Цивільне право - Майданик P.A. - Роль керівних вказівок вищих судів у формуванні судової практики

В радянській і сучасній теорії права питання про роль судової практики поставало неодноразово у зв'язку з аналізом джерел чинного права. При цьому в доктрині висловлено три загальні позиції, кожна з яких має своїх прихильників: 1) судова практика є джерелом права лише тією мірою, якою вона відображена в керівних вказівках вищих судових органів; 2) судова практика є джерелом права у повному обсязі, включаючи результати діяльності усіх судів; 3) судова практика не є джерелом права взагалі, незалежно від форм її вираження.

Значного поширення набула перша з наведених позицій, хоча й щодо неї висловлюються застереження, суть яких полягає у тому, що для віднесення керівних вказівок вищих судових органів до джерел права потрібне визнання їх як таких державою безпосередньо в тексті законі або виходячи "з духу" законодавства. При цьому наголошується, що правотворча діяльність судів має суто підзаконний характер, а тому слід вважати недійсними всі акти судів, які йдуть врозріз із законом.

З цього приводу в юридичній літературі слушно наголошується, що Конституція України безпосередньо не надає судам правотворчих повноважень, зокрема Верховному Суду України як найвищому судовому органу в системі судів загальної юрисдикції.

Роз'яснення Пленуму Верховного Суду України не створюють законодавства (цивільного чи будь-якого іншого). Вони лише розкривають сенс, дійсний зміст відповідної правової норми, націлюють судову практику на правильне її застосування.

Не створюють законодавства й акти (перш за все рішення) Конституційного Суду України, якими може здійснюватися офіційне тлумачення окремих положень чинного законодавства, зокрема й актів цивільного законодавства. Незважаючи на загальну обов'язковість, акти Конституційного Суду приймаються з метою точного визначення змісту закону, а також правильного і єдиного його застосування до правових ситуацій, що виникають.

Такий підхід загалом є правильним, однак потребує більш детального пояснення. Із змісту норм Конституції (статті 41, 43, 51, 62, 95, 150) випливає, що рішення Конституційного Суду України (щодо конституційності законів, інших правових актів, а також щодо офіційного тлумачення Конституції та законів України) розраховано на неодноразове застосування необмеженим колом осіб.

При цьому за рішеннями Конституція закріплює їх обов'язковість на території всієї України.

Наведене обумовлює неоднозначність існуючих в доктрині права підходів щодо правової сутності здійснюваного Конституційним Судом України офіційного тлумачення.

З цього приводу в літературі слушно зазначається, що для вітчизняної юридичної теорії і практики нині актуальним є з'ясування сутності феномену офіційного тлумачення, самої природи та особливостей реалізації відповідної функції Конституційного Суду України (В.М.Шаповал).

Як підставу для конституційного застосування положень Конституції України або законів України, іншими органами державної влади, якщо суб'єкт права на конституційне звернення вважає, що це може призвести або призвело до порушення його конституційних прав і свобод.

Зазначене положення Конституції в доктрині отримало розширювальне тлумачення. У цьому зв'язку зазначається, що необхідність такого надання тлумачення може бути зумовлена неясністю (двозначністю, розпливчастістю, неточністю, нечіткістю) окремих положень Конституції чи законів України або неоднозначним застосуванням, або хоча й однозначним, але неправильним їх розумінням і застосуванням у масштабах всієї країни тощо (В. П. Тихий).

Загалом неправотворчий характер актів вищих судових інстанцій випливає з норм закону.

Відповідно до Закону "Про судоустрій України" від 7 лютого 2002 р., Верховний Суд України "забезпечує однакове застосування законодавства усіма судами загальної юрисдикції" (ч. 1 ст. 47), а Пленум Верховного Суду "дає роз'яснення судам загальної юрисдикції з питань застосування законодавства, у разі необхідності визнає не чинними відповідні роз'яснення вищих спеціалізованих судів" (п. 6 ч. 2 ст. 55).

Закон "Про судоустрій України" (ст. 55) не визнає джерелом права керівні роз'яснення вищих судових органів з питань застосування законодавства. Такі роз'яснення в порядку судового тлумачення зазвичай приймаються ними у формі постанов їх пленумів, які містять обов'язкове тлумачення чинних правових норм.

