Цивільне право - Майданик P.A. - Регулювання сучасним африканським звичаєвим правом приватних відносин

Найбільш широко сучасне звичаєве право застосовується в сфері регулювання земельних, шлюбно-сімейних і спадкових відносин.

Центральне місце в структурі звичаєвого права займають норми земельного права, які регулюють режим общинного землеволодіння і землекористування. Земля вважалася власністю громади (общини), і відповідно нею користувалися не індивідуальні члени громади, а соціальні групи (громади). Земля вважалася не товаром, а священною власністю, яка переходила від одного покоління до іншого, і завдання кожного покоління полягало в бережливому ставлення до неї. Право користування землею передавалося лише між членами однієї і тієї самої соціальної групи.

Традиційно всі общинні землі поділялися на три категорії: суспільні землі, які належали общині (громаді) в цілому (ліси, пасовища тощо); землі, відведені в індивідуальне користування окремих осіб або груп, які надалі переходять до їх спадкоємців; фонд нерозподіленої землі, до якого входили всі незайняті, але придатні для використання орні землі, на які жодна особа або сім'я не мали прав.

За звичаєвим сімейним правом шлюб означав угоду двох сімейних груп, причому їх важлива роль зберігається як у процесі взяття шлюбу, так і в усіх питаннях, пов'язаних з його наслідками, включаючи питання про розлучення.

Заінтересовані сім'ї вживали заходів до примирення сторін, і лише після цього шлюб розривався.

Шлюб, який визнавався звичаєвим правом полігамний. На відміну від норм ісламського права, які дозволяють чоловіку мати не більше чотирьох дружин одночасно, норми звичаєвого права не знали подібних обмежень. Для шлюбу, який визнається звичаєвим правом, важливу роль відіграє згода на нього не лише жениха і нареченої, але й батьків майбутнього подружжя. Тому вважається, що шлюб є швидше договором між сім'ями, ніж союзом окремих осіб.

Звичаєве право окремих етнічних груп і народностей, наприклад в Кенії, взагалі не передбачає як умову шлюбу згоду жениха і нареченої на укладення шлюба183.

Звичаєве право не встановлює мінімального шлюбного віку. У багатьох народностей для укладення шлюбу необхідне досягнення особами, які беруть у шлюб, статевої зрілості.

Одна з характерних рис шлюбно-сімейних норм звичаєвого права - це умова надання викупу за наречену, що є важливою умовою дійсності шлюбу. Сімейне право також регламентувало внутрішню організацію сімейного життя, а саме - розподіл функцій.

Майнові права дружини здійснювалися від імені чоловіка. Навіть кримінальне обвинувачення проти дружини пред'являлося чоловікові. Він також ніс відповідальність за сплату штрафів і компенсацію від імені своєї дружини, крім випадків, які виходили за межі його сімейної відповідальності, наприклад, щодо особистого майна дружини, яким вона розпоряджалася сама.

Поняття сім'ї в звичаєвому праві охоплює розширену сім'ю (клан), яка об'єднує главу сім'ї, його дружин, нащадків і багатьох інших людей, пов'язаних з ним спорідненістю по крові або за шлюбом, і навіть осіб, які не перебувають з ним в родинних стосунках, але залежних від нього184.

Згідно з нормами звичаєвого права, спадкові відносини передбачали перехід як індивідуально визначеного майна, так і цілого комплексу прав і обов'язків померлого до його спадкоємців.

Інститут заповіту в традиційному праві не був поширений, оскільки окрема особа не визнавалася абсолютним власником. Рішення глави сім'ї про поділ майна підлягали затвердженню сімейною радою і не повинні були розходитися з існуючими правилами.

Згідно зі звичаєвим правом, значна частина сім'ї померлого усувається від спадкування майна. Спадщину ділять між собою найближчі родичі померлого. Порядок розподілу майна між ними може бути різним залежно від общини (громади).

Так, закон про спадкове право Кенії 1972 р., який відображає основні положення звичаєвого спадкового права, встановлює три підстави спадкування: заповіт, закон і звичаєве право. Спадкування за законом має місце за відсутності заповіту.

Існують різні види спадкування, зокрема: патрилінійне і матрилінійне; автоматичне (спадкоємець відомий) або вибіркове (спадкоємець обирається після смерті); універсальне (лише один спадкоємець) або спільне (кілька спадкоємців).

Договірні відносини враховують колективістську специфіку традиційного суспільства, що знайшло відображення у підставах та умовах договірних зобов'язань, яка полягає в їх виникненні не у зв'язку з волевиявленням індивідуума, а через його суспільне становище всередині общини (громади). Права та обов'язки, які виникають в результаті укладення договору, покладають зобов'язання на індивідуума як представника общини.

Різновидами договору виступають: шлюбний договір, договори про спільну працю, договори про догляд за худобою, договори з приводу надання послуг тощо.

Як зазначає Н. Рулан, договір може бути укладено за допомог речі, слова або обох разом. Щодо речі може мати місце її передача; матеріалізоване надання доступу до речі; початок роботи над річчю. Обмін словами носить другорядний характер порівняно з операціями, що стосуються самої речі. Цей обмін зазвичай має місце в присутності свідків і носить суто формальний характер. Використовувана лексика може бути юридичною або побутовою (рос. обыденной), релігійною або світською185.

Африканське звичаєве право сформувало досить незвичний для європейської традиції права і недостатньо чіткий критерій розмежування цивільних і кримінальних (деліктних) правопорушень.

Одні дослідники вважають, що такої відмінності не існує, інші дотримуються протилежної позиції.

Аналіз звичаєвого права дає певні підстави вважати деліктними правопорушення, які вчинені за наявності обтяжуючих обставин і визнаються такими відповідно прямої вказівки звичаєвої норми. Інші правопорушення, не визнані кримінальними правопорушеннями, вважаються цивільними. У зв'язку з цим одна й та сама дія може бути кваліфікована як цивільне правопорушення і як кримінальний злочин, залежно від певних обставин, зокрема: а) перелюб з дружиною вождя може бути кримінальним злочином, а з дружиною іншої особи - цивільним правопорушенням; форма вини правопорушника, наприклад, навмисне вбивство, може бути кримінальним злочином, а ненавмисне вбивство - не визнається таким; повторюваність діянь, тобто перше -цивільне, повторюване - кримінальне (деліктне).