкова, може призвести до хибного висновку, наче один із подружжя може і не передати зарплату до сімейного бюджету, а розпорядитися нею на свій розсуд. Тому автор і солідаризується з тими, хто вважає, що право спільної сумісної власності на заробітну плату виникає в момент виплати - як законний наслідок шлюбу291.

Висловлена думка і про те, що дія режиму спільності має бути поширена і на неодержану заробітну плату.

Найперше слід сказати, що не було і немає законних методів протидії тому з подружжя, хто не передав заробітної плати у спільний кошик. Попри запевнення І. В. Жилінкової у тому, що це неможливо, випадки, коли чоловік не передає свого заробітку в сім'ю, а сам купує те, що вважає за потрібне, траплялися раніше і трапляються нині. Чи є це для цієї сім'ї нормальним явищем? А чому б ні! Не можна позбавляти подружжя права жити за своїми взаємно узгодженими правилами, як і права одного з подружжя мовчки прийняти варіант поведінки, запропонований другим із подружжя. Якщо дружина, наприклад, вважатиме таку систему фінансування потреб сім'ї ненормальною, єдине, що в її силах - застосувати як засіб впливу фактичне "відлучення від стола і ложа".

При опрацюванні проекту Сімейного кодексу України проблема визначення правового режиму одержаної заробітної плати, пенсії: обійти мовчанням чи чітко визначити позицію - набула особливої актуальності.

Тривалі спостереження над побутом наших громадян, особливо в умовах економічної кризи, дали поштовх до потреби законодавчого закріплення іншого принципу:

1) усе те, що зароблене одним із подружжя, є платою за його працю, а тому має належати саме йому;

2) кожен із подружжя зобов'язаний турбуватися про добробут сім'ї;

3) задля виконання цього обов'язку дружина і чоловік мають право домовитися про те, яка система майнових відносин пануватиме в сім'ї: весь заробіток є спільним; спільним є лише наперед визначена частина заробітку; кожен з подружжя фінансує із свого доходу поточні витрати відповідно до потреби.

Необхідність нових підходів до розв'язання проблеми була викликана відсутністю щонайменшого юридичного механізму, за допомогою якого можна було б заставити, наприклад, чоловіка викласти на стіл увесь одержаний заробіток чи силоміць витягнути ці кошти із його сейфа чи кишені.

На підставі бесід із суддями, іншими практичними працівниками, окремими науковцями визріла думка запропонувати у проекті Сімейного кодексу іншу модель законодавчого регулювання майнових стосунків у сім'ї. Було проведене і соціологічне опитування певної кількості працюючих жінок, які однозначно підтримали доцільність такої зміни.

У результаті у частині 2 ст. 61 СК було зазначено, що об'єктом права спільної сумісної власності подружжя є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя і внесені до сімейного бюджету або внесені на його особистий рахунок у банківську (кредитну) установу.

Цією нормою було вперше чітко визначено правовий режим індивідуальних доходів кожного з подружжя: заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи з моменту їх одержання одним із подружжя стають його особистою власністю. Отже, один із подружжя, відійшовши від каси з певною грошовою сумою як її власник, мав право діяти вільно, визначаючи на свій розсуд, на які потреби їх слід витратити. Але межею його свободи був обов'язок турбуватися про сім'ю (ст. 55 СК) та обов'язок утримувати дітей (ст. 180 СК), другого з подружжя (ст 75 СК), інших осіб.

Формування сімейного бюджету дружиною та чоловіком трактувалося, з одного боку, як акт виконання ними своїх обов'язків перед сім'єю, а з другого - як акт вільного волевиявлення, до якого жодного з них не можна примусити силоміць.

Цією нормою в Сімейному кодексі була закладена нова, ненасильницька ідеологія регулювання матеріальних відносин у шлюбі. А це, у свою чергу, зводило до мінімуму можливість паразитування одного із подружжя на факті перебування у шлюбі294.

Ця законодавча новела вважалася однією із основних. В літературі вона була сприйнята неоднозначно.

Один із науковців висловився навіть про те, що нею "узаконена заначка", тобто узаконена можливість одного з подружжя приховувати свої доходи від другого. Однак автор цих слів, свідомість якого була сформована під впливом попереднього законодавчого регулювання, яке стимулювало чоловіка до приховування частини свого заробітку (щоб хоч трохи бути незалежним), помилявся. Якраз навпаки. Норма частини 2 ст. 61 СК звільняла кожного з подружжя від потреби приховувати свої дійсні доходи, оскільки вони могли стати спільною сумісною власністю лише за його волею.

Визнання заробленого особистою власністю кожного з подружжя було "революційною" нормою лише частково, адже у Сімейному кодексі містилися дві серйозні противаги, які робили перехід до нової ідеології регулювання майнових відносин між подружжям майже безболісним.

Перша: внесення доходів одного з подружжя на особистий рахунок у банку одразу було підставою для того, що право вимоги до банку як вид майна ставало належним обом із подружжя. Відомо, що тепер заробітна плата, пенсія здебільшого перечислюються на особистий рахунок одержувача у банківській (кредитній) установі. Тому самого цього факту достатньо було для того, щоб не драматизувати ситуацію.

Друга: укладення одним з подружжя договору в інтересах сім'ї є підставою для того, що все одержане за цим договором стає спільною власністю подружжя (ч. З ст. 61 СК). Тому якщо один із подружжя за свою заробітну плату чи інші доходи, що не були внесені ним до сімейного бюджету, купив квартиру для сім'ї, вона ставала об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Водночас квартира, куплена ним для проживання батьків чи іншої особи, спільною власністю подружжя вважатися не могла.

Правило частини 1 ст. 61 СК відповідало суті заробітної плати як особистої винагороди, котра має належати тому, хто її заробив, і якою має право розпоряджатися той, хто її заробив. Якщо би він розпоряджався своїми доходами всупереч інтересам сім'ї, у Сімейному кодексі є чимало засобів корекції такої поведінки, до числа яких належить зокрема потенційна можливість розірвання шлюбу за позовом скривдженої сторони, стягнення аліментів, вартості комунальних послуг тощо.

Законом України від 22 грудня 2006 р. у частину 2 ст. 61 СК були внесені зміни: із тексту цієї норми були виключені слова "і внесені до сімейного бюджету або внесені на його особистий рахунок у банківську (кредитну) установу". Це означає, що усі названі вище доходи одного із подружжя з моменту їх одержання стають беззастережно спільною сумісною власністю подружжя. Отже, у багатьох громадян знову виникне потреба приховувати частину своїх доходів від пильного ока другого з подружжя, щоб мати змогу розпорядитися ними на власний розсуд295.