В п. З ст. 39 Закону "Про судоустрій" прямо вказується на рекомендаційний характер роз'яснень вищого спеціалізованого суду з питань застосування законодавства. Водночас не згадується про рекомендаційний характер роз'яснень Верховного Суду України (ст. 47) та його Пленуму (ст. 55 Закону), до чиїх повноважень, як вже зазначалося, віднесено визнання у разі необхідності нечинними роз'яснень вищих спеціалізованих судів та їх пленумів з питань застосування законодавства (статті 47, 55 Закону).

Отже, при встановленні юридичної природи зазначених постанов як актів вищих судових органів має враховуватися певна двозначність їх законодавчого визначення.

Значною мірою подібний підхід відображено в положеннях Закону України "Про судоустрій і правовий статус суддів" від 7 липня 2010 р. Так, відповідно до ч. З і 4 ст. 32 зазначеного Закону, вищий спеціалізований суд вивчає та узагальнює судову практику, дає спеціалізованим судам нижчого рівня рекомендаційні роз'яснення з питань застосування законодавства щодо вирішення справ відповідної судової юрисдикції. Пленум вищого спеціалізованого суду за результатами узагальнення судової практики дає роз'яснення рекомендаційного характеру з питань застосування спеціалізованими судами законодавства при вирішенні справ відповідної судової юрисдикції (п. 6 ч. 1 ст. 36 Закону).

У зв'язку з цим окремі автори небезпідставно звертають увагу на те, що попри "рекомендаційний" характер зазначених актів, вони набувають чинності, тобто стають обов'язковими для врахування судами при вирішенні ними конкретних справ (О. Ющик).

Зазначені роз'яснення не є нормативними актами, а є актами застосування права. Суди при вирішенні конкретних спорів зобов'язані застосовувати відповідні норми цивільного права лише в тлумаченні, яке міститься в постанові відповідного судового пленуму.

В сучасних умовах постанови та роз'яснення вищих судових інстанцій не тільки не втратили своєї значущості, а й почали відігравати більш вагому роль в процесі здійснення правосуддя. Причиною цього є велика кількість прогалин, наявність у законодавстві формулювань, які дають підстави двояко тлумачити їх зміст.

Однак з наведеного не випливає висновок про те, що зазначені документи фактично тлумачать та доповнюють зміст нормативно-правових документів всіх рівнів - від відомчої інструкції до конституційного закону України, а судова практика вже є джерелом права (І. О. Турчак).

Ці акти вищих судових інстанцій є ненормативними правовими актами, які не повинні містити нових норм права, однак закріплене ними тлумачення змісту правових норм є обов'язковим для відповідної судової системи, а тим самим і для сторін різних спорів.

За своєю правовою природою роз'яснення вищих судових інстанцій доцільно розглядати формою тлумачення чинного законодавства, що застосовується судами.

З огляду на тенденцію до розширення сфери застосування судового прецеденту, важливим є формування концепції судового прецеденту як джерела українського цивільного права та складової вітчизняної системи права.

Системне вирішення цього питання передбачає визначення доцільної моделі закріплення у вітчизняному праві положень про судовий прецедент як елемента правової системи, зокрема, визнання за ним виключного чи універсального характеру і тим самим поширення на всі галузі українського права чи обмеження сфери їх застосування за суб'єктом видання, однорідними категоріями справ тощо.

Чітке розуміння принципів застосування судових прецедентів надасть можливість визначити основні умови визнання судового прецеденту як джерела права, зокрема щодо суб'єктів прийняття судового прецеденту, його поняття, структури, сфери застосування та співвідношення з іншими джерелами права (нормативно-правовим актом, правовим звичаєм тощо).

Тенденція до формування прецедентного характеру рішень вищих судів, яка порівняно недавно сприймалася як виключна вотчина країн англо-американського права, спостерігається в різних країнах континентального права.

Зокрема, як офіційне визнання та закріплення прецедентного характеру рішень вищих судових органів в Російській Федерації можна розглядати прийняту 14.02.2008 р. Постанову про доповнення Постанови Пленуму Вищого Арбітражного Суду РФ від 12.03.2007 р. № 17 "Про застосування Арбітражного процесуального кодексу РФ при перегляді судових актів, які вступили в силу, за знов відкритими обставинами".

