Українське цивільне право - Ромовська З.В. - Заборона розпорядження

В юридичній літературі утвердилася думка про те, що право розпорядження - це право визначати юридичну долю речі; це надана власникові можливість встановлювати, змінювати і припиняти правовідносини з приводу належного йому майна197.

На погляд С.О. Погрібного, право розпорядження полягає в юридичній можливості визначити фактичну і юридичну долю речі, при цьому визначення фактичної долі речі полягає у зміні її фізичної сутності, аж до повного знищення (наприклад, у разі споживання речі самим власником)198.

Така позиція є суперечливою, адже споживання, приміром, яблука є способом його використання за своїм призначенням. Водночас, ні про зміну фізичної сутності, ні про повне знищення яблука у цій ситуації не йдеться, адже знищення речі - це щось інше.

"Право розпорядження є традиційним та фундаментальним аспектом права власності" - з рішення Європейського Суду у справі Магекх.

Це право передбачає можливість входження власника у правові відносини з іншою особою, незалежно від форми, у якій ці відносини відбуваються: продаж, оренда, лізинг і т. ін.

Право розпорядження складається із окремих субелементів, субуправлень, які закріплені у законі, а саме з можливості:

1) відчуження, тобто передання права власності іншій особі;

2) перероблення речі;

3) знищення речі;

4) відмови від права власності;

5) передання права володіння іншій особі;

6) передання права користування іншій особі;

7) застави речі.

Заборона розпорядження

У радянський період було видано чимало нормативних актів різної юридичної сили, які тією чи іншою мірою забороняли власникові розпоряджатися своїм майном.

Постановою Наркомюсту УСРР від 15 серпня 1932 р. було заборонено продаж колгоспниками хліба до виконання плану хлібозаготівель.

За постановою РНК СРСР та ЦК ВКП (б) від 6 квітня 1932 p., колгоспи та колгоспники, виконавши свої завдання з хлібозаготівель та утворивши насіннєві фонди, мали право цілком вільно продавати на ринку зайвини свого хліба після 15 січня 1933 р, себто після того, як плани хлібозаготівель було виконано по всьому союзу. Отже, продавати хліб до 15 січня 1933 р. було заборонено. Куркулів та заможників, що продавали на ринках хліб, наказано притягувати до кримінальної відповідальності: куркулів - за частиною 2 артикулу 58 КК, а заможників - за частиною 1 артикулу 58 КК. Якщо куркульсько-заможницькі господарства, виконавши поставлені їм тверді завдання, продають хліб на ринку, то їх треба притягати до відповідальності за артикулом 129 КК.

Тривалий час злочином вважалася спекуляція (лат. speculator - розвідник, випробовувач)199, тобто скупка з метою перепродажу. Суспільна небезпека спекуляції вбачалася у тому, що завдавала шкоди радянській торгівлі, посягала на інтереси покупців. Предметом спекуляції були одяг, взуття, продукти харчування, магазинні касові чеки, квитки в театри, книги, залізничні квитки, валютні цінності, тобто практично усе, чого бракувало.

Предмет спекуляції завжди вилучався в дохід держави. Суд мав право призначити злочинцеві додаткову міру покарання у виді конфіскації усього його майна. У разі вчинення спекуляції особливо небезпечним рецидивістом або в особливо великих розмірах конфіскація майна була обов'язковою.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 25 березня 1970 р. "Про відповідальність за скупку, продаж і обмін у невеликих розмірах валюти та скупку речей у іноземців" за скупку речей було передбачено конфіскацію цих речей та сплату штрафу.

З метою запобігання "безпідставному" збагаченню громадянинові було дозволено продавати житловий будинок не більше одного разу протягом трьох років. І лише за наявності поважної причини виконавчий комітет районної, міської, районної у місті Ради народних депутатів міг дати йому дозвіл на такий продаж (ч. 1 ст. 226 ЦК 1963 р.). У цій же статті було заборонено продаж житлового будинку, непридатного для проживання, окрім продажу з метою його знесення. Не дозволялося у разі продажу будинку або його частини таке їх дроблення, за якого предметом договору була б незначна його частина, що не могла бути виражена у вигляді відокремленого житлового приміщення. Ця заборона не стосувалася продажу такої частки її співвласникові.

У Цивільному кодексі України є чимало норм, які забороняють власникові відчужувати майно: продавати, дарувати, міняти, передавати за договором довічного утримання, заставляти чи передавати у власність іншій особі на підставі іншого правочину.

1. Згідно із частиною 2 статті 47 ЦК, спадкоємці фізичної особи, оголошеної померлою, протягом п'яти років не мають права відчужувати майно, що перейшло до них у зв'язку з відкриттям спадщини. Проте у ній не зазначено, з якого моменту має обліковуватися цей строк. Відповідно до принципу розумності, слід дійти висновку, що днем відліку має вважатися момент оголошення особи померлою (ч. З ст. 46 ЦК).

