Українське сімейне право - Ромовська 3.В. - 1. Сторінки історії

1. Сторінки історії

За звичаєвим правом, чоловік повинен був надавати дружині гідне утримання. Чоловіки дбали, щоб їхні дружини у церкві чи на свято мали гарний вигляд. Гарна одежа жінки була елементом престижу чоловіка.

Коло гарного мужа жінка, як ружа.

(Укр. нар. приказка)

Жінка також силою громадського осуду спонукалася до піклування про чоловіка, який опинився у матеріальній скруті.

Соціально-економічні зміни, що сталися за останнє століття, феміністичний рух, який забезпечив жінці не лише рівні з чоловіком права, а й рівні обов'язки - все це призвело до визнання і дружини зобов'язаною до утримання своєї сім'ї: чоловіка та дітей.

"Кожен з дружин... має право на одержання утримання від другого дружини, якщо він внаслідок непрацездатності потребує цього, а другий дружина за своїм майновим станом має можливість підтримувати його" - так було записано у ст. 128 Кодексу 1926 р.

Як бачимо, у цій статті наголос було зроблено на праві одного з дружин на утримання, яке виникало за наявності трьох підстав: непрацездатності, потреби в утриманні, матеріальної можливості другого з дружин.

Стаття 11 цього Кодексу зобов'язувала батька дитини, яка має народитися, брати участь у витратах з утримання матері під час вагітності та протягом одного року після народження дитини. Оскільки цей обов'язок був поєднаний з задоволенням судом позову про встановлення батьківства, то з виданням Указу Президії Верховної Ради СРСР від 8 липня 1944 р (цим Указом можливість судового встановлення батьківства була скасована) названа норма втратила чинність. Іншої норми, яка б зобов'язувала чоловіка утримувати дружину під час вагітності і після пологів, у Кодексі 1926 р. не було.

Пленум Верховного Суду СРСР у п. 7 Постанови "Про судову практику у справах про стягнення коштів на утримання дітей " від 4 серпня 1950 р. роз'яснив судам, що у випадках, коли батько дитини, перебуваючи з матір'ю дитини у зареєстрованому шлюбі, не надає їй матеріальної підтримки в період вагітності та після пологів, суд за позовом матері може винести рішення про стягнення з батька дитини коштів на її утримання в період вагітності та після пологів. Розмір такого утримання і тривалість виплати має визначатися судом.

Цією Постановою суди керувалися аж до введення в дію Основ законодавства про шлюб та сім'ю. З точки зору сьогоднішнього трактування, можна зробити висновок про те, що Пленум Верховного Суду СРСР керувався принципом верховенства права.

Основи та Кодекс 1969 р. внесли чимало змін у регулювання відносин з утримання одного з подружжя.

У частині 1 ст. 32 Кодексу 1969 р., зміст якої повністю відтворив норму частини 1 ст. 13 Основ, було записано: "Подружжя повинно матеріально підтримувати один одного. У разі відмови в такій підтримці, той з подружжя, хто є непрацездатним і потребує матеріальної допомоги, а також дружина у період вагітності і протягом одного року після народження дитини мають право по суду одержувати утримання (аліменти) від другого з подружжя, якщо останній спроможний його надавати"301.

У Кодекс було перенесено з Основ і недолугий вислів "по суду".

У структуру Основ та Кодексу 1969 р. вперше було імплантовано норму морального права: "подружжя повинно..." - і ця повинність не обтяжувалася жодними юридичними деталями. Це означало, що у кожному випадку матеріальної скрути, незважаючи ні на що, дружина чи чоловік мали прийти один до одного з допомогою302. У цьому полягав один із моральних стандартів відносин у шлюбі.

Відповідно до Основ, у Кодексі право на аліменти було надано вагітній дружині, а також дружині, яка народила дитину. Поряд із цим, у названій вище нормі були неточності та недомовки, які постали сповна в процесі її застосування.

Найперше, з'ясувалося, що застереження "у разі відмови в такій підтримці" не мало жодної юридичної ваги, ч. 1 ст 92

КпШС добровільний порядок сплати аліментів не виключав права стягувача "у будь-який час звернутися з позовом до суду".

Дискусійною виявилася і можливість виникнення права на утримання у того з подружжя, хто є інвалідом третьої групи. Непоодинокими були випадки, коли суди відмовляли в позові про стягнення аліментів тому з подружжя, хто був інвалідом третьої групи, що, звичайно, ущемляло його права.

Оскільки за трудовим законодавством інваліди третьої групи, хоча і зберегли значний відсоток фізичної здатності до праці, мали статус непрацездатного, а також беручи до уваги, що вони були визнані такими, що мають право на обов'язкову частку у спадщині, суди, після деякого періоду вагань, стали беззастережно задовольняти позови про стягнення аліментів інвалідам третьої групи.

Та особливо спірними виявилися умови виникнення права на аліменти вагітної жінки: з якого моменту воно виникає, чи має право на аліменти вагітна жінка, яка працює, і та, що є матеріально забезпеченою, чи має право на аліменти після народження дитини та жінка, яка відновила трудову діяльність?

На жодне з цих запитань у Постанові Пленуму Верховного суду УРСР від 15 червня 1973 р. "Про деякі питання, що виникли в судовій практиці по застосуванню Кодексу про шлюб та сім'ю Української PCP" відповіді не було.

Серед суддів домінувала думка про те, що вагітна жінка має право на аліменти лише за 56 днів до пологів, тобто з моменту, коли вона стає тимчасово непрацездатною, і лише у разі, коли вона потребує матеріальної допомоги. Щодо жінки, яка народила дитину, то її право на аліменти також пов'язувалося з незадовільним матеріальним становищем.

Таке бачення умов застосування частини 1 ст. 32 Кодексу призвело до того, що навіть у великих містах, зокрема таких, як Львів, справ про стягнення аліментів вагітним жінкам, котрі продовжували працювати, майже не було. Одержавши на особистому прийомі у судді інформацію про сумну перспективу подання позову про аліменти, якщо її матеріальний стан формально не змінився, вагітні жінки поверталися ні з чим.

Погляди науковців на умови виникнення права на аліменти вагітної жінки і жінки-матері розділилися.

Одні підтримали лінію судової практики: "До одержання відпустки у зв'язку з вагітністю дружина є працездатною, а тому повинна сама турбуватися про свій матеріальний стан; переважна більшість жінок одержують соціальну допомогу у зв'язку з вагітністю, а тому не можуть вважатися такими, що потребують матеріальної допомоги".

Інші вважали, що це право на аліменти є самостійним і особливим за своєю суттю, тому вагітній дружині і матері, з якою проживає дитина, непотрібно доводити ані своєї непрацездатності, ані потреби в матеріальній допомозі303. Це право, - писала А. М. Рабец, - можна пояснити лише тим, що у додаткових витратах, пов'язаних з вагітністю і народженням дитини, має брати участь рівною мірою й чоловік304.

Однак зусилля науковців, спрямовані на зміну курсу судової практики, не увінчалися успіхом, у результаті чого соціально цінна норма залишилася майже мертвою.

У цьому, звичайно, завинив і законодавець, продемонструвавши у частини 1 ст. 32 Кодексу зневагу до вимог (на жаль, неписаних) законодавчої техніки. Адже формулювання в одному реченні двох самостійних аліментних обов'язків (загального - щодо кожного з подружжя і спеціального - щодо чоловіка), не могло не створити проблем при її застосуванні. Хоча для того, щоб збагнути відмінність підстав виникнення двох самостійних видів аліментних обов'язків, треба було затратити мінімум інтелектуальних зусиль.