Українське сімейне право - Ромовська 3.В. - Аліменти для соціальної реабілітації

"Після розв'язання подружжя розводом право злиденного дружини на одержання утримання від колишнього дружини зберігається у випадку непрацездатності дружини, що потребує утримання, яка повстала до одруження, підчас одруження або не пізніше як рік після розводу та у випадку безробіття протягом року після розводу.

Це право в кожному випадкові зникає після нового одруження злиденного дружини" - так було записано у ст. 129 Кодексу 1926 р.

Подібне законодавче регулювання (крім права на утримання в час безробіття) містилося у ч. 2 ст. 32 КпШС: "Один з розведеного подружжя, який потребує матеріальної допомоги, також має право на утримання, якщо він став непрацездатним протягом одного року після розірвання шлюбу".

П. була визнана недієздатною внаслідок психічної хвороби лише на третій рік після розірвання шлюбу. Гі мати як опікун пред'явила позов про стягнення аліментів з Ш. Позивачка стверджувала, що психічна хвороба та інвалідність П. стали результатом систематичних побоїв, яких завдавав дочці в голову її чоловік. Суд, керуючись ч. 2 ст. 32 КпШС, у позові про стягнення аліментів відмовив на тій підставі, що П. стала непрацездатною після спливу одного року з часу припинення шлюбу.

У Сімейному кодексі відносинам з утримання після розірвання шлюбу приділено значно більше уваги.

Наведена вище судова справа стала приводом для відповідного уточнення: в абзаці 2 ч. 2 ст. 76 СК передбачена можливість виникнення права на аліменти у тієї особи, яка стала непрацездатною після спливу одного року з часу розірвання шлюбу, але за умови, що її непрацездатність є наслідком протиправної поведінки щодо неї з боку її чоловіка або дружини під час шлюбу.

Позивачеві належить буде довести наявність причинового зв'язку між протиправною поведінкою одного та інвалідністю другого, а це не завжди легко.

У частині 1 ст. 32 КпШС містилася норма, спрямована на охорону матеріальних інтересів осіб, які "довгий час" перебували у шлюбних відносинах, але на момент розірвання шлюбу ще не досягли пенсійного віку, за умови, що до досягнення якого їм залишилося не більше ніж п'ять років. Вони могли одержати право на утримання після досягнення пенсійного віку. Тобто, якщо на момент розірвання шлюбу дружині, наприклад, виповнилося 50 років, вона, за наявності інших підстав, могла отримати право на аліменти через п'ять років.

У частині 3 ст. 76 СК цей невизначений оцінюваний термін "довгий час" замінено на чітку часову межу - не менше як десять років, що сприятиме визначеності у відносинах подружжя у разі розірвання шлюбу. Слід звернути увагу на те, що йдеться не про формальне перебування у шлюбі, а саме про реальні шлюбні стосунки. Тобто, якщо дружина та чоловік спільно не проживають, вони залишаються такими, що перебувають у шлюбі, але говорити про наявність шлюбних відносин між ними неможливо.

Чи означає це, що право на аліменти може виникнути лише за умови спливу повних десяти років, тобто, як кажуть, "від дзвінка до дзвінка"? Справедливість, добросовісність як засади регулювання сімейних відносин (ст. 7 СК) створюють передумови для заперечної відповіді на це запитання, якщо до повного цього строку не вистачило три місяці чи три дні. Тому десять років - це все ж не абсолютно категоричний імператив.

Вважається, що можливість стягнення аліментів після розірвання шлюбу є засобом, що гальмує поспішне вирішення питання про розлучення. Однак ця гіпотеза не одержала необхідного підтвердження.

Аліменти для соціальної реабілітації

У кодексах багатьох європейських держав закріплено право колишньої дружини чи чоловіка на утримання незалежно від їх працездатності, але лише протягом певного строку. Метою надання таких аліментів є соціальна реабілітація, тобто забезпечення пристосування особи до нових умов життя, викликаних розірванням шлюбу.

Н. одружилася з А., який був офіцером Збройних Сил СРСР. Проживаючи у військових містечках та постійно переїжджаючи з місця на місце, вона не мала змоги працювати за фахом, тому повністю віддала себе піклуванню про сім'ю. Коли їй виповнилося 45 років, шлюб між нею та А. було розірвано. Довелося починати все спочатку: здобувати освіту, шукати місце роботи.

Оскільки Н. була працездатною, її колишній чоловік за Кодексом 1969 р. не мав жодного юридичного обов'язку щодо неї.

Ця реальна життєва ситуація спричинилася до утвердження думки про необхідність запозичення досвіду західних європейських держав. У результаті маємо норму ч. 4 ст. 76 СК, згідно з якою той, хто є працездатним, але у зв'язку з вихованням дитини, веденням домашнього господарства, піклуванням про членів сім'ї, хворобою або іншими обставинами, що мають істотне значення, не мав можливості одержати освіту, працювати, зайняти відповідну посаду, має право на матеріальну допомогу.

Працездатній особі надано право на аліменти лише за умови розірвання шлюбу. Не виключено, що при подальшому розвитку сімейного законодавства це право не буде обумовлене розірванням шлюбу, але перший крок на шляху охорони інтересів таких осіб зроблено.

Право на аліменти працездатна особа має протягом трьох років з часу розірвання шлюбу. З цього випливає, що з поданням позову про стягнення аліментів слід поспішати, адже аліменти будуть призначені судом не з часу розірвання шлюбу, а з часу подання позову.