Механізм введення прецедентного характеру рішень вищих судів безпосередньо пов'язаний з питанням перегляду за знов відкритими обставинами судового акта, що оспорюється в порядку нагляду, в тому випадку, якщо він грунтується на положеннях законодавства, практика застосування яких визначена вищим судом (ВАС РФ) після його прийняття.

При цьому перегляд буде здійснюватися на підставі "відказної" ухвали колегії судців ВАС РФ, прийнятої за результатами розгляду заяви про перегляд судових актів в порядку нагляду, що висилається заявнику як заінтересованій особі. При перегляді справи суди повинні знову оцінити всі обставини, які мають значення для винесення законного та обґрунтованого рішення, тобто автоматичний перегляд неприпустимий.

Зазначеною Постановою Пленуму ВАС РФ визначено, що неможливий перегляд тих судових актів, за якими втрачена можливість перегляду в порядку нагляду у зв'язку зі спливом строку на подання відповідної заяви. Такий порядок виключає дестабілізацію становища сторін по закінченні значного строку.

З приводу цього питання неодноразово висловлював свою позицію Європейський суд з прав людини. Зокрема, у справі "Street and Others v. Romania" суд зазначив, що у випадку перегляду справи платників податків "за знов відкритими обставинами", раніше розглянутої на користь платників податків, буде порушено принцип правової визначеності.

Конституційний Суд РФ в Ухвалі від 12.05.2005 р. № 163-0 зазначив, що зміна законодавцем податкового законодавства, яке може тягнути за собою погіршення становища платника податків, повинна здійснюватися таким чином, щоб дотримувалися принцип підтримки довіри громадян до збереження стабільності правового регулювання і неприпустимість внесення довільних змін в чинну систему норм.

При розгляді апеляційних та касаційних скарг арбітражні суди апеляційної та касаційної інстанцій у звичайному порядку враховують правову позицію ВАС РФ, яка стала відомою, - про перегляд справ за знов відкритими обставинами в цьому випадку мова не йде.

Незважаючи на різні оцінки в юридичній літературі з цього приводу, загалом переважає позиція про позитивний вплив запропонованого порядку розгляду заяв про перегляд справ в порядку нагляду, що сприятиме більш ефективній роботі ВАС РФ.

З одного боку, він позбавить Президію ВАС РФ від необхідності розгляду типових справ після одноразового формування правової позиції з того чи іншого питання судової практики, а з іншого - створить перешкоди в довільному перегляді справ з посиланням на сформовану правову позицію ВАС РФ. Подібний перегляд здійснюватиметься на підставі "авторизації" у вигляді судового акта ВАС РФ. Водночас Постанова від 14.02.2008 р. означає істотну новелу в російському процесуальному праві і подальшу перебудову судової системи.

Отже, Постанова Пленуму від 14.02.2008 р. надає особливу квазінормативну (прецедентну) силу постановам ВАС РФ - як вже зазначалося раніше, вони матимуть значення для невизначеного кола осіб. Зазначені акти матимуть таку ж сферу дії в часі, просторі і за колом осіб, як і рішення нормотворчого органу, і, відповідно, таке саме загальне значення, як і нормативні акти, що не є властивим звичайним правозастосовним судовим актам. Тому вимоги, які пред'являються до законодавства (податкового, цивільного тощо), необхідно враховувати і при роз'ясненні питання про дію нововведень у відповідних правовідносинах.

В будь-якому випадку судові акти за відповідними спорами (податковими тощо) не можуть бути переглянуті за "знов відкритими обставинами" у зв'язку з формуванням правової позиції ВАС РФ, якщо при цьому погіршується становище платника податків, іншого володільця суб'єктивного права.

В сучасній українській правовій доктрині також формується тенденція щодо введення у вітчизняне право моделі обмеженого судового прецеденту (квазіпрецеденту), що передбачає визнання прецедентного характеру рішень Верховного Суду України з окремих питань юрисдикції (щодо неодноманітного застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах).

Такий підхід значною мірою реалізовано в результаті законодавчого закріплення нормативного характеру рішень Верховного Суду України у зв'язку з неоднаковим застосуванням судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах.

