Цивільне право України - Дзера О.В. - 2. Суб'єкти і об'єкти цивільних правовідносин

У науці цивільного права цивільні правовідносини найчастіше розглядаються крізь призму так званих елементів цих правовідносин - складових, без яких вони не могли б існувати і які індивідуалізують окремі цивільно-правові відносини2. До згаданих елементів зараховують суб'єктів і об'єкти цивільних правовідносин, а також суб'єктивні цивільні права і обов'язки їх учасників. Причому саме зазначені права і обов'язки становлять зміст цих правовідносин.

Цивільні правовідносини виникають між різними особами і передбачають наявність принаймні двох сторін, кожна з яких може бути водночас уповноваженою і зобов'язання, або як у договірних зобов'язаннях - кредитором у тому, що вона вправі вимагати від іншої сторони, і боржником у тому, що вона зобов'язана вчинити на користь свого контрагента. Іншими словами, уповноваженою особою є учасник цивільних правовідносин, наділений конкретним суб'єктивним цивільним правом, якому відповідає певний обов'язок іншої сторони, а зобов'язаною особою - учасник цивільних правовідносин, на якого покладений суб'єктивний цивільний обов'язок, виконання котрого мас на меті створення належних умов для здійснення відповідного права уповноваженої особи.

При цьому на боці кожної із сторін правових відносин може брати участь як одна, так і декілька осіб - у такому разі йдеться про існування відносин з множинністю осіб на боці кредитора або боржника. Можливе існування й багатосторонніх правовідносин, у яких чітко індивідуалізованими і взаємозумовленими є права і обов'язки більш ніж двох учасників - такими, наприклад, можуть бути відносини спільної діяльності зі створення підприємницького товариства, лізингові відносини, відносини, що виникають за участі кредитора, нового і попереднього боржника при переведенні боргу.

Б. Б. Черепахін свого часу слушно зазначав, що й перевезення вантажів залізницею створює багатосторонні правовідносини: "На одній стороні цих правовідносин - залізниця, на іншій - відправник і одержувач вантажу. Становище двох останніх далеко не однаково: тоді як відправник є контрагентом залізниці, одержувач в укладанні цього договору жодної участі не брав. Незважаючи на це, із договорів залізничного перевезення виникають певні права вимоги також і безпосередньо для одержувача, а з часу отримання - викупу вантажу в залізниці виникають безпосередні вимоги до вантажоодержувача. У такий спосіб вантажоодержувач немов приєднується до правовідносин перевезення, у створенні яких він як такий сам не брав участі"1.

Учасниками цивільних правовідносин можуть бути як люди, індивіди (будучи суб'єктами цивільних прав і обов'язків, вони вважаються фізичними особами), так і юридичні особи, тобто наділені певними матеріальними ознаками і правовими властивостями організаційні структури. Цивільне законодавство допускає участь у цивільних відносинах також і суб'єктів публічного права - держави Україна, Автономної Республіки Крим, територіальних громад, іноземних держав тощо.

Здатність особи бути суб'єктом цивільного права характеризується її цивільною правосуб'єктністю, котра в узагальненому вигляді визначає зміст гарантованих державою правових можливостей учасника цивільних відносин. Складовими правосуб'єктності є соціально-правові властивості правоздатності, дієздатності та деліктоздатності. Визначальною серед них є правоздатність - загальна, не конкретизована здатність особи мати цивільні права і обов'язки. Ця властивість визнається навіть за тими фізичними особами, які не у змозі усвідомлювати значення своїх дій або керувати ними. Проте для реалізації правоздатності і набуття конкретних суб'єктивних прав і обов'язків особа має бути наділена відповідною дієздатністю, тобто здатністю своїми діями набувати права та створювати обов'язки для себе, а у певних випадках - і для інших осіб.

У фізичних осіб обсяг дієздатності визначається залежно від їхнього віку. Крім того, з огляду на стан психічного здоров'я повнолітньої людини та інші передбачені законом обставини вона може бути визнана недієздатною або її дієздатність може бути обмежена у встановленому законом порядку.

Що стосується деліктоздатності, то її зазвичай розглядають як здатність особи нести самостійну майнову відповідальність за порушення чужих суб'єктивних цивільних прав. Цю правову властивість нерідко зараховують до змісту цивільної дієздатності, хоча є і альтернативний погляд, згідно з яким деліктоздатність є відносно самостійною складовою правосуб'єктності. Першу точку зору можна обґрунтовувати єдиним спрямуванням дієздатності на набуття будь-яких передбачених правоздатністю особи прав і обов'язків, включно з обов'язками, що становлять зміст відносин цивільно-правової відповідальності. Однак у такому контексті ми концентруємося виключно на інтелектуально-вольовому підґрунті юридичної властивості, що розглядається.

Поряд із цим, встановлюючи для фізичної особи вікові, а для окремих видів юридичних осіб певні суто майнові (формування статутного капіталу) передумови набуття ними або власне деліктоздатності (для фізичної особи), або загалом правосуб'єктності (заразом право - і дієздатності юридичної особи), законодавець зважає на необхідність майнового забезпечення здатності виконувати обов'язки з відшкодування завданої третій особі шкоди. Урахування цього чинника підтверджує слушність також і другої (із вищезгаданих) точки зору, згідно з якою деліктоздатність далеко не у всіх випадках може бути охоплена загальним змістом дієздатності.

