Українське цивільне право - Заіка Ю.О. - Глава 13. Право власності. Речові права

Глава 13. Право власності. Речові права

13.1. Поняття та зміст права власності

Право власності - центральний інститут будь-якої цивільно-правової системи, оскільки саме існування суспільства неможливо без виробництва матеріальних благ. Як економічна категорія власність властива суспільству протягом усієї історії його розвитку.

Права власності не існувало лише в первіснообщинний період, у якому матеріальні блага розподілялися в общині згідно з усталеними традиціями. Із виникненням державно-правової надбудови у суспільстві економічні відносини власності також повинні отримати правове закріплення, тобто регулюватися нормами права, набути форму права власності.

Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (ст. 316 ЦК).

Термін "право власності" традиційно використовується у двох значеннях: в об'єктивному та суб'єктивному. Інститут права власності є центральним інститутом цивільного права. Саме його норми так чи інакше впливають на зобов'язальне, сімейне та спадкове право.

Право власності в об'єктивному розумінні - це сукупність цивільно-правових норм, які регулюють відносини щодо набуття, володіння, користування та розпорядження існуючими у суспільстві матеріальними благами.

Право власності у суб'єктивному розумінні становлять його правомочності - право володіння, користування і розпорядження.

Право володіння означає можливість власника мати майно у своєму віданні, у своєму господарстві.

Право користування - це можливість використання майна та вилучення з нього корисних властивостей.

Право розпорядження - це можливість власника самостійно визначати юридичну і фактичну долю речі (продати, викинути, знищити).

13.2. Підстави набуття права власності

Підстави набуття права власності - це передбачені законом юридичні факти, за наявності яких особа набуває майно, стає його власником.

Підстави набуття права власності в науці цивільного права традиційно поділяють на первісні та похідні.

Первісними підставами є такі, за яких право власності на річ виникає у суб'єкта вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ.

До первісних способів набуття права власності належать: виготовлення або створення нової речі (виробництво); переробка речі (специфікація); привласнення загальнодоступних дарів природи; знахідка; скарб; бездоглядні домашні тварини; набуття права власності на річ за набувальною давністю, тобто після закінчення певного часу, коли особа, яка відкрито, добросовісно і безперервно володіла чужою річчю, може стати її власником.

Похідними підставами набуття права власності вважаються такі, за яких право власності у суб'єкта виникає внаслідок волевиявлення попереднього власника (купівля-продаж, поставка, контрактація, дарування, міна та інші договори щодо передачі майна у власність, а також спадкування за заповітом).

Особливим способом набуття права власності є приватизація державного майна.

13.3. Момент виникнення права власності за договором

Момент виникнення права власності у набувача має суто практичне значення. Саме з цього моменту власник має можливість здійснювати правомочності щодо володіння, користування та розпорядження належним йому майном. Саме власник несе збитки, якщо річ загинула без вини конкретної особи (повінь, землетрус, блискавка). З моменту виникнення права власності особа може захищати свої порушені права у судовому порядку та іншими дозволеними законом способами. З настанням цього факту пов'язані такі важливі правові наслідки, як визначення долі плодів і доходів, можливість звернення стягнень за рішенням суду на конкретне майно та ін.

Відповідно до ст. 334 ЦК України, право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом. Отже, за загальним правилом право власності виникає у набувача з моменту передачі речі однією особою іншій. Сторони мають право змінити це положення, проте вони не мають права змінити вимоги закону з цього приводу.

Переданням майна вважається передача майна з рук у руки фізичної особи. До передачі "з рук у руки" прирівнюється передача майна набувачеві або перевізникові, організації зв'язку тощо для відправлення, пересилання набувачеві майна, відчуженого без зобов'язання доставки.

Тобто" якщо телевізійний завод відвантажив залізницею партію телевізорів на адресу замовника, а на станції блискавка вдарила у вагон і той згорів, виникає питання: хто повинен нести збитки: продавець, перевізник чи покупець? Оскільки всі транспортні статути та кодекси звільняють перевізника від відповідальності, якщо вантаж загине внаслідок непереборної сили, то за загальним правилом, збитки понесе покупець, оскільки він стає власником вантажу з моменту здачі його перевізникові.

До передання майна прирівнюється вручення коносамента або іншого товаророзпорядчого документа на майно.

Право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним.

Якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації.

Право власності на окремі види майна обов'язково має підтверджуватися відповідними правовстановлюючими документами (договір купівлі-продажу, міни, дарування, довічного утримання посвідчені нотаріусом; свідоцтво про право на спадщину, видане державним нотаріусом; свідоцтво про придбання об'єктів нерухомого майна з прилюдних торгів, видане державним та приватним нотаріусом; рішення суду про визнання права власності на: об'єкти нерухомого майна; мирова угода, затверджена ухвалою суду тощо).

У договорі сторони можуть відійти від наведеного загального правила і визначити інший момент переходу права власності.

Ризик випадкового знищення та випадкового пошкодження майна.

Випадкове знищення чи пошкодження речі - це загибель речі чи її пошкодження за відсутності вини з боку будь-яких осіб. Ризик випадкового знищення та випадкового пошкодження (псування) майна несе його власник, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 323 ЦК). Тобто усі невигідні наслідки у цьому випадку покладаються на власника незалежно від того чи фактично володів він на даний момент тим чи іншим майном, чи перебувало воно у нього в користуванні, чи ні.

Водночас, ця норма має диспозитивний характер, тобто сторони мають право по-іншому визначити, на кого покладаються збитки на випадок втрати (пошкодження) речі.