Цивільне право - Майданик P.A. - 8. Загальновизнані принципи і норми міжнародного права та міжнародні договори України як джерело цивільного права

ЦК України слідом за Конституцією України проголосив загальновизнані принципи і норми міжнародного права частиною української правової системи (ст. 9 ЦК України).

У зв'язку з цим джерелом цивільного права виступають загальновизнані принципи і норми міжнародного права та міжнародні договори України, які є частиною її правової системи і безпосередньо застосовуються до цивільно-правових відносин.

Загальновизнані принципи та норми міжнародного права визначають зміст і застосування відповідних цивільно-правових норм.

Більшість дослідників - фахівців міжнародного права вважають, що джерелами загальновизнаних принципів і норм міжнародного права можуть бути як міжнародні договори, так і міжнародно-правові звичаї.

Так, до міжнародних договорів, які містять загальновизнані принципи і норми міжнародного права і регулюють відносини, що входять до предмету цивільного права, відносять Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права від 16.12.1966 р., Міжнародний пакт про цивільні та політичні права від 16.12.1966 р., Європейську конвенцію про захист прав та основних свобод від 4.11.1950 р., Конвенцію Співдружності Незалежних Держав про права та основні свободи людини від 26.05.1995 р. Ці міжнародно-правові джерела містять загальновизнані принципи, які мають значення для цивільних відносин, проголошують права на життя, захист інтелектуальної власності, свободу та особисту недоторканість, свободу пересування і вибору місця проживання, недоторканість особистого та сімейного життя, захист честі та репутації, повагу і захист власності.

Загальновизнані міжнародно-правові принципи і норми містяться в звичаєвій нормі, яка відповідає поняттю міжнародно-правового звичаю. Стаття 38 Статуту Міжнародного суду ООН містить легальне визначення міжнародно-правового звичаю - "доказ загальної практики, визнаної як правова норма". З урахуванням такого визначення, для доказу існування міжнародно-правового звичаю слід встановити, по-перше, наявність загальної, постійної практики застосування відповідного правила і, по-друге, визнання цього правила як правової норми, тобто визнання її обов'язковості для конкретної держави (O.A. Кузнєцова).

Доказування існування такого роду звичаєвої норми ускладнюється тим, що вони не завжди знаходять вираження в письмовій формі. Більше того, частіше за все конкретне формулювання загальновизнаного принципу і норми міжнародного права не має письмової форми, вона "виводиться" з різних актів, заяв, дій держави. Наприклад, для констатації звичаю міжнародного права одним із судів СІНА були вивчені як докази праці юристів-міжнародників, Статут ООН, рішення американських судових органів, Загальна декларація прав людини й інші резолюції Генеральної Асамблеї ООН, Європейська конвенція про права людини та її основні свободи й інші регіональні договори, положення конституційних актів більше як 55 держав світу, рішення Європейського суду з прав людини та інші документи (В. В. Гаврилов).

Наведене свідчить, що застосування загальновизнаного принципу або норми міжнародного права передбачає не лише виявлення сформованого міжнародно-правового звичаю шляхом дослідження міжнародної практики застосування, актів міжнародних організацій, міжнародної та зарубіжної судової практики й інших документів, але й доказування того, що держава визнає це правило обов'язковим для себе.

Загальновизнаними принципами зазвичай визнають загальновизнані принципи, які виводяться з принципів міжнародного публічного права, або загальні принципи, визнані цивілізованими націями.

До загальновизнаних міжнародно-правових принципів може бути віднесено заборону незаконної торгівлі, торгівлі культурними цінностями, порушення валютного законодавства, а також принцип загального дотримання прав людини і недискримінації іноземних осіб, (тобто заборони погіршення правового становища (дискримінації) іноземних громадян порівняно з національними суб'єктами права).

Такі принципи права засновані на цивільних кодексах країн континентальної Європи і на звичаєвому праві (common law). Чинність вказаних принципів гарантує світу в цілому, що особа, яка виконала недійсний договір, може вимагати повернення безпідставного збагачення; особа, яка діяла в чужому інтересі без доручення, має право на відшкодування своїх витрат, а заінтересована особа, навпаки, може вимагати від особи, яка діяла без доручення, передати йому все отримане в результаті дій без доручення. Важливу роль у цивільному праві відіграє і принцип добросовісності, на якому заснована заборона зловживання правом, принцип втрати прав з власної вини і заборона поведінки, яка в порушення принципу добросовісності суперечить попереднім діям особи (venire contra factum proprium). Застосування принципу добросовісності дає можливість вирішити характерну для міжнародного звичаєвого права проблему розподілу відповідальності між державами-правонаступниками: розмір відповідальності повинен залежати від того, яку частку держава-право-наступник мала у валовому національному продукті попередньої єдиної держави. Загальним принципом права, визнаним цивілізованими націями, є також принцип відповідальності держави за боргами підприємств з недостатнім капіталом, якщо держава використовує таке підприємство для участі в комерційному обороті або для зловживань. Можливість притягнення до відповідальності держав - членів міжнародних організацій, які здійснюють господарську діяльність, за боргами таких організацій також засновується на відповідному принципі міжнародного права.