Оскільки у разі оголошення фізичної особи померлою орган РАЦС видає свідоцтво про смерть, ця обставина може іноді унеможливити накладення такої заборони відчуження, адже нотаріус не завжди знає, чи спадкодавець помер, чи був оголошений померлим.

Мати та дочка звернулися до суду із заявою про оголошення померлим Д. Заявники подали документи про те, що Д. виїхав на заробітки в Росію і вже тривалий час немає жодної звістки про нього, хоча місце його перебування було їм відоме. Після задоволення цієї заяви і одержання свідоцтва про смерть Д. вони як спадкоємці продали квартиру Д., оскільки заборона відчуження накладена не була. Невдовзі Д. повернувся.

Беручи до уваги те, що такі випадки можуть повторюватися, потрібне невідкладне законодавче врегулювання. У зв'язку з відокремленням у нашому законодавстві факту смерті та оголошення особи померлою, слід передбачити і видання окремих свідоцтв - про смерть та про оголошення особи померлою200.

Чи поширюється правило частини 2 статті 47 ЦК у разі оголошення померлим відчужувача за спадковим договором? Заперечна відповідь на це запитання ґрунтується на букві названої норми, адже у ній заборона відчуження пов'язана лише зі спадкуванням201.

О. С. Яворська визнає наявність прогалини в законі і пропонує, з метою охорони майнової сфери відчужувача, поширити дію названого вище положення і щодо спадкового договору, шляхом відповідного доповнення статті 47 ЦК202.

А як має діяти нотаріус до того моменту, поки таке доповнення буде вчинено? У статті 8 ЦК не зазначено, що застосування аналогії закону чи аналогії права є виключною компетенцією суду. Це має означати, що у разі прогалини у законі нотаріуси мають повне право застосувати аналогію. До того ж пункт 6 статті З ЦК про справедливість, добросовісність та розумність стосується не лише судової діяльності.

2. Відповідно до частини 2 статті 586 ЦК, предмет застави не може бути відчужений власником чи переданий ним у користування іншій особі без згоди кредитора. Власник не має права самочинно розпорядитися цим майном і в інший спосіб, наприклад, знищити його. Проте він може скласти заповіт щодо заставленого майна. Правочин, яким обмежується це право заставодавця, проголошений у частині 3 статті 586 ЦК нікчемним.

3. Платник ренти не має права відчужити майно, передане йому під виплату ренти, без згоди одержувача ренти (ч. 2 ст. 735 ЦК).

4. Набувач за договором довічного утримання (догляду), тобто новий власник майна не зможе відчужити його до часу смерті колишнього власника (ч. 1 ст. 754 ЦК). При цьому заборона відчуження є абсолютною, такою, що не може бути знята згодою на таку дію попереднього власника.

5. За статтею 1307 ЦК, власник майна, у разі укладення ним спадкового договору, не має права на його відчуження. Як зазначено у частині 2 статті 1307 ЦК, заповіт, який відчужувач склав щодо майна, вказаного у спадковому договорі, є нікчемним. Однак цю норму не слід сприймати як категоричну заборону включення права власності на це майно до заповіту. Про нікчемність заповіту може йтися лише за умови, що на момент відкриття спадщини спадковий договір збереже свою чинність (не буде припинений у зв'язку зі смертю набувача чи розірваний або визнаний недійсним за рішенням суду).

Аналіз наведених норм засвідчує, що у першому і п'ятому випадках обмеження права власності обумовлене строком чи неминучістю смерті і буде припинене зі спливом строку чи настанням цієї невідворотної події. В усіх інших випадках це обмеження може бути зняте за згодою того, в чиїх інтересах воно було встановлено.

За статтею 35 Закону України "Про безпечність та якість харчових продуктів", на агропродовольчих ринках заборонено продаж харчових продуктів домашнього виготовлення, а з 1 січня 2015 р. буде заборонено реалізацію необробленого молока та сиру домашнього виробництва, а також туш або частин туш парнокопитних та інших копитних подвірного забою.

Згідно зі статтею 10 Закону України "Про національний архівний фонд і архівні установи", у разі продажу документа Національного архівного фонду (власниками цих документів можуть бути фізичні та юридичні особи) держава має переважне право на його купівлю за ціною, оголошеною для його продажу. Це переважне право держави не застосовується, якщо його покупцем є діти, дружина, чоловік, батьки, рідні брати і сестри, дід та баба.

Переважне право на купівлю встановлено і у статті 20 Закону України "Про охорону культурної спадщини": власник зобов'язаний повідомити орган охорони культурної спадщини про намір продати пам'ятку, із зазначенням ціни та інших умов договору. Якщо протягом місяця не надійде відповіді про згоду на купівлю, власник має право продати її на власний розсуд. Право першого покупця держава не матиме, якщо купити пам'ятку бажають діти, дружина, батьки, а у разі їх відсутності - брати і сестри, дід, баба, а також небожі та небоги203.