Українське сімейне право - Ромовська 3.В. - Проблема овнучення

У жодному з кодексів УРСР не було застереження щодо віку усиновлювача. Не було його й у першій редакції ст. 211 СК497.

У статті 7 Європейської конвенції про усиновлення дітей зазначено, що дитина може бути усиновлена, якщо усиновлювач досяг установленого для цього мінімального віку, який не може бути меншим за 21 і більшим ніж 35 років. Цей вік може бути змінено законом за умови надзвичайних обставин.

Для України така норма вважалася неприйнятною. Найперше, тому, що могла б зменшити шанс сиріт переселитися з дитячих будинків до "своєї" оселі, через що і вважалася соціально шкідливою. Вона не була обґрунтована і з психологічного боку, оскільки істотно розводила у часі здатність людини до власного, кровного материнства та батьківства і до благодійництва та любові до чужої дитини.

Не узгоджувалася вона і з принципом рівності прав усіх громадян, закріпленим у ст. 24 Конституції України.

Законом України від 10 квітня 2008 р. до частини 1 ст. 11 СК були внесені зміни: право бути усиновлювачем надано особі, якій виповнилося 21 рік, за винятком, коли усиновлювачем є родич дитини. Тобто, вперше встановлено мінімальний віковий ценз.

Одночасно було змінено і вікову різницю між дитиною та особою, яка бажає її усиновити: поряд із збереженням мінімальної вікової різниці у 15 років була встановлена і гранична межа -45 років. При цьому Дія цієї максимальної вікової різниці не була обумовлена жодними винятками. Це значить, що чоловік, якому, наприклад, виповнилося 48 р., не може усиновити дитину своєї дружини, якій виповнилося рік чи три. Рівно ж тітка дитини своєї загиблої сестри також не зможе усиновити її, якщо між ними існуватиме така вікова різниця.

Обидві зміни до ст. 211 СК вважаю нерозумними. У них - не лише відступлення від конституційного принципу рівності усіх громадян, а й явна неповага до суду. Адже саме суд уповноважений визначити відповідність усиновлення дитини певною особою, бачачи перед собою усіх "дійових осіб" та дивлячись їм в очі. Названі вище зміни до ст. 211 СК суперечать загальним засадам регулювання сімейних відносин - справедливість, добросовісність та розумність (ч. 9 СК).

Дія цих змін призведе до того, що для дитини, яка, наприклад, вважає вітчима своїм батьком, а останній ставиться до неї, як до рідної, відносини усиновлення виникнути не можуть. Але немудрий закон наші громадяни навчилися вправно обходити. І цю заборону, допоки вона не буде скасована, чоловіки обходитимуть шляхом визнання дитини своєю, для чого жодні вікові перепони, на щастя, не встановлені.

Проблема овнучення

Для виникнення статусу внука, баби, діда не питають нічиєї згоди. А чи можна допустити, щоби цей статус міг виникнути за їхньою спільною волею, або хоча б за односторонньою волею повнолітньої особи.

В. В., якій виповнилося 76років і яка ніколи не мала своїх дітей, протягом багатьох років оббивала пороги, щоб усиновити дитину. Але їй відмовляли: "Ви уже в літах, а як щось із вами станеться? " Після дуже довгих митарств вона усиновила-таки 15-річну сироту. А., яка виховувалася в дитячих закладах від дня народження, нарешті одержала не лише рідну, турботливу душу, а й перспективи на майбутнє. Та і В. В. позбулася самотності, її вперше назвали омріяним словом "мама ", вона одержала і надію на те, шоу разі потреби її буде кому доглянути. "Нині ми живемо дуже скромно. Але краще вже нехай дитина їсть картоплю в мундирах і пісний борщ, зате виховується у домі, де її люблять .

Справа з В. В. засвідчила існування дуже актуальної проблеми, зумовленої літнім віком особи, яка бажає взяти сироту на виховання. Йдеться про можливість "овнучення " (термін, на перший погляд, може здатися досить дивним), тобто про таку форму влаштування життя сироти, згідно з якою вона входила б у сім'ю на правах внука чи внучки.

Таке овнучення було б дуже цінним не лише для дітей, які бідують у державних закладах через брак любові, а й для самотніх, часто немічних людей, для яких любов є такою ж життєдайною силою.

Правову модель овнучення побудувати неважко. Вона може бути альтернативною:

із передачею дитини на проживання з прибраними бабою, дідом або без такої передачі, коли дитина залишається і далі "прикріпленою" до дитячої установи, але має право приходити до них на свята, у вихідні та в інші дні;

1) зі зміною прізвища, імені та по батькові дитини або без такої зміни;

2) із виникненням права дитини на житло у помешканні баби, діда або без такого.

Неодмінним наслідком такого овнучення мало б бути:

1) визнання за прибраними бабою, дідом такої дитини статусу баби, діда, визначеного у статтях 257,258 СК;

2) визнання за дитиною статусу внука, визначеного у ст. 264 СК;

3) визнання за ними взаємних аліментних, спадкових та інших прав, які випливають із кровного споріднення.