Цивільне право України - Дзера О.В. - 4. Межі здійснення суб'єктивних цивільних прав. Зловживання правом

Отже, щодо окремих суб'єктивних цивільних прав законодавство визначає певні способи їх здійснення, тоді як наперед визначити конкретні форми і порядок реалізації абсолютно всіх або навіть більшості прав, які здатні мати учасники цивільних відносин, і неможливо, і недоцільно. Між тим, відсутність обмежень розсуду учасників цивільних відносин при виборі ними конкретних форм здійснення свого права здатна провокувати виникнення ситуацій, за яких недобросовісні особи могли б використовувати юридичні можливості, що випливають з належного їм суб'єктивного цивільного права, з метою, противною його призначенню, або намагаючись задовольнити які-небудь неправомірні інтереси. Прагнучи запобігти цьому законодавець закріплює певні принципи поведінки уповноважених осіб та запроваджує різного роду прямі заборони, через які визначає загальні, а в окремих випадках й спеціальні (які стосуються учасників спеціально визначених правовідносин) межі здійснення суб'єктивних цивільних прав. Зазначені межі є критеріями допустимості використання різноманітних форм практичної реалізації правових можливостей, передбачених змістом того чи іншого суб'єктивного цивільного права; додержання цих критеріїв у поведінці особи забезпечує здійснення належного їй права відповідно до його соціального призначення, вимог справедливості, розумності й добросовісності.

Примітно, що загалом межі здійснення прав і свобод особи встановлюються вже на конституційному рівні - наприклад, ст. 23 Конституції України проголошує право кожної людини на вільний розвиток своєї особистості, але з одним вельми істотним застереженням - якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей. Згідно з ч. 7 ст. 41 Конституції використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі (тобто зазначеною нормою, зміст якої майже дослівно відтворено у ч. 5 ст. 319 ЦК, якраз і визначено загальні межі правомірного здійснення суб'єктивного права власності). Закріплюючи право кожного на підприємницьку діяльність, не заборонену законом, ст. 42 Основного Закону водночас забороняє зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірне обмеження конкуренції та недобросовісну конкуренцію.

Окреслені норми Конституції конкретизуються у ст. 13 ЦК, згідно з приписами якої при здійсненні своїх прав особа зобов'язана: утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині; не допускати зловживання правом у будь-яких формах; додержуватися моральних засад суспільства; не використовувати цивільні права з метою неправомірного обмеження конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку, а також недобросовісної конкуренції.

Згадані та подібні до них правові заборони достатньо промовисто засвідчують той факт, що законодавче закріплення меж здійснення цивільних прав покликане забезпечити відмежування правомірних і неправомірних форм їх реалізації. Головними критеріями такого розмежування є соціальне призначення відповідного права (його орієнтація на задоволення визначеного принаймні у загальних рисах правомірного інтересу особи) та додержання вимог моральності. Остання у цивільно-правових відносинах втілюється передовсім у добросовісності поведінки суб'єкта, який виявляє належну за даних обставин турботливість і обачність щодо прав та інтересів інших осіб.

За відсутності спеціальних заборон або законодавчого встановлення допустимих форм здійснення конкретного суб'єктивного цивільного права вищезазначені критерії відіграють роль ключових орієнтирів при визначенні правомірності чи неправомірності використовуваних форм здійснення відповідного права. При цьому вирішального значення набуває саме врахування суб'єктивного чинника - добросовісності уповноваженої особи. Недарма серед правових приписів, які визначають загальні межі здійснення суб'єктивних цивільних прав, центральне місце посідає законодавча заборона діяти з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживати правом в інших формах (ч. З ст. 13 ЦК).

У наукових дослідженнях справедливо наголошується на загально-правовому характері принципу неприпустимості зловживання правом. При цьому загалом можна погодитися з запропонованим М. М. Хмілем трактуванням зазначеного принципу "як триєдиної заборони на: а) здійснення права у протиріччі з його призначенням; б) аморальне або недоцільне здійснення суб'єктивного права або посадових повноважень; в) заподіяння шкоди особі, суспільству або державі в ході правореалізації".

У цивільному праві визнаним можна вважати запропоноване В. П. Гриба новим визначення зловживання правом як "особливого типу цивільного правопорушення, яке вчиняє уповноважена особа при здійсненні належного їй права, що пов'язаний з використанням недозволених конкретних форм у межах дозволенного їй законом загального типу поведінки"1.

