Українське сімейне право - Ромовська 3.В. - 7. Недійсність та скасування усиновлення

Недійсність усиновлення

Недійсність будь - якого правового акту, як уже зазначалося, є наслідком ігнорування вимог закону в момент його вчинення. Те, що виникло незаконно, не може створити для особи бажаних правових наслідків. Квазіправа та квазіобов'язки, які все ж формально, а іноді й фактично настають, мають істотну хибу: недовговічність. Тому можуть зникнути у будь-який момент.

Ці загальні тези повною мірою стосуються й усиновлення. Стаття 236 СК "Недійсність усиновлення" умовно складається з двох частин. У першій - використана модель "усиновлення визнається недійсним", у другій - "усиновлення може бути визнане недійсним". Моделі "усиновлення є недійсним" у Кодексі немає.

Усиновлення визнається недійсним за рішенням суду в разі його проведення без згоди дитини та батьків, якщо вона була необхідною, а також у разі його фіктивності.

Причин для фіктивних усиновлень раніше було чимало, насамперед неможливість передати право на житло в квартирі державного житлового сектору. У квартири, в яких проживали самотні наймачі літнього віку, відповідно до негласної заборони, нікого не прописували. Для того, щоби у разі смерті такого наймача квартира не дісталася б комусь іншому, проводилося фіктивне усиновлення онуків та інших родичів.

У сучасних умовах соціально - економічні передумови для фіктивного усиновлення не зникли, а лише дещо змінилися.

Ф. О. одружилася з батьком хлопчика і за згодою його колишньої дружини, матері дитини, усиновила його. Після цього хлопчика почала утримувати єврейська громада, до якої належала Ф. О., але він продовжував проживати у рідної бабусі, постійно спілкувався з рідною мамою.

Можна стверджувати, що у цій ситуації усиновлення дитини було проведене з корисливою метою, а не з метою спільного проживання з дитиною.

Подружжя Д. у 2003р. усиновило шестирічного Я., мати якого мала ще трьох дітей. Подружжя Д. було записане батьками дитини. Після приватизації квартири Я. як член сім'ї усиновлювачів став її співвласником. Однак через кілька років рідна мати Я. почала шукати з ним контакти, і в результаті він повернувся до неї. Усиновлювачі звернулася до суду з позовною заявою про визнання усиновлення недійсним у зв'язку із його фіктивністю.

Суд позов задовольнив.

У цьому випадку не було підстав для визнання усиновлення фіктивним. Дії матері Я. та подружжя Д. засвідчували їхнє бажання настання відповідних правових наслідків. Дитина протягом кількох років насправді проживала з Д., які ставилися до неї, як до своєї. Але сталося те, що, можливо, Й мало статися: рідна мати Я. не змогла викинути його зі свого серця, та і Я. не зміг її забути, попри добре ставлення до нього усиновлювачів. Отже, можемо говорити про своєрідну помилку в мотивах матері Я.: вона прагнула поліпшити матеріальне становище своєї дитини за допомогою усиновлення і знехтувала тим, що усиновлення одного з дітей не зменшить кількості її сімейних проблем, а лише викличе появу нових.,

Наскільки справедливим, з точки зору усиновлювачів, було збереження за дитиною, у разі скасування усиновлення, права власності на приватизовану квартиру, - це уже інше питання.

Через місяць після розірвання шлюбу М. одружилася з С, військовим льотчиком-випробовувачем. Через три дні після цього виконком постановив рішення про усиновлення С. її сина. Однак незабаром виявилося, що причиною розірвання шлюбу буяй її зв'язки з іншим чоловіком, і ці зв'язки не припинилися після реєстрації повторного шлюбу. Врешті М. переїхала з дитиною до нього, розірвала другий шлюб, а з С. суд присудив аліменти на дитину.

У позові про визнання усиновлення недійсним суд відмовив на тій підставі, що С. бажав виникнення батьківських прав та обов'язків, а тому усиновлення не може вважатися фіктивним.

Завдяки такому вирішенню спору склалася парадоксальна ситуація: рідний батько позбувся клопотів про дитину, з С. суд присудив аліменти, а М. зареєструвала шлюб з тим, з ким тривалий час підтримувала інтимні стосунки, і спокійно живе з ним за рахунок великого розміру аліментів. Це рішення було не лише несправедливим, воно було своєрідним засобом заохочення недобросовісності у відносинах між суб'єктами сімейних відносин.

Ця справа була базою для вироблення нового законодавчого трактування фіктивності усиновлення: усиновлення може бути визнано фіктивним це лише тоді, коли усиновлювач не бажав насправді виникнення у нього батьківських прав та обов'язків, а й тоді, коли кровні мати чи батько дитини використали усиновлення як засіб одержання певних благ, без наміру спільного проживання з усиновлювачем.

Усиновлення може бути визнано недійсним, якщо воно було проведено на підставі підроблених документів, а також без згоди осіб, визначених у статтях 220-222 СК.

Підробленими можуть бути документи про вік, стан здоров'я або матеріальний стан усиновлювача. Але для подібних ситуацій категорична модель "усиновлення визнається недійсним" недопустима, адже поганий стан здоров'я чи бідність усиновлювача (на тлі збереження дитиною усіх видів соціальних пільг та допомог) не можуть бути перешкодою для любові до дитини.

Оскільки, відповідно до Кодексу 1969 р., усиновлення здійснювалося за рішенням виконкому, то визнання його недійним за рішенням суду було абсолютно логічним. У зв'язку з тим, що усиновлення нині здійснюється за рішенням суду, то чи не краще було б у разі порушення "законів усиновлення" передбачити простіший вихід із ситуації: скасувати рішення суду про усиновлення за нововиявленими обставинами?

Пропозиція про відмову від судової процедури розгляду позову про визнання усиновлення недійсним розглядалася Комітетом Верховної Ради України з питань правової політики, але не була підтримана ним.