У літературі з цивільного права зустрічаються й детальніші класифікації елементів цивільної правосуб'єктності загалом та дієздатності зокрема - у тому числі й щодо окремих категорій учасників цивільних відносин. Наприклад, Є. О. Харитонов і О. І. Харитонова до елементів змісту дієздатності фізичної особи зараховують правочиноздатність, деліктоздатність, тестаментоздатність, транедієздатність, бізнесдієздатність, шлюбно-сімейну дієздатність; В. Д. Фролов пропонує у змісті правосуб'єктності юридичної особи розрізняти такі елементи, як правочиноздатність - здатність здійснювати правочини; деліктоздатність - здатність нести відповідальність за правопорушення; бізнесдієздатність - здатність займатися підприємницькою діяльністю; І. С. Ніколаєв розглядає правоздатність та дієздатність як змістовні елементи правосуб'єктності держави Україна як суб'єкта міжнародного приватного права, виділяючи в структурі її дієздатності: правочиноздатність - здатність держави Україна здійснювати правочинні дії, спрямовані на встановлення цивільних прав та обов'язків у відносинах з іноземним елементом; транедієздатність - здатність держави Україна мати представників; некомерційну господарську дієздатність - здатність держави здійснювати некомерційну господарську діяльність; деліктоздатність - здатність держави Україна нести цивільно-правову відповідальність; тестаментоздатність - здатність держави Україна бути спадкоємцем3.

Щодо юридичних осіб діє неформалізоване припущення про цілковиту адекватність їх правоздатності та дієздатності, тобто вважається, що право суб'єктна організація загалом (з юридичного погляду) спроможна вчиняти будь-які дії, необхідні для набуття всіх передбачених обсягом її правоздатності прав і обов'язків. За загальним правилом, юридичні особи мають усю повноту цивільної правоздатності (універсальну правоздатність), за виключенням здатності мати ті права і обов'язки, які відповідно до їх суті можуть належати тільки фізичним особам. Потрібно, однак, враховувати, що передумовою вчинення окремих правочинів і провадження певних видів діяльності може бути отримання встановленого законом дозволу - ліцензії зокрема. Крім того, для суб'єктів деяких видів діяльності може встановлюватися цільова правоздатність, яка обмежує їх можливості щодо вчинення правочинів поза межами відповідної сфери господарювання. Юридичні особи можуть також мати спеціальну правоздатність, обсяг якої обмежується їх статутними документами.

Суб'єктами цивільного права є саме юридичні особи, а не їх органи або структурні підрозділи. Тому філіали, представництва і відділення юридичних осіб не є самостійними носіями цивільних прав і обов'язків, а лише здатні набувати їх для відповідних юридичних осіб у межах, визначених у затверджених для них положеннях про зазначені відокремлені підрозділи.

Свою завершеність і конкретизацію втілені у правосуб'єктності правові можливості дістають у правовому статусі суб'єктів цивільного права. У цьому розумінні правовий статус передбачає, поряд з наділенням особи властивостями правосуб'єктності, законодавче визначення їх особливостей та закріплення низки загально-регулятивних прав і обов'язків. Крім того, термін "правовий статус" використовується для позначення належності особи до певної категорії учасників цивільних відносин, що відрізняються від інших за низкою істотних ознак. Наприклад, виділяють правовий статус: суб'єкта підприємницької діяльності, юридичних осіб певних видів і організаційно-правових форм, їх учасників тощо.

Таким чином, суб'єктами конкретних цивільних правовідносин можуть вважатися ті учасники цивільних відносин, що мають необхідний для участі у цих правовідносинах правовий статус (обсяг правосуб'єктності насамперед), є юридично пов'язаними одне з одним суб'єктивними цивільними правами та обов'язками з приводу певного об'єкта цивільних прав і можуть у зв'язку з цим бути визначені як уповноважена та зобов'язана особи.

Вельми дискусійним є питання про об'єкти цивільних правовідносин1. Тож, не вдаючись до детального розгляду відповідних теоретичних суперечок, висловимо думку про практичну доцільність сприйняття позиції тих науковців, які вважають, що об'єктом правових відносин є "те, з приводу чого виникає і здійснюється суспільний зв'язок між суб'єктами"-, "матеріальні й духовні блага, наданням і використанням яких задовольняються інтереси уповноваженої сторони правовідносин".

Таким чином, об'єкти цивільних правовідносин можна вважати тотожними об'єктам відповідних суб'єктивних цивільних прав, а тому у своєму соціальному вимірі вони постають як ті матеріальні або нематеріальні блага, володіння якими становить захищений законом інтерес уповноваженої особи. Якщо ж повернутися до іншої теоретичної концепції, згідно з якою об'єктом цивільних правовідносин визнається поведінка особи, спрямована на певне благо, то у такому разі доцільно виокремлювати об'єкти першого (поведінка) і другого (соціальне благо) порядку, або, відповідно, об'єкт і матеріальний або нематеріальний предмет правовідносин.

Предмет цивільно-правового регулювання зумовлює встановлення базової класифікації об'єктів цивільних правовідносин на основі розмежування майнових і немайнових благ. До майнових об'єктів належать усі види майна (передусім речі, включно з грошима і цінними паперами, та майнові вимоги), разом, зокрема, з тими об'єктами, що можуть становити передбачену змістом цивільно-правової відповідальності компенсацію за порушення чужого суб'єктивного цивільного права, а також результати робіт і окремі дії, зокрема послуги. До немайнових об'єктів цивільних правовідносин можна віднести результати інтелектуальної, творчої діяльності; інформацію; позбавлені безпосереднього економічного змісту особисті немайнові блага (зокрема ті, що є необхідними для забезпечення природного існування й соціального буття фізичної особи, авторство, інші блага, а також ділову репутацію та решту особистих немайнових благ, що можуть належати юридичній особі).