За українським процесуальним законодавством, однією з підстав для подання заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, внаслідок чого ухвалено різні за змістом судові рішення у подібних правовідносинах (ст. 111-16 ГПК України, п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК України).

Зазначені рішення Верховного Суду України є обов'язковими для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначену норму права, та для всіх судів України. Суди зобов'язані привести свою практику у відповідність із рішеннями Верховного Суду України (ст. 111-28 ГПК України, ст. 360-7 ЦПК України, ст. 400-25 КПК України).

Тлумачення поняття "подібні правовідносини", зокрема визначення критеріїв подібності правовідносин, містить постанова Пленуму ВГСУ № 2 від 11.10.2010 р. "Про деякі питання практики застосування розділу ХП (2) Господарського процесуального кодексу України". Відповідно до п. З зазначеної постанови подібними можуть вважатися правовідносини за умов, якщо вони мають подібні предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлених судом фактичних обставин і однакового матеріально-правового регулювання спірних правовідносин.

При цьому під предметом позову розуміють певну матеріально-правову вимогу позивача до відповідача стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення. Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.

У зв'язку з цим прийняття різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах матиме місце у випадку, якщо суд (суди) касаційної інстанції при розгляді двох і більше справ в подібних предметі позову, підставах позову, змісті позовних вимог і встановлених судом фактичних обставинах і однаковому матеріально-правовому регулюванні спірних правовідносин дійшов (дійшли) до неоднакових висновків, покладених в основу цих судових рішень.

У цьому контексті нагального доктринального о вирішення потребує питання, пов'язане з пропозицією введення у вітчизняну правову систему нормативного характеру рішень і роз'яснень вищих судових інстанцій щодо типових справ для цілей забезпечення єдності (одноманітності) судової практики та мінімізації випадків неоднакового застосування закону місцевими та апеляційними судам.

Так, заслуговує на увагу пропозиція визнавати рішення вищих судових інстанцій (зокрема, Вищого адміністративного суду України та Верховного Суду України) обов'язковими для апеляційних та місцевих судів при розгляді ними справ, аналогічних до тих, у яких ці рішення були винесені (О. Пасенюк).

Зазначені новели законодавства і пропозиції ставлять на порядок дня питання щодо їх відповідності конституційному припису, згідно з яким суди мають підкорятися лише закону (ст. 129 Конституції України). Тобто жодні інші нормативні, а тим більше індивідуальні правові акти (в тому числі й судові рішення), не зв'язують суд у питанні права.

В цих випадках нормативного характеру рішення суду (лише вищих судових інстанцій) визнаватимуться джерелами правових норм, які можуть зв'язувати суд у питаннях права шляхом тлумачення ст. 129 Конституції в поєднанні із конституційним принципом верховенства права (ст. 8 Основного Закону). При такому підходу, зазначають прихильники цієї позиції, закон визнається важливим, проте не єдиним джерелом норм права. Принцип верховенства права передбачає низку правил, що дають змогу судам поряд із нормами позитивного права виявляти та застосовувати ще й положення природного права. Причому серед цих положень є й такі, дія яких поширюється на судову процедуру.

З огляду на це звертається увага на безпосередній зв'язок проблеми прецедентного характеру рішень вищих судів з таким положенням принципу верховенства права, як ясність закону. Практика вищих судів саме спрямована на забезпечення ясності закону та однаковості в розумінні закону, що дає змогу особі чітко зрозуміти зміст закону та передбачити наслідки його застосування.

У цьому зв'язку в літературі пропонується закріпити в КАСУ норму, що передбачає обов'язок суду апеляційної та касаційної інстанції відмовляти у відкритті апеляційного чи касаційного провадження або закривати його, якщо дійде висновку про безперспективність розгляду скарги з огляду на наявність рішення Вищого адміністративного суду України або Верховного Суду України в аналогічній справі.

На думку прихильників такого підходу, це дасть можливість скоротити навантаження на всі місцеві суди, оскільки істотне навантаження на ці суди складають справи, що виникають через дотримання місцевими суб'єктами владних повноважень неправильного тлумачення норм матеріальних законів, що надане суб'єктами владних повноважень центрального рівня.