Зловживання цивільним правом є правопорушенням, суб'єктивна сторона якого (інтелектуально-вольовий зміст відповідної моделі поведінки) характеризується загалом аналогічно щодо існуючих форм і ступенів вини. Тому з певною часткою умовності можна говорити про можливість учинення зловживання правом як умисно, так і з необережності. Відповідно виділяють дві форми зловживання правом - так звану шикану, тобто здійснення суб'єктивного права з наміром завдати шкоди (має місце прямий умисел), та зловживання, вчинене без такого наміру, але за умов, коли суб'єкт міг і повинен був усвідомлювати і передбачати можливість завдання шкоди (тоді ми констатуємо непрямий умисел, грубу або просту необережність). Проте, на відміну від вини, як суб'єктивної умови цивільно-правової відповідальності, при зловживанні правом недобросовісність постає у певному розумінні самодостатнім чинником, оскільки вона як така власне і визначає суть даного різновиду порушення норм цивільного права.

Підставою виникнення відносин цивільної відповідальності є порушення чужого суб'єктивного права як таке, а вина є однією з умов покладання на правопорушника обов'язку відшкодувати завдану ним шкоду. До того ж, законом чи договором вина може бути взагалі виключена зі складу умов відповідальності за правопорушення певного виду, а саме питання про вину постає лише з огляду на встановлення об'єктивних умов відповідальності - об'єктивної протиправності, шкоди та її причинно-наслідкового зв'язку з фактом порушення чужого права. Натомість при зловживанні правом об'єктивна протиправність цього діяння визначається через негативну морально-правову кваліфікацію суб'єктивного чинника- йдеться про достовірно встановлену недобросовісність, вияв якої уможливлює заподіяння шкоди чи фактично призводить до цього. Недобросовісність поведінки суб'єкта, що зловживає своїм правом, має бути доведена заінтересованою стороною, тоді як інститут цивільно-правової відповідальності ґрунтується переважно на презумпції вини зобов'язаної особи (остання задля уникнення відповідальності має довести, що нею було вжито всіх необхідних заходів з метою виконання покладеного на неї обов'язку).

Зазначене ілюструє постанова Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 27 вересня 2005 р. у справі за позовом Кооперативу до Банку про стягнення 5026505,00 грн, у якій, скасовуючи акти попередніх судових інстанцій, ВСУ виходив з такого.

Задовольняючи позов суд першої інстанції, з яким погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, послався як на одну з підстав відшкодування шкоди відповідачем на неправомірність його дій, що виявилася у зверненні з заявою про порушення провадження у справі про банкрутство Кооперативу за відсутності безспірних вимог, як того вимагають статті І, 6 і 7 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом". Таке звернення, вважав місцевий суд, є зловживанням правом з боку відповідача в розумінні ч. З ст. 13 ЦК, чим позивачу/ заподіяно збитки та шкоду.

Верховний Суд України із зазначеними міркуваннями не погодився і скасував постановлені у справі рішення місцевого господарського суду, постанови апеляційного і Вищого господарського судів. При цьому вища судова інстанція країни керувалася такими мотивами.

Згідно з ч. З ст. 13 ЦК не допускаються дії, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Але судами не було наведено правового обґрунтування того, що звернення відповідача до суду з заявою про порушення провадження у справі про банкрутство позивача мало на меті заподіяння шкоди Кооперативу або є зловживанням правом в інших формах, а не виявом наміру захистити свої порушені права.

ВСУ наголосив, що: право на звернення до суду гарантоване Конституцією України і може бути реалізоване, зокрема, коли особа вважає, що її права порушені; особа зазвичай не є такою, що діє неправомірно і тоді, коли суд відмовляє їй у задоволенні позову, заяви, скарги чи припиняє провадження у справі про банкрутство, порушеній за її заявою; негативні наслідки для такої особи у наведених випадках, як правило, охоплюються покладенням на неї судових витрат відповідно до вимог процесуального законодавства. Врешті-решт, Верховний Суд України резюмував: "Правомірна поведінка особи не може бути підставою для задоволення позову про відшкодування шкоди" (Юридичний вісник України. - 2006. - № 30).

У тих випадках, коли внаслідок зловживання правом порушується абсолютне суб'єктивне право іншої особи і їй завдається майнова або моральна шкода, йдеться про виникнення деліктного зобов'язання. Воно є різновидом відносин цивільної відповідальності й передбачає покладання на правопорушника обов'язку відшкодувати завдану з його вини шкоду у повному обсязі. Якщо ж зловживання правом несе лише потенційну загрозу заподіяння шкоди, правовідносини відповідальності не виникають, натомість заінтересована особа може просити суд зобов'язати недобросовісного суб'єкта припинити зловживання своїми правами. Крім того, з огляду на доведене зловживання правом суд може відмовити в захисті цього права, вжити інших передбачених законом заходів.