Відповідно до п. 11 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про міжнародне приватне право" від 23.06.2005 p. № 2709-IV, міжнародний договір України - чинний міжнародний договір України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.

Міжнародними договорами України можуть бути різні багатосторонні міжнародні договори (конвенції), учасницею яких є Україна шляхом безпосереднього їх підписання або в результаті правонаступництва.

Джерелом цивільного права можуть бути чинні міжнародні договори, які містять цивільно-правові норми. Відповідно до ст. 9 Конституції України такі міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Фактично аналогічне правило закріплено ЦК України. Згідно з ч. 1 ст. 10 ЦК чинний міжнародний договір, який регулює цивільні відносини, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, є частиною національного цивільного законодавства України. Такі міжнародні договори застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства (частина І ст. 19 Закону України "Про міжнародні договори України" від 29.06.2004 р.)135.

Як джерело цивільного права міжнародні договори України мають пріоритет перед її цивільним законодавством. У випадку, коли такий міжнародний договір передбачає інші правила, ніж національне цивільне законодавство, застосуванню піддягають правила цього договору (ст. 9 Конституції України, ч. 2 ст. 10 ЦК України). При цьому міжнародні договори застосовуються до цивільних правовідносин безпосередньо, якщо із самого договору не випливає необхідність видання для його застосування як внутрішньодержавного акта.

Яскравим прикладом такого міжнародного договору є Бреттон-Вудська угода 1944 р. про Міжнародний валютний фонд (МВФ). В ній держави-члени зобов'язалися дотримувати іноземних правил валютного регулювання. Це має важливі наслідки і для вітчизняного цивільного права. Пункт "Ь" розд. 2 ст. VIII Угоди про МВФ встановлює: "Виконання валютних контрактів з використанням валюти будь-якої держави-члена, які йдуть всупереч з правилами валютних операцій такої держави-члена, що зберігаються або вводяться згідно цієї Угоди, не може бути забезпечено на територіях жодної держави-члена". Під валютним контрактом в Угоді розуміється будь-який договір, який містить зобов'язання із здійснення платежів за поточними операціями і який будь-яким чином може вплинути на валютні фонди держави - члена МВФ або на його платіжний баланс. Якщо договір порушує правила валютних операцій держави-члена, він хоч і визнається дійсним, але стягнути заборгованість в судовому порядку не може. Таке договірне зобов'язання за своєю юридичною природою є натуральним зобов'язанням, тобто вимогою, не забезпеченою судовим захистом, однак його добровільне виконання вважається належним виконання зобов'язання. Дане правило являє собою особливість міжнародного права, оскільки за його відсутності жодна держава не зобов'язана була б дотримуватися правил валютних операцій, встановлених іншою державою.

Іншим прикладом міжнародних договорів є Конвенція ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів 1980 р. (Віденська конвенція), яка підлягає безпосередньому застосуванню як джерело українського права згідно зі сферою її дії (тобто, належить до договорів міжнародної купівлі-продажу).

Паризька конвенція з охорони промислової власності 1883 р. встановила, що умови подання заявки та реєстрації торгівельних марок визначаються національним законодавством країни-учасниці (ч. 1 ст. 6) Згідно з цим застереженням Україна прийняла спеціальний Закон "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг".

Отже, безпосередньо, як частина національного законодавства, застосовуються ті положення, що не потребують прийняття Україною спеціальних нормативно-правових актів щодо їх уведення в національне (внутрішнє) цивільне законодавство України. Цивільно-правові норми міжнародних договорів, застосування яких можливе лише у взаємодії з внутрішнім цивільним законодавством України, повинні бути імплементовані в акти цивільного законодавства як його норми. Згідно з чинним законодавством України, обов'язковим є дотримання у таких нормах цивільного законодавства положень міжнародних договорів. У разі, коли певні норми актів цивільного законодавства знаходяться чи вступають у суперечності з відповідними цивільно-правовими нормами обов'язкового для України міжнародного договору, застосуванню піддягають положення договору (ч. 2 ст. 10 ЦК України; ч. 2 ст. 19 Закону України "Про міжнародні договори України"). Водночас, якщо у чинному міжнародному договорі України, укладеному у встановленому законом порядку, містяться інші правила, ніж ті, що встановлені відповідним актом цивільного законодавства, застосовуються правила відповідного міжнародного договору України (ч. 2 ст. 10 ЦК України). Це слід розуміти таким чином, що в разі, коли такий міжнародний договір не відповідає Конституції України повністю або в частині і ця невідповідність визнана Конституційним Судом України, то такий договір або його частина не підлягають застосуванню в Україні.