Про неправильність такого тлумачення свідчитимуть саме рішення вищих судових інстанцій. Правда, неправильність застосовуваних відповідачем норм матеріального закону в конкретній справі суд має можливість констатувати лише після того, як завершить дослідження обставин. Тобто спершу суд має пройти усі найбільш трудомісткі та часозатратні етапи процесу й лише після цього матиме право стверджувати, що до обставин справи належить застосувати відповідну норму матеріального права і що ця норма дійсно неправильно застосована відповідачем.

Разом з тим, якщо вже на стадії підготовки справи до розгляду суд із високою ймовірністю може попередньо стверджувати про наявність (відсутність) певних обставин, про норму матеріальною права, яку необхідно застосувати, а також, відповідно, про помилку суб'єктів владних повноважень у тлумаченні закону, то він на цій же стадії процесу міг би запропонувати відповідачу припинити протиправну діяльність, що є предметом судового оскарження.

У зв'язку з цим ст. 110 КАСУ (підготовка справи до судового розгляду) автори цієї ідеї пропонують доповнити положенням, яке б передбачало, що за наявності підстав суд має повідомити суб'єкта владних і вповноважені, - відповідача про те, що той при прийнятті оскарженого акта (вчиненні оскарженої дії) витлумачив норму матеріального закону у спосіб, відмінний від способу, викладеного у відповідному рішенні Вищого адміністративного суду чи Верховного Суду України; при цьому суд має навести номер цього судового рішення, під яким воно внесено до Єдиного державного реєстру судових рішень (О. Пасенюк).

Інша пропозиція, пов'язана з визнанням прецедентного характеру рішень вищих судів, полягає в нормативному закріпленні в КАСУ інституту типових справ144, що передбачатиме право вищого суду обрати одну із цих справ як зразкову та передати її на розгляд до ВАСУ як суду першої інстанції. Суть цієї ідеї полягає в тому, що, одержавши зразкову справу, Вищий адміністративний суд протягом двох днів мав би повідомити про це місцеві та апеляційні адміністративні суди і при цьому навести короткий зміст позовних вимог у цій справі. Зазначене повідомлення було б підставою для зупинення адміністративними судами провадження в усіх типових справах. Рішення ВАСУ або рішення ВСУ, прийняте за результатами перегляду рішення ВАСУ за винятковими обставинами, було б підставою для поновлення провадження у решті типових справ та мало б враховуватись судами при вирішенні інших типових справ. Рішення, ухвалене за результатами розгляду типової справи, із підстав порушення норм матеріального права оскарженню не підлягатиме, крім випадків, коли суд застосує ці норми інакше, ніж у зразковій справі. Всі процесуальні строки у межах цього провадження мали б бути максимально стислими.

Із зазначеними пропозиціями важко погодитися, оскільки вони ґрунтуються на ідеї відмови в правосудці за неформальними ознаками і передбачають невиправдане розширення кола питань, що становлять зміст судового прецеденту.

Повідомлення ВСУ або ВАСУ про віднесення певної справи до переліку типових справ, яка розглядається як підстава для зупинення судами провадження в усіх типових справах, по суті є відмовою в доступі до правосуддя, оскільки суд залишить спір без вирішення по суті не за формальними ознаками (невідповідність позову/скарги вимогам закону), а у зв'язку з "неперспективністю" вимог позивача (заявника). За такого підходу важко розрізнити, чого тут бракує і забагато - законності чи доцільності. В будь-якому випадку доцільність (скорочення навантаження судів, прискорення підготовки нормативного огляду вирішення спорів тощо) не повинна шкодити законності, забезпечити яку покликаний порядок розгляду справи, визначений законом.

Інший недолік такого підходу зумовлений підміною судового прецеденту адміністративним наказом вищого суду про вирішення певної категорії спорів з визначеним наперед результатом і за спрощеним порядком розгляду аналогічних справ (типових справ).

Призначення судового прецеденту вищої судової інстанції полягає в його обов'язковому застосуванні при вирішенні місцевим судом спору в подібних правовідносинах. Судовий прецедент має містити нормативно обов'язкове правило щодо матеріального, а не процесуального закону.

Тому судовий прецедент вищої судової інстанції не повинен поширюватися на питання процесуального закону. Ці питання мають ґрунтуватися виключно на законі, а не на рішенні суду, зокрема й прецедентного характеру.