З огляду на вказане важко підтримати позицію тих науковців, котрі розглядають фактично завдану шкоду як невід'ємну ознаку зловживання правом1 - адже за такого підходу штучно звужуються можливості цивільно-правового захисту заінтересованих осіб та виникає небезпека змішування зловживання правом з деліктним зобов'язанням. Крім того, зловживання правом може мати місце й з боку сторони договірних правовідносин.

Згідно з ч. 2 ст. 13 ЦК при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб. Проте слід мати на увазі, що шкода, завдана іншому учаснику цивільних відносин, може бути наслідком абсолютно правомірних дій, вчинених у зв'язку зі здійсненням суб'єктивного права й у відповідності з його призначенням. Тобто особа може бути уповноважена законом на завдання шкоди, якщо при цьому дотримуються спеціально визначені межі здійснення такого права. У ряді випадків - скажімо, за крайньої необхідності та необхідної оборони - об'єктивна правомірність заподіяння шкоди й добросовісність поведінки суб'єкта права визначаються обставинами, у зв'язку з якими і в яких здійснювався самозахист, а також самими розмірами фактично завданої шкоди.

Недопустимим є передусім порушення уповноваженою особою під час здійснення належного їй права будь-якого покладеного на неї цивільного обов'язку (як правило, у такому випадку йдеться про порушення так званих абсолютних обов'язків), оскільки внаслідок цього порушується кореспондуюче йому суб'єктивне право іншого учасника цивільних відносин (приміром, право власності на пошкоджену річ). Водночас у інших випадках (зокрема у контексті економічної конкуренції або свободи вираження поглядів засобами масової інформації), за умови додержання уповноваженим суб'єктом меж здійснення наданого йому права та відсутності спеціальних заборон щодо вчинення певних дій може бути вочевидь нерозумно і несправедливо вимагати від цієї особи надавати перевагу інтересам іншого суб'єкта (незаінтересованого у виході на ринок конкуруючої організації або публікації правдивої суспільно значимої інформації). Однак за всіх обставин фактично завдана цим інтересам шкода зазвичай має бути виправданою з огляду на фактичні обставини справи і мету вчинених дій, а поведінка уповноваженої особи не повинна суперечити моральним засадам суспільства. Абсолютно неприпустимим є вчинення суспільно небезпечних діянь, які згідно з законодавством становлять кримінальний злочин, адміністративний проступок або інше правопорушення у галузі публічного права. Цивільні права та інтереси, порушені внаслідок вчинення таких діянь, підлягають захисту - в тому числі, за наявності належних підстав і умов, шляхом подання позову про відшкодування завданої потерпілому матеріальної та моральної шкоди.

Тож добросовісними й правомірними можуть бути також і дії, якими завдано шкоди іншій особі, - за тієї неодмінної умови, що ця шкода стала наслідком добросовісного здійснення певного суб'єктивного цивільного права в належній формі й відповідно до його призначення та якщо в цій ситуації було б нерозумно і несправедливо вимагати відмови суб'єкта від реалізації свого права або вжиття ним певних заходів з метою відвернення або мінімізації втрат іншого учасника цивільних відносин. Натомість зловживання правом завжди е правопорушенням, різновидом недобросовісної поведінки, що виявляється у використанні правопорушником таких форм реалізації змісту певного суб'єктивного цивільного права, які суперечать його призначенню, засадам справедливості, розумності й добросовісності.

Насамкінець зазначимо, що законодавча невизначеність змісту категорії "межі здійснення цивільних прав" може зумовлювати труднощі як у розумінні правової суті зазначених меж, так і у їх відмежуванні від суміжних правових явищ - насамперед таких, як способи і передбачений законодавством або договором порядок (процедура) реалізації суб'єктивного цивільного права уповноваженої особи. Тут слід мати на увазі, що у більшості випадків юридична, кваліфікація порушень встановлених умов щодо, наприклад, строків і способів здійснення цивільних прав дозволяє дійти висновку радше про наявність чи відсутність у особи суб'єктивного цивільного права, його набуття чи припинення тощо, а не про правомірність або неправомірність використаної форми здійснення наявного права. Однак у деяких випадках імперативне закріплення законодавцем обов'язкових вимог до окремих способів здійснення цивільних прав постає водночас і як визначення меж їх здійснення. Прикладом цього слугує положення ст. 19 ЦК про те, що способи самозахисту цивільних прав мають відповідати змісту права, що порушене, характеру дій, якими воно порушене, а також наслідкам, що спричинені цим правопорушенням.