Українське сімейне право - Ромовська 3.В. - Рішення суду про усиновлення

Проведення усиновлення за рішенням районної (районної в місті) державної адміністрації мало, як уже зазначалося, цілу низку недоліків.

Запровадження судової процедури розгляду заяв про усиновлення має забезпечити досягнення мети усиновлення: створення стабільних та гармонійних умов для життя дитини. Хоча, звичайно, навіть найкращі характеристики усиновлювача не можуть їй цього гарантувати.

Заява про усиновлення розглядається судом у порядку окремого провадження, відповідно до глави 5 ЦПК "Розгляд судом справ про всиновлення".

У статті 251 ЦПК визначена виключна територіальна підсудність - заява про усиновлення подається За місцем проживання заявника.

З метою забезпечення таємниці усиновлення доцільно було б встановити альтернативну підсудність, надавши заявникові право вибору: за своїм місцем проживання або за місцем проживання дитини302.

Заява про усиновлення слухається судом у складі одного судді та двох народних засідателів (частини 2-4 ст. 234 ЦПК). Таке визначення складу суду не може вважатися оптимальним. Бесіди з суддями дають підстави для висновку, що такий склад суду не сприяє збереженню таємниці усиновлення і не є необхідним засобом контролю за дотриманням судом вимог закону.

Чітко визначена процедура розгляду судом заяви про усиновлення, участь у процесі представника органу опіки та піклування, ціла низка документів, які мають бути подані суду, - все це складає достатній механізм забезпечення законності рішення буду про усиновлення.

И. народила дитину не у шлюбі. Батьківство М. щодо дитини було визнано судом. М. платить аліменти на підставі рішення суду, але з дівчинкою ніколи не спілкувався. Н. одружилася з Г., народила сина. Дівчинка називає Т. батьком. До заяви Т. про усиновлення дівчинки додані такі документи: нотаріально посвідчена згода М. на усиновлення дочки; документи про те, що Т. не стоїть на обліку у психоневрологічному диспансері, не мав судимості і не перебуває у розшуку, не страждає на туберкульоз та синдром імунодефіциту людини.

Не має сенсу вимога статті 252 ЦПК про те, щоб у заяві про усиновлення повнолітньої особи містилися відомості про стан її здоров'я.

Згідно зі статтею 254 ЦПК, участь заявника у процесі розгляду справи про усиновлення є обов'язковою. Обов'язковою визнана й участь дитини, якщо вона за віком та станом здоров'я усвідомлює факт усиновлення. Ця остання вимога суперечить ч. 4 ст. 218 СК, за якою згода дитини на усиновлення непотрібна, якщо вона проживає в сім'ї усиновлювачів і вважає їх своїми батьками. Крім того, не визначено процесуального статусу дитини у цьому процесі.

Рішення суду про усиновлення

При вирішенні питання про народження своєї дитини дуже часто не беруться до уваги жодні обставини. Право ж бути усиновлювачем чужої дитини, навпаки, пов'язано з низкою передумов, адже усиновлення має поліпшити життя дитини. Якщо усиновлювач не здатен це зробити, усиновлення ним дитини втрачає для неї сенс.

У статті 224 СК визначені обставини, які суд має врахувати, поставляючи рішення про усиновлення дитини.

Найперше - стан здоров'я та матеріальне становище заявника, його сімейний стан, житлові умови, ставлення до виховання дитини.

Однак відсутність свого житла, хворобливий стан здоров'я не матимуть, очевидно, для суду вирішального значення, якщо заявник є, наприклад, чоловіком чи дружиною одного з батьків дитини.

Особиста прив'язаність дитини і заявника може "перекрити" усі його матеріальні проблеми та фізичні вади.

Суд має з'ясувати мотиви усиновлення, тобто систему спонук, які зумовили подання заяви про усиновлення: "батьки дітей загинули, вони були нашими друзями, ми не можемо залишити дітей"; "я випадково з'явилася у дитячому будинку, хлопчик зі словами "мама" підбіг до мене, він мене вибрав, з тих пір я опікуюся ним"; "у нас немає дітей, дуже хочемо їх мати"; "три роки тому ми усиновили хлопчика, а тепер хочемо взяти йому сестричку"; "я дуже люблю свою дружину, хочу бути батьком її дитини"; "ми полюбили цю синьооку чарівну крихітку-сирітку".

За радянських часів мотивом для усиновлення іноді була перспектива одержати квартиру більшого розміру чи право на пільгову пенсію.

Сподівання на зміну обсягу своїх матеріальних прав, на одержання державної грошової допомоги мають бути спонтанним результатом усиновлення, а не мотивом для нього.

Суду належить з'ясувати взаємну відповідність заявника та дитини. Це - найбільш складне завдання, адже йдеться про психологічну узгодженість характерів. Визначити це без допомоги психолога надзвичайно важко, а то й неможливо. Особливо у разі усиновлення немовляти. Тому така настанова для суду - це, швидше, побажання, ніж імператив поведінки.

Відповідно до статті 17 Європейської конвенції про усиновлення дітей, рішення про усиновлення може бути прийняте, лише якщо дитина перебувала під опікою (піклуванням) усиновлювачів протягом достатньо довгого періоду, щоб компетентний орган міг об'єктивно оцінити їхні майбутні стосунки.

Ця норма також є перешкодою для ратифікації Україною названої Конвенції, оскільки вона робить неможливим усиновлення дитини безпосередньо з лікувального закладу. Ця норма є спірною і з психологічної точки зору, оскільки робить дитину фактично учасницею експерименту. Якщо він не вдасться, їй доведеться повернутися до притулку. Чи не завдасть це їй душевної травми? Чи, можливо, ця травма буде меншою від того щоденного травмування, з яким вона могла б зіткнутися після усиновлення?

Суд має врахувати особистість дитини та стан її здоров'я, ставлення дитини до заявника.

Дві маленькі сестрички - сироти при слуханні у суді справи про усиновлення тулилися до своєї майбутньої матері.

Суд мав усі підстави для постановления рішення про усиновлення503.

Ні Кодекс про шлюб та сім'ю 1969 р., ні Цивільний процесуальний кодекс 1963 р. не визначали, яким має бути зміст резолютивної частини рішення суду про усиновлення.

Ця прогалина зумовила існування різних її варіантів: "дати дозвіл на усиновлення", "визнати усиновлювачем", "провести усиновлення". Кожен із цих варіантів був неприйнятним з таких підстав:

1) саме суд, а не будь-який інший орган, постановляє рішення

про усиновлення, а отже немає того, кому був би адресований дозвіл на усиновлення;

2) суд визнає певні обставини, які реально існують, але вимагають

відповідного підтвердження, тому не можна особу "визнати" усиновлювачем, адже вона ним ще не є;

3) "провести усиновлення" - також не було найкращим формулюванням.

Тому після численних консультацій з суддями було обрано найкращий, на мій погляд, спосіб вирішення цієї проблеми, яким є "оголошення заявника усиновлювачем".

У частині 2 ст. 255 ЦПК України це питання вирішено інакше: "У разі задоволення заяви, суд зазначає у резолютивній частині рішення про усиновлення дитини або повнолітньої особи заявником (заявниками)". Така новація не може не викликати подиву. Адже залишився відкритим зміст терміна "зазначає", як і те, що ж суд урешті - решт має написати у резолютивній частині свого рішення.

Судова практика засвідчує, що суди залишилися вірними зазначеній вище нормі Сімейного кодексу України.

У рішенні суду вирішується також питання про можливість запису усиновлювача матір'ю, батьком дитини, про зміну його імені, місця